Выбери любимый жанр

В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 44


Изменить размер шрифта:

44

ЗНОВУ ПАПЕРОВЕ “МІСТО” ОС

Не спускаючи очей із слідів, я йшов все далі й далі від гомінкої річки. Ось-ось, десь тут за поворотом, я маю побачити Думчева…

Уява малювала найнесподіваніші картини. Я прискорив ходу, але сліди людини раптом загубилися. Вони зникли в чагарнику. Похмурі, густі тіні лягли на землю. В напівтемряві я перелазив через величезні брусся, колоди, чіплявся за сучки. Якийсь велетенський птах пролетів повз мене, і я, рятуючись від нього, кинувся вбік. Став у тіні рослини. Наді мною гойдалися жовті квіти. Їх запаморочливі пахощі трохи туманили голову. Насилу пішов далі. Гомін річки ущух. Тіні розтали. Посвітлішало. Я підвів голову і скрикнув. Дивовижні велетенські груші кольору пергаменту висіли над моєю головою. Які химерні споруди! Ніби колосальні чашки, вони висіли високо над моєю головою. А позаду пергаментного міста сіра стіна зливалася з небом. Яке чудове блідо-жовте місто, освітлене сонцем, на фоні сірої стіни!

У повітрі стояв галас і грім: велетенські жовті птахи з гомоном і гуркотом влітали до міста і вилітали з нього.

Споруди були вкриті зверху покривалом. І здавалось, ніби птахи не згори, а знизу залітають під покривало.

Де я? Чиє це дивне місто?

Я ступив крок і, здивований, зупинився. На землі переді мною лежала грубезна колода. На її червоному фоні яскраво світилися під сонцем широкі золоті смужки. Смужки складалися в літери. Але зовсім незрозумілі, незнайомі. Їх не розібрати. Вони мають нечувані розміри. Щоб прочитати, я відскочив убік і розсміявся; “Піонер ЗМ”.

Просто кумедія! “Піонер ЗМ” — це марка олівця. М’який олівець. Саме таким я люблю писати. Згадав. Ця колода — мій олівець. Тут я відірвав від гнізда паперових ос клаптик картону і хотів на ньому щось зобразити. Вийняв олівця і тут-таки упустив його. Почав шукати в траві — не знайшов. І тепер, коли трави стали для мене величезними деревами, я наштовхнувся на загублений олівець.

Маленький олівець, який я любив тримати в руці, — мій шестигранний олівець, добре загострений, м’який “ЗМ”, яким було так легко писати, накидаючи ескізи облич, робити позначки на полях рукопису, записувати милі серцю номери телефонів. То ось де я зустрівся з тобою! Він не змінився, мій олівець “Піонер ЗМ”. І гніздо ос, яке висіло на бруску, вкопаному в землю, — теж не змінилося. А от я став зовсім інший. І гніздо ос видається мені велетенським містом, куди влітають і звідки вилітають великі птахи.

Оси будували все нові і нові чарунки — оселі, заповнювали їх яєчками, з яких розвинуться личинки, майбутні мешканці. Водночас оси годували личинки, готували покришки для чарунок, затуляли отвори тих чарунок, де личинки перетворяться в лялечок. Безупинно йшло основне будівництво: ряд за рядом мурували помости для нових поверхів, зводили поверхи. На місці було організовано заготівлю та виробництво будівельного матеріалу — паперу. Усі ці різні за характером роботи здійснювалися тут одночасно.

Я задивився. Раптом на галявину вибігла людина — людина в плащі. Я не встиг крикнути, як людина вже перебігла галявину, з надзвичайною легкістю вилізла на височенну стіну (це був брусок, укопаний у землю), а з стіни перескочила на покрівлю пергаментного “міста”.

Немов сталь шаблі блиснула в повітрі — людина відрубала від покрівлі цієї дивовижної споруди величезний клапоть паперу.

Думчев!

На людину напали оси! Але вона зіскочила на землю й метнулася вбік. Я хотів був кинутися до неї і раптом почув оглушливий шум. Повітря заколивалось. Різко і враз потемніло довкола.

На галявину опустився величезний літак. Так мені спочатку здалося. Придивився. Цей “літак” тримався на двох довгих стовпах. Крила були складені, рівномірно похитувався чорний з білим хвіст. Це птах. Здається, плиска.

Але де ж людина, яка так хоробро воювала з осами! Ось вона! Яким ліліпутом видалася вона мені порівняно з цим величезним, страшним птахом! Він її заклює. Я крикнув, щоб попередити. Та людина навіть не оглянулася. Не чує! Птах стрибнув до неї. Але людина вже прихилилася до сірого муру, зірвала з своїх плечей сірий плащ, накрилася ним. Плиска поруч, але не помічає людини. Вона клюнула черв’яка, який видався мені величезною гадюкою.

