На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович - Страница 6

• Предыдущая
• 6/67
• Следующая

Тесса уважно слухала юнака і, почуваючи, що зараз перед нею відкрита вся душа Пандіона, з болем розуміла своє безсилля. Туга художника передавалась і їй, в серці росла невиразна тривога.

Раптом Пандіон усміхнувся, і не встигла Тесса опам'ятатися, як міцні руки піднесли її вгору. Пандіон побіг до берега, опустив дівчину на вогкий пісок, а сам зник за круглим горбом.

Одна мить — і дівчина побачила голову Пандіона на гребені хвилі, що наближалась до берега. Незабаром юнак повернувся. Його м'язи, виграваючи під шкірою, обтрушували воду. Недавнього смутку не було й сліду. І те, що трапилося в гаю, здалося Тессі вже не таким серйозним. Вона тихо засміялась, згадавши свою жалюгідну глиняну подобу і зажурене обличчя її творця.

Пандіон теж кепкував з себе, як хлопчик хвастав перед дівчиною своєю спритністю та силою. Так, поволі, часто зупиняючись, ішли вони додому. І тільки на самому дні душі Тесси все ще гніздилася тривога.

Агенор торкнувся рукою Пандіонового коліна. — Народ наш ще молодий та бідний, мій сину. Потрібно віками жити в достатках, щоб сотні людей могли присвятити себе високому мистецтву художника, щоб сотні людей могли віддатися вивченню краси людини і світу. А ми ще зовсім недавно зображували своїх богів, обтісуючи кам'яні або дерев'яні стовпи… А ось ти прагнеш збагнути закони краси, І я можу передректи, що наш народ піде далі і вище від інших в зображенні прекрасного. А тепер у стародавніх та багатих країнах майстри далеко вправніші за нас…

Художник встав і дістав з кутка кімнати велику скриньку з жовтого дерева, вийняв з неї згорток, покритий червоною матерією. Знявши її, він обережно поставив перед Пандіоном статуетку завбільшки з лікоть, зроблену з слонової кості. Слонова кістка від давності порожевіла, і її полірована поверхня вкрилась дрібнесенькими чорними тріщинками.

Статуетка зображала жінку, яка тримала в простягнутих руках дві змії, що обвилися кільцями до ліктів. Тугий пояс з валиками по краях обхоплював тонкий стан, підтримуючи довгу, до п'ят, спідницю, що дуже розширювалася донизу і була прикрашена п'ятьма поперечними золотими смужками. Спину, плечі, боки і верхні частини рук закривала легка накидка, залишаючи голими груди й живіт до талії.

Тяжке хвилясте волосся підняте було вузлом не на потилиці, як у еллінських жінок, а на тім'ї. Від вузла спадали густі пасма, вкриваючи шию і спину.

Нічого подібного Пандіон ще не бачив. Відчувалося, що ця статуетка — твір великого майстра. Особливо привертало увагу дивно-байдуже обличчя статуетки — плескувате і широке, з виразно окресленими вилицями, з товстими губами, з трохи виступаючою вперед нижньою частиною.

Прямі широкі брови посилювали вираз байдужості на обличчі жінки, але груди високо здіймалися, ніби в нетерплячому зітханні.

Пандіон закам'янів. Коли б він володів майстерністю невідомого художника! Коли б його різець міг з такою самою точністю і витонченістю передавати форму, що оживала під рожевожовтою поверхнею старої кістки!

Агенор, задоволений викликаним враженням, стежив за юнаком і поволі погладжував щоку кінцями пальців.

Перервавши мовчазне споглядання, Пандіон відставив коштовну статуетку далі від себе. Не відриваючи очей від тьмяно виблискуючого твору стародавнього майстра, юнак тихо і сумно запитав учителя:

— Це із стародавніх східних міст.[12]

— Е, ні! — відповів Агенор. — Вона старіша від них усіх, старіша від багатих на золото Мікен, Тірінфа та Орхомен.[13] Я взяв її у Хрізаора, щоб показати тобі. Його батько замолоду плавав з загоном на Кріт і знайшов її серед решток стародавнього храму за двадцять стадій[14] від руїн міста морських царів,[15] що загинуло від страшенних землетрусів.

