В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 37
- Предыдущая
- 37/73
- Следующая
Сухе стебло рослини було порожнисте й тонке. Я його зрізав гострою скалкою черепашки. І ось настала хвилина: тримаючи стебло в роті, я пірнув і спустився на дно річки.
Обережно й повільно зробив перші кроки до дну; один кінець стеблини в роті, другий— над поверхнею води. Дихати ротом було важко, стебло заважало кожному рухові. Над моєю головою товща води. Але не слід про це думати. Треба весь час пам’ятати: як би не спіткнутись, не впасти, не випустити з рота стеблину, не занурити її горішній кінець у воду. Я зробив кілька непевних кроків. Дорогу мені заступив якийсь великий пагорб, що дивно виблискував. Треба обминути його.
Але стало страшно. Пагорб трохи піднявся, розсунувся в основі, і з нього показався відросток. Дивна жива істота, спираючись на відросток, що вистромився назовні, рушила просто на мене і вдарила тупим струменем води. Вода — у воді! Я впав, але трубки не випустив. Пагорб знову обдав мене водою. Наче з брандспойта, наче з металевого наконечника, надітого на кишку пожежної машини, бив мене струмінь. Я лежав на дні річки, не випускаючи трубки з рота, дихав. Удари струменів припинилися. Підвівся. Побачив: ця “жива споруда” присунулася зовсім близько і тягне мене до себе, всмоктує. Я вхопився за стовбур підводної рослини. Трубка вирвалася з рота. Захлинаючись, я спробував виплисти на поверхню…
Аеростаті Сріблястий аеростат у воді! Я сидів під куполом і вільно дихав. Як я в ньому опинився? Який випадок врятував мене?
Упустивши трубку, захлинаючись, я зробив якийсь рух, щоб піднятися на поверхню, і опинився в аеростаті. Він висів на гілках того підводного дерева, за яке я вхопився, коли впав. Хто тут повісив аеростат? Хто наповнив його повітрям? Про це згодом.
А тут одразу скажу — опинившись в аеростаті, я збагнув: пагорб, який тягнув мене, всмоктував, бив у мене струменем, був звичайною беззубкою, двостулковою черепашкою. Цей молюск напівзакопується у м’який грунт водойм. Стулки його поволі розмикаються, і через щілину вистромлюється нога — м’який жовтуватий тупий відросток. Молюск повзе по дну. Швидкість двадцять-тридцять сантиметрів на годину. У беззубки два сифони: ввідний і вивідний. Починає діяти ввідний сифон — і дрібні живі істоти, що плавають у воді, втягуються з великою силою. І рогові лопаті заганяють захоплену живу їжу в рота. Непотрібна, відпрацьована вода витісняється через вивідний сифон.
Беззубка наїлась — зімкнулися стулки, вона перетворилась в непорушний пагорб.
Течія ледь-ледь погойдувала підводний аеростат, в якому я сидів. Його прозора сферична оболонка, міцно і вміло напнута на густу мотузяну сітку (надійний каркас!), була прикріплена до стовбурів підводних дерев.
Чи не цей аеростат я побачив у ту мить, коли пліт перекинувся? Можливо, що десь тут, під деревом, до якого прив’язано цей аеростат, лежить мій щоденник… Зовсім близько!
Сидячи на одній з мотузок сітки, упираючись ногою в другу, я відпочивав.
Легкі тіні з’являлися, ковзалися, зникали в глибині вод. Чути було невиразні звуки. Вони виникали і танули. Напівсутінь. Там, над річкою, високо — сонце. І його тепле проміння, заломлюючись у воді, тяглося у цей примарний світ.
Час! Швидше на берег! Роздобути нову порожнисту стеблину і відразу ж повернутись і пірнути під цей аеростат.
Треба покинути тихий кришталевий прозорий домок, поки не повернувся той, хто його побудував…
Вісім очей, палаючи фосфоричним блиском, глянули на мене з-за стовбура сусідньої підводної рослини. Він! Господар і будівельник підводної споруди. Водяний павук! Сріблянка-аргіронета!
Цей підводний дзвін — його гніздо — я вважав за аеростат.
“Тікати!” — майнула в мене думка. І тут-таки інша: “Я не на землі! Треба виринути. Відплисти!”
