В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 27

• Предыдущая
• 27/73
• Следующая

Повів вітру хитнув вершечки трав. Щось загуркотіло, бебехнулося й покотилося поперед мене, заступивши дорогу. На землі лежав величезний глек — мало не вдвоє більший за мене. Дуже обережно я підійшов до нього і почав розглядати. Глек було вміло і вправно виліплено. Глину й пісок було зцементовано якимсь розчином. Глиняний глек, але не випалений!

З радісним хвилюванням я дивився і не міг надивитись на глек. Ясно, цілком ясно: та сама рука, що виготовила дерев’яну ложку, яку я тримаю зараз, — та сама рука виліпила з глини й глек. Я почав роздивлятися навколо. Мені здавалось, що із лісової хащі до мене вийде людина. Думчев!

Вітер задзвенів, зашуміли над моєю головою верхівки трав, і раптом на землю полетів ще один глек. Я встиг сховатися за стовбур дерева. З верхівок дерев летіли все нові й нові глеки. Коли вітер ущух, я кинувся до них і заходився уважно розглядати кожен. І ось в одному я побачив на дні таке, що змусило мене відсахнутись. Там прилипла лапа чудовиська, із сітки якого я ледве видерся, — лапа павука!

Ні-ні! Не буде людина ліпити глеки, наповнювати їх убитими павуками й розвішувати по деревах. Але хто ж і навіщо зайнявся тут гончарським виробництвом та заготівлею про запас “харчів”?

Навіть лічені дні випадкового знайомства з життям комах з книжок, малюнків і фотографій в Ченську, навіть уривчасті спогади дитячих спостережень природи дали мені можливість зрозуміти, які багатоманітні ремесла комах. Тут зовсім недавно я здогадався, що медовий колодязь і дах над ним робить бджола-мегахіла. То, може бути, і глек, і дерев’яну ложку виготовила яка-небудь комаха?

А Думчев? Не треба обманювати себе: очевидно, я сам один, зовсім самотній серед велетенських трав, серед тварин, які повзають, стрибають, скачуть, літають, шурхотять, шумлять, дзвенять, живуть таємничим і страшним для мене життям.

Я йшов, усе йшов…

Ще здалеку я побачив знайомі обриси величезної гори з рівною вершиною. То був пеньок, від якого почалися мої мандри. Там у павуковій сітці залишилася крупинка зворотного зросту.

Здавалося, що до гори близько, а я все йшов та йшов. Зненацька серед трав постали чотири колони, вкриті шерстю. Вони, очевидно, правили за підпору дивній споруді, що ледь-ледь похитувалась. Колони раптом по черзі почали згинатися. Споруда зникла. Собака!

Підвівши голову, я дивився, шукав павукову сітку з моєю крупинкою. Але сітки не бачив. Блукаючи навколо пенька, побачив на землі якусь сіру масу, що лежала шарами. Костюм! Мій костюм! Хотів підійти ближче — можливо, по костюму вдасться видертися, на пеньок і звідти подивитись, де ж сітка з крупинкою. Та знову з’явилися шерстяні колони. Вони міцно вросли в землю біля костюма. Певно Черникова, завідувачка бази Райхарчоторгу, поспішила піти до міста й повідомити про мене, а собаку залишила стерегти одяг. Я побіг геть від мого костюма, що його грізно охороняв чужий собака.

Я ходжу біля підніжжя гори-пенька, але ніяк не можу виявити велетенську сітку. Нарешті десь високо хитнулося щось голубе, знайоме, що повисло на мотузках. Клаптик моєї хусточки — мій “плащ”! Тоді він не долетів до павука, а прикрив крупинку. Павук обплутав її разом з голубим плащем стрічками павутиння. Зараз плащ висить, гойдається над моєю головою. Але де ж сітка?

Можливо, Черникова, подавшись у місто, зачепила й порвала її? А може, це зробив страшний пес, обнюхуючи і оглядаючи все довкола? Можливо, що повів вітру, скинувши у лісі величезні горщики, порвав сітку.

Та хіба не однаково! Але там, високо, на обривку павутиння гойдається моя крупинка.

Я почав роздумувати, як дістатися до неї. По щербинах і тріщинах кори старого пенька? Важко, майже неможливо видертися так високо по стрімкій стіні. Запаморочиться в голові.

Коло пенька росло височезне дерево. Я помітив, що між стовбуром дерева і пеньком протяглося кілька канатів — залишків колишньої сітки. Чи не вилізти мені по канатах на дерево і перебратися на пеньок? Я почав був лізти вгору, та зловісне шурхотіння десь у височині зупинило мене. Я зіскочив на землю. Причаївся!