Птах, змахнувши крилами, полетів. І тоді людина побігла далі. Вона тікала, тримаючи під пахвою клапоть паперу.

Птах знову спустився недалеко від мене. Людина припала до великого зеленого листка. Сірий плащ упав на землю. Людина залишилася в зеленому плащі. Вона стояла на зеленому листку і була непомітна.

Птах з шумом полетів.

— Думчев! — кричу я.

Він не чує, не обертається і зникає зі своїм клаптем паперу.

Треба кинутися за ним. Та оси, що літають вгорі, вжалять мене. Загину.

Гукнути ще раз? Але шум польоту ос заглушує мій слабкий людський крик. І все-таки я кричу, знову і знову.

— Думчев!..

Ні, він не обертається… Він тікає, зникає!

Я в розпачі біжу слідом за ним. Наздогнати! Наздогнати!

Літають, гудуть, стрясаючи повітря, оси. Але я лавірую, пригинаюсь до землі, падаю, схоплююсь, знову біжу слідом за Думчевим.

Тільки б наздогнати! Не упустити з очей!

Біжу. Гукаю з останніх сил:

— Думчев! Ду-умчев!..

І мені здалося — він дивиться в мій бік. Я підіймаю камінці, гілочки, кидаю у повітря.

Так, ніби мене побачив! Зупиняється, вдивляється. І несподівано, наче злякавшись, кидається геть. Але, ступивши кілька кроків, він ніби опам’ятався. Повернувся. І ось він уже йде, йде назустріч мені. Розмахує руками, подає якісь знаки. Я поспішаю до нього. Ще крок, другий…

Але земля піді мною захиталась. Я кудись провалився.

ЛЮДИНО, ВІДГУКНИСЯ!

Я впав на щось м’яке. Темно. Густа, важка тиша. Прислухався. Мені здалося, що поруч мене хтось стоїть і дихає. Хто тут? Ні звуку. Але все-таки щось ворушиться поряд зі мною.

Я відбіг убік. Уперся в стіну. Торкнувся її рукою. Стіна земляна, то гладенька, то шерехата. Побіг уперед довгим, нескінченним коридором.

Коридор кудись опускався. Я зупинився; гуркіт, плескіт, шум було чути попереду. Що це? Коридор виходить до води?

Назад! Назад!

Я йшов… йшов, торкався руками стіни. В якомусь місці коридор розгалужувався. Пішов праворуч.

Раптом спіткнувся, зачепив ногами сучок або корінець і зупинився. Сучок… гладенький… рогулька. Нема часу роздумувати. Треба вибратися звідси. Я кинув сучок і знову пішов коридором. Скільки мені ще йти? Чи не йду я по замкненому колу? Де ж вихід з нього? Невже там, де гуркоче вода? Знову розгалужується мій коридор. Нога знову зачепилася. Сучок? Адже це той самий сучок, який я кинув!

Мов сліпий кінь в коногонці, ходжу по безконечному колу. Хто будував цей лабіринт?

У цілковитій темряві я дійшов до якогось несподіваного спуску. Шуму води не було чути.

Очевидно, я зайшов у глиб землі. Спуск привів мене до нового довгого коридора. Тут знову, торкаючись стін і обмацуючи їх, я пересвідчився, що цей коридор, як і перший, замкнений.

Ні! Ось іще хід! Ним я потрапив у вузьке відгалуження. Але марно я намагався вибратися з цього рукава. Від нього на далекій відстані один від одного відгалужуються коридорчики. Вони завели мене в безвихідь. Я повертаюсь назад і знову йду по великому колу.

Коли ж це закінчиться?

Під ногами хмиз, очевидно, суха трава.

Я опустився на підстилку. Хто міг побудувати цей лабіринт. Я став дрімати… “Лабіринт… Лабіринт…” Повільно вимовляю я це слово і згадую один міф.

На острові Кріт був лабіринт, з якого жоден смертний, потрапивши туди, не міг знайти виходу. Старогрецький міф розповідає, що в цьому лабіринті оселилось чудовисько Мінотавр, яке пожирало людей. Цьому чудовиську, з тулубом людини й головою бика, Афіни змушені були посилати на з’їдання через кожні дев’ять років семеро юнаків і семеро дівчат. 1 чудовисько їх пожирало. Тесей з Афін пробрався до лабіринта і вбив Мінотавра. Але як вийти Тесею з лабіринта?

44
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело