На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович - Страница 3
- Предыдущая
- 3/67
- Следующая
Юнак далеко полинув у сміливих мріях, але тут велика хвиля лунко плеснула внизу. Кілька крапель потрапило на каміння й на обличчя юнака. Він здригнувся, отямившись, і ніяково посміхнувся в темряві. Боги! Ще, мабуть, далеко той час… А тепер Агенор часто лає його за невмілу роботу і чомусь завжди виявляється правим… А дід? Той мало цікавиться його успіхами як художника. Він заклопотаний лише тим, щоб зробити свого внука славетним борцем. Начебто для художника потрібна сила! І все-таки добре, що дід так виховав його!.. Юнак знав, що він навдивовижу дужий і витривалий. Як приємно показати свою силу і спритність на вечірніх змаганнях в селищі перед Тессою, радісно помічаючи вогники схвалення в очах дівчини!
Юнак схопився з палаючими щоками, всі м'язи його тіла напружились. Він з викликом підставив груди вітру, підвів обличчя до зірок і раптом тихо розсміявся.
Поволі наблизився він до краю каменя, поглянув у темряву, що здавалася бездонною, і, лунко крикнувши, стрибнув униз. Відразу ожила тиха, мовчазна ніч. Внизу було море, яке пестливо охолодило його розпалене тіло, і виблискувало дрібненькими вогниками довкола рук і плечей.
Хвилі, граючи, виштовхували юнака наверх, намагалися відкинути назад. Він поплив, вгадуючи в темряві коливання води, впевнено кидаючись на високі хвилі, що раптово вставали перед ним. Пандіонові здавалося, що море не мало ні дна, ні краю, зливаючись з темним небом в одне ціле.
Велика хвиля підкинула юнака, він побачив на березі далекий червоний вогонь. Легкий рух — і хвилі слухняно понесли юнака на берег, до плями піщаної мілини, що ледве сіріла в темряві.
Злегка здригаючись від холоду, він знову видерся на плоский камінь, підняв свій плащ з грубої вовни, згорнув його й побіг берегом до багаття.
Далеко навкруги розносився запашний дим палаючого хмизу, зібраного в заростях чагарника.
У слабкому світлі тьмяного полум'я позначалася стіна маленького будинку, складеного з вугластого каміння, а над нею виступ очеретяної покрівлі. Далеко простягнуте гілля самотнього платана прикривало житло від негоди. Біля багаття замислено сидів старик у сірому плащі. Зачувши кроки, він з усмішкою повернувся у бік юнака, зморшкувате обличчя, темний загар якого відтіняла сива кучерява борода.
— Де ти був так довго, Пандіоне? — з докором сказав старик. — Я вже давно повернувся і хотів поговорити з тобою.
— Я не думав, що ти так скоро, — виправдувався Юнак, — і бігав купатись. Я ладен слухати тебе хоча б цілу ніч.
Старий заперечливо похитав головою.
— Ні, розмова буде довга, а тобі треба рано вставати. Я хочу зробити тобі завтра випробування, і треба, щоб ти був у повній силі. Ось свіжі коржики — я привіз новий запас — і мед. Сьогодні святкова вечеря: поїж, але, як належить воїнові, небагато і без жадібності.
Юнак із задоволенням розломив коржика й вмочив його білий м'який край у череп'яний горщечок з медом. Він їв, не відводячи очей від діда, що мовчки й ніжно дивився на внука. Дивні і зовсім однакові були очі у старого і юнака — сяючі, золотисті, подібні до згущеного кольору сонячного променя. Народне повір'я оповідало, що люди з такими очима походять від земних коханок самого «сина висоти» Гіперіона,[5] бога сонця.
— Я думав сьогодні про тебе, коли ти поїхав, — заговорив юнак. — Чому інші аеди[6] живуть у гарних будинках і ситно їдять, нічого не знаючи, крім своїх пісень? А ти, дідусю, знаєш так багато, так майстерно складаєш нові пісні, а мусиш працювати на морі. На човні тобі вже важко, а помічник у тебе тільки я один. Адже у нас нема рабів!
Старик посміхнувся й опустив перевиту жилами руку на кучеряву голову Пандіона.
— І про це я хотів говорити з тобою завтра. Зараз скажу тільки, що різні пісні можна складати про богів та людей. І коли ти чесний перед самим собою і очі твої відкриті, то ці пісні не будуть приємні вельможним володарям земель та воєначальникам. І ти не матимеш ні багатих дарунків, ні рабів, ні слави, тебе не кликатимуть у великі будинки, і пісні не прохарчують тебе… Пора спати, — обірвав себе старий. — Глянь, Колісниця Ночі[7] вже повертає на другий бік неба. Швидко мчать її чорні коні, а відпочинок потрібен людині, щоб бути дужою. Ходімо. — І старий попрямував до вузького входу убогої халупки.
Старий рано розбудив Пандіона.
Наближалась холодна пора осені: небо було вкрите хмарами, пронизливий вітер шелестів сухим очеретам, платан, ніби замерзнувши, тріпотів розрізним листям.
Під суворим і вимогливим наглядом діда Пандіоні взявся до гімнастичних вправ. Тисячі тисяч разів, з дитячих років, проробляв він їх, коли сходило й заходило сонце, але сьогодні дід вибирав найважчі вправи і все збільшував їх кількість.
Юнак метав важкий спис, кидав каміння, перестрибував через перепони з мішком піску за плечима. Нарешті дід прив'язав до його лівої руки важкий наростень горіхового дерева, у праву дав сучкуватого дрючка, а до голови прикріпив уламок кам'яного горщика. Стримуючи сміх, щоб не втратити ритм дихання, Пандіон за знаком, поданим дідом, кинувся бігти на північ, туди, де берегова стежка огинала стрімкий кам'янистий схил. Він вихорем пронісся по стежці, видряпався на перший уступ урвища, спустився і ще швидше побіг назад. Старик зустрів онука біля халупи, звільнив його від усього спорядження і припав щокою до його обличчя, намагаючись по диханню визначити міру його втоми.
Юнак, помовчавши, сказав:
— Я міг би проробити це ще багато разів, перш ніж попросити відпочинку.
— Еге ж, це так, — відповів старик поволі і гордо випростався. — Ти можеш бути воїном, здатним битися невтомно і носити важку мідну зброю. Мій син, а твій батько, дав тобі здоров'я і силу, я зміцнив їх у тобі, зробив тебе витривалим і сміливим. — Старик окинув поглядом постать юнака, схвально подивився на широкі опуклі груди, сильні м'язи під гладенькою, без жодної плямочки, шкірою і казав далі:—У тебе нема рідні, крім мене, кволого діда, нема багатства та слуг, а вся наша фратрія[8] — три невеликих селища на кам'янистому березі…
Світ великий, і багато небезпек загрожує самотній людині. Найбільша з них — втратити волю, бути захопленим в рабство. Тому я доклав стільки зусиль, щоб зробити з тебе воїна, відважного і здатного на всяку бойову справу. Тепер ти вільний і можеш служити своєму народові. Ходім, принесемо зараз жертву Гіперіонові, нашому покровителю, на честь настання твоєї зрілості.
Дід і внук попрямували вздовж заростей побурілої осоки та очерету, туди, де, видаючись далеко в море, довгим валом підіймався вузький мис.
Два товстих дуби з широко розпущеним гіллям росли на краю мису. Між ними з грубих плит вапняку складено було жертовник, а позаду стояв потемнілий дерев'яний стовп, обтесаний у вигляді людської фігури. Це був стародавній храм, присвячений місцевому богові — річці Ахелу, що впадала тут у море.
Гирло ріки губилося в зелених заростях, що кишіли птахами, які прилітали з півночі.
Попереду відкривалося оповите туманом море. Звідти йшли хвилі, що з плеском набігали на гострий край мису, схожий на шию велетенської тварини з зануреною у воду головою.
Урочистий гул хвиль, пронизливі крики птахів, свист вітру в очеретах і шум дубового гілля — всі ці звуки зливалися в тривожну розкотисту мелодію.
На грубому кам'яному жертовнику старик розпалив вогонь. Він кинув у палаюче багаття шматок м'яса і корж. Закінчивши жертвоприношення, старик підвів Пандіона до великого каменя біля обривистого краю оброслої мохом скелі і звелів відвалити його набік. Юнак легко справився з важким каменем і за вказівкою діда засунув руку в глибоку щілину поміж двома шарами вапняку. Брязнув метал — Пандїон витяг вкритий зеленими плямами окису мідний меч, шолом та широкий пояс з квадратних мідних пластинок, що правив за панцир для нижньої частини тулуба.
- Предыдущая
- 3/67
- Следующая