Секунди розгубленості й замішання. І в ці секунди я побачив, як від сріблянки потягнувся канат. Але не до мого пристановища, а кудись убік. Раптом канат обкрутився навколо якоїсь рослини. Потім водяний павук потягнув його знову вперед і знову назад.
Я дивився, спостерігав. І зовсім забув, що сиджу в оселі іншого такого самого павука, забув, що й мій водяний господар-павук може раптом повернутися додому і застати мене — непрошеного гостя.
Не відриваючись, я стежив, як сріблянка прикріплювала канат то до стовбурів біля самісінького дна, то до каміння. Канат рухався в різні боки і видавався зовсім живим. І весь час горіли у воді фосфоричним вогнем вісім очей, що дивилися навсібіч. Ні на жодну мить у жодному місці канат не заплутався, не порвався. Він ліг на дно річки, утворивши ламаний багатокутник. Я помітив, що в тих місцях, де сріблянка прикріплювала його до стовбурів рослин або до інших непорушних предметів, канат був товщий. Щохвилини збільшувалася кількість ліній в багатокутнику, і поступово лінії утворили густу сітку.
Та раптом будівник залишив свою сітку і проплив повз мій аеростат: пара щелеп і справжні зарості щетинок. Поплив. Але мені здавалося, що разом із сіткою на дні річки залишилося вісім фосфоричних очей.
Незабаром павук-будівник з’явився знову. Блиснуло сріблясте вбрання з повітряних бульбашок, яке він одягнув на себе там, на поверхні води. Сріблянка опустилася коло сітки на дно річки. Вона трохи підняла сітку, залізла під неї і заходилася торкатись лапками свого блискучого одягу. Бульбашки повітря відокремлювалися від щетинок і, чіпляючись за нитки сітки, тяглися вгору, підіймали її. Знову й знову сріблянка упливала, приносила з поверхні води бульбашки повітря, залишала їх під сіткою. Потім вона знову почала прясти своє прядиво. Чарунки сітки ставали дедалі дрібніші, густіші.
І скоро бульбашки повітря, що приніс павук, почали роздувати не сітку, а сріблясте полотно шатра, в якому буде мешкати водяний павук.
Срібляста полотняна куля-аеростат, що його надимало повітря, намагалася злетіти вгору, але канати, які прикріплювали її до стовбурів підводних дерев і до непорушних предметів, не відпускали, міцно тримали.
Мій пліт перекинувся коло аеростата. Але під водою я побачив, як сріблянка споруджує новий аеростат. Поступово я звик до прозорих підводних напівсутінків і почав розрізняти: віддалік і наді Мною висіли інші аеростати. Сріблясті, легкі, всі вони були схожі один на одного їх багато.
Ставало дедалі важче дихати, паморочилося в голові — бракувало повітря. Час, давно час вибратися на поверхню. Та я зволікав, роздивлявся аеростати, що погойдувалися у різних місцях. Добре вдивившись, я побачив, як в одних підводних дзвонах павуки — сріблянки відпочивали, підібгавши ніжки, в інших — пожирали спійману здобич.
Скільки ж тут сріблянок? Скільки сріблястих аеростатів понабудовано і прив’язано до підводних рослин? І де, під яким з них, біля якого аеростата шукати мішок із щоденником?
Хто там блукає по дну Великої Повільної річки, хто ходить, раптом зупиняється, нахиляється, бере щось у руки, піднімає, вдивляється, озирається і знову бреде далі?
Маленький чоловічок із скафандром на голові, із скалкою гострої черепашки в руці та з в’язкою канатів, перекинутою через плече.
Він шукає свій щоденник, який треба передати людям, — щоденник дослідів, спостережень та відкриттів, зроблених у Країні Дрімучих Трав, щоденник, сповнений відомостей, які збагатять науку і життя людей.
Виринувши з оселі сріблянки і повернувшись назад на берег, я вже інакше, спокійно й сміливо, дивився на Велику Повільну річку. Хіба не для мене в її глибинах сріблянки будують і наповнюють повітрям свої житла? Я підпливу до одного з них, найменшого, і гострою скалкою черепашки переріжу канати. Цей дзвін, повний повітря, я одягну на себе і спокійно піду по дну річки шукати свій щоденник. А коли вичерпається повітря в скафандрі, я заміню його іншим. Винишпорю, огляну всі закутки дна річки.
- Предыдущая
- 37/73
- Следующая