— Батьку, — юнак, стримуючи хвилювання, з благанням торкнувся бороди художника,[16] — ти знаєш так багато. Невже ти не зміг би, коли б захотів, перейняти майстерність стародавніх художників, навчити нас, повести туди, де збереглися прекрасні твори? Невже ти ніколи не бачив тих палаців, оспіваних у легендах? Я багато разів мріяв про них, слухаючи діда!

Агенор опустив очі, сувора тінь набігла на спокійне і привітне обличчя.

— Я не зумію пояснити тобі, — відповів він, трохи подумавши, — але ти сам незабаром це збагнеш: те, що вмерло, не можна відродити. Воно чуже для нашого світу, для нашої душі… воно прекрасне, але безнадійне… чарує, але не живе.

— Я зрозумів, батьку! — палко вигукнув Пандіон. — Ми будемо лише рабами мертвої мудрості, хоча і будемо досконало наслідувати її. А нам треба стати рівними стародавнім майстрам, або навіть сильнішими за них, і тоді… о, тоді… — юнак замовк, не знаходячи слів.

Агенор палаючими очима глянув на свого учня, і його цупка маленька рука схвально стиснула юнаків лікоть. — Ти добре сказав, сказав те, чого я не міг висловити. Так, стародавнє мистецтво повинно бути для нас мірою і взірцем, а йти треба своїм шляхом. А щоб цей шлях не був дуже далеким, вчитися треба і в стародавньої мудрості і в життя, — ти розумний, Пандіоне…

Раптом Пандіон м'яко опустився на глиняну долівку і обійняв ноги художника.

— Батьку і вчителю, відпусти мене подивитись на стародавні міста… Я не можу, боги свідки мої… я повинен побачити все це. Я почуваю в собі силу досягти високого… Мені треба пізнати батьківщину тих дивовижних речей, що іноді трапляються в наших людей і вражають їх. Може, і я… — юнак замовк, зашарівшись по самі вуха, але його прямий, сміливий погляд продовжував шукати погляду Агенора.

Той зосереджено дивився кудись убік, хмурився і мовчав.

— Встань, Пандіоне, — нарешті промовив художник. — Я давно чекав цього. Ти не хлопчик, і я не можу втримати тебе, хоч би й хотів цього. Ти можеш іти, куди тобі захочеться, але я кажу тобі, як синові, як учневі, більше того, як рівний другові, бо бажання твоє згубне. Воно загрожує тобі страшенними нещастями.

— Я не боюсь нічого, батьку! — Пандіон відкинув назад голову, ніздрі його роздувались.

— Я помилився, ти зовсім ще хлопчина, — спокійно заперечив Агенор. — Вислухай мене, поклавши руку на серце, якщо любиш мене.

І Агенор заговорив голосно і напружено. Він розпо-

вів, що в східних містах ще існують давні звичаї, там ще багато творів стародавнього мистецтва. Жінки, як і тисячоліття тому на Кріті, носять довгі цупкі спідниці, розмальовані надзвичайно яскраво; спину і плечі вони прикривають, а груди оголюють. Чоловіки — в коротких сорочках без рукавів, з довгим волоссям — озброєні невеличкими важкими бронзовими мечами.

Місто Тірінф оточене височезною стіною в п'ятдесят ліктів[17] заввишки. Ці стіни складено з велетенських обтесаних брил, прикрашених золотими та бронзовими квітами, що здалека виблискують на сонці, наче вогні, розкидані на стіні.

Мікени — ще величніші. Це місто розташоване на вершині високого горба, ворота з величезного каміння закриті мідними гратами. Далеко видно великі будівлі з рівнини, що оточує горб.

Хоча ще свіжі і яскраві фарби стінного розпису в палацах Мікен, Тірінфа та Охромен, хоча й досі по гладеньких дорогах, викладених великим білим камінням, іноді проносяться колісниці багатих землевласників, але все більше заростають травою забуття ці дороги, двори спустілих будинків, навіть схили могутніх стін.

Давно минули часи багатства, часи далекого плавання в казковий Айгюптос.[18] Тепер навколо цих міст оселилися сильні фратрії, що мають багато воїнів. Їхні начальники підкорили собі все навкруги на великій відстані, захопили міста в свої темени,[19] приборкали неміцні роди й оголосили себе володарями країни і людей.

• Предыдущая
• 6/67
• Следующая