Звичайно, я знав, що павуки мають звичку відновлювати порване павутиння. Чи не заходився цей павук ткати нову сітку замість порваної?

Знову шурхотіння… Вгорі загойдалася мотузка, кинута з дерева. Вона опускалася дедалі нижче. Здавалося, ніби з гілки на землю тягнеться жива змія, тягнеться і все наміряється за щось зачепитись. Я підвів голову: там, угорі, мотузка міцно прикріплена до гілки, наче приклеєна. І ось по мотузці, що гойдається то в один бік, то в другий, спускається той, хто її весь час подовжував, і вперто намагається до чогось її прикріпити. Знову я побачив гребені, щітки і вісім чорних очей на голові. Павук!

На землі біля стовбура височезного дерева валялись колоди, жердини, дошки. Звичайно, це були гілочки і сухе галуззя. Скидалось на те, що павук, випустивши мотузку, спускався по ній до цих колод.

Як і перше, погойдувалися в повітрі щелепи, схожі на леза складаного ножика. Я побачив на череві чудовиська величезні нарости Із сотнями дірочок. Павук спустився до однієї з колод, притис до неї черево, і мотузка приклеїлась. І відразу ж павук почав лізти вгору, випускаючи, висотуючи із себе другу мотузку. Він підіймався дедалі вище, а кіготь на задній лапі тримав між мотузками, відокремлюючи їх одну від одної. Вони не склеювалися, не злипалися. В такий спосіб він дотяг другу вірьовку нагору до гілки, де вона міцно прилипла.

Павук побіг уздовж цієї гілки. Біг, випускаючи, висотуючи із себе мотузку. Прикріпив її до кінця гілки. Після того він випустив мотузку вниз, спустився по ній до колоди, знову піднявся вгору і потяг за собою нову мотузку. І так багато разів. Я побачив: колода, до якої прикріпились вірьовки, поповзла по землі, трохи піднялась, загойдалася над землею. Надія на те, що мені пощастить яким-небудь чином розірвати сітку і скинути крупинку додолу, пропала. Ніякими палицями не порвати ці мотузки. Ніколи й нічим мені їх не перерізати. Мотузки еластичні і, очевидно, дуже міцні на розрив. Крім того, павук — це жива майстерня. Замість порваної мотузки він протягне нову. Що ж його робити? Як дістатися до плаща? Адже мотузки сітки клейкі. Тисячі й тисячі липких кульок залишає на них павук. Я прилипну, застряну — і павук розправиться зі мною, як з мухою.

Я дивився вгору то на павука, який висів униз головою і чигав на здобич, то на голубий плащ. Щоправда, до нього можна перебратись по сухих радіальних мотузках (лише спіральні мотузки липкі). Але перш за все треба вигнати павука з сітки. Після цього можна податися в небезпечні мандри — вгору по канатах, до крупинки.

Легко сказати — вигнати павука. А як це зробити? Чи не стати біля краю сітки і, смикаючи її дрючком, дзижчати мухою? Павук заходиться полювати на “муху”. Я зіб’ю його з пантелику і тоді проберуся до крупинки.

Дзижчати, як муха? Але ж низькі або високі тони дзижчання, наростання чи зниження їх спричиняються вібрацією крилець мухи. Чи пощастить мені здійснити все це природно? Чи пощастить мені обдурити павука?

Ні! Я читав про надзвичайний “слух” павуків. На одному з концертів павук, зачувши чудесну гру скрипаля, спустився по своєму павутинню і висів, слухаючи музику. Але, коли заграв оркестр, павук поліз угору, сховався за канделябр. Річ у тім, що коливання повітря від звуків скрипки примусили так тремтіти сітку павука За канделябром, як тремтить вона, коли до неї потрапляє муха. Інстинкт хижака прокинувся. А коли заграв оркестр, величезні хвилі звуків примусили павука сховатися. Ні, я не буду дзижчати, як муха. Своїм дзижчанням мені не пощастить обдурити “музикальний слух” павука.

Проте як же прогнати його геть? Враз мені сяйнула відчайдушна думка: а чи не обернути інстинкт павука проти нього самого? Адже на цьому ж самому місці я врятувався від смерті, здогадавшись кинути павукові свого плаща. Я обдурив павука, примусив його хапати фальшиву здобич. Цей прийом треба потроїти, посемерити, повторити десятки разів, і тоді…

• Предыдущая
• 27/73
• Следующая