В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 10

• Предыдущая
• 10/73
• Следующая

Тільки зійшло сонце, і я був уже коло будинку з башточкою. Нижче емальованої дощечки напис, зроблений чорнилом на клапті паперу: “Дзвоник не дзвонить — прошу стукати”.

Я постукав, але двері мені не відчинили. Знову постукав. Тиша.

Подивився на годинника: сьома. “Чи не зарано?”

Аби згаяти час, я пішов на вокзал. Вийшовши на перон, почав чекати прибуття поїзда далекого слідування і навіщось спитав чергового по станції, який проходив, чи скоро той буде.

Ось і прибув поїзд далекого слідування. На тихій станції стало гамірно, неспокійно. Забігали люди. Заюрмились біля кіосків. Гудок паровоза. І знову все навколо збезлюділо.

Я повернувся до будинку з башточкою. Ходив провулком. Але на будинок раз у раз поглядав, наче боявся: чи не втече він куди-небудь, чи не зрушить, бува, з місця, чи не сховається?

На годиннику дев’ята. Час!

На мій обережний стукіт відгукнувся квапливий голос:

— Іду, іду!

Двері відчинилися. Маленька гостроноса жінка вистромила голову, пов’язану вицвілою, колись блакитною хусткою. Бистрі, цікаві очі уважно дивилися на мене.

— А-а! Ви той самий, що їхали у вагоні, де моя Зіночка провідницею? Чи не вас вона до півночі чекала? Світло не гасила. Будь ласка, заходьте! Я її розбуджу!

— Ні, ні! Я прийшов до зубного лікаря Поліни Олександрівни Булай.

— До Булай? До Поліни Олександрівни? Будь ласка, заходьте. Сідайте отут. — Вона показала на одинокий стілець серед високих шаф і окутих скринь, що заповнили довгий коридор. — Зараз постукаю.

Підійшовши до якихось дверей, вона постояла, до чогось прислухалась і повернулася назад:

— Скільки тут живу, а ніяк не збагну її життя. Невідомо, коли встає, коли лягає. І зараз не зрозумію, спить вона чи не спить. Хворі звичайно більше після обіду приходять.

— Що ж, — підвівся я, — прийду після обіду.

— Мабуть, ви приїжджий? — спитала вона.

— Приїжджий.

— А звідки прибули? Чи надовго сюди? І часто до неї ходити будете?

— Чи не забагато запитань заразом?

— Ах, громадянине, — тихо мовила жінка, — не з цікавості питаю, а з остраху! Боюся! Ох, як боюсь я, як боюсь! Всього в цьому будинку боюся.

— Чого ж ви боїтеся?

Вона ще більше притишила голос і, показуючи на ті двері, до яких раніше підходила, заговорила:

— Її боюся…

Тієї хвилини двері відчинились.

— Ось вона! Ну, потім, потім усе вам розповім.

На порозі стояла жінка, висока на зріст, сива, гладенько зачесана, в чорному старомодному платті, застебнутому наглухо. На вигляд їй було років шістдесят п’ять.

— Поліна Олександрівна Булай?

— Будь ласка, заходьте! — Поліна Олександрівна розчинила двері своєї кімнати.

“Дивний зуболікарський кабінет”, — подумав я, заходячи.

Кімната була геть уся заставлена старовинними шафками з безліччю шухляд і шухлядочок, низенькими кріслами, столиками з силою-силенною дрібничок. На стінах без усякого ладу висіли гравюри й репродукції старовинних картин, що зображували радісний сімейний затишок. Картини були в почорнілих від часу золочених рамах з відбитими краями. Біля вікна стояло лікарське крісло, сидіння й підголовник якого було оббито малиновим оксамитом, дуже потертим.

На всьому були ознаки старовини, деякої дряхлості, але ніде не було й порошинки.

— Сідайте в крісло, — сказала Булай і підійшла до умивальника. Почала мити руки.

— Поліно Олександрівно, я не хворий.

— Навіщо ж ви прийшли?

— Щоб поговорити про Думчева.

— Сергія Сергійовича? — перепитала вона спокійно, тихо і якось по-особливому ясно. І при цьому без будь-якого подиву.

В двері злегка постукали, і до кімнати ввійшла сусідка.

— Поліно Олександрівно, — спитала вона, — ви не брали з кухні мою емальовану каструлю?

— Ні, Явдохо Василівно, не брала.

— Не брали? Ну і добре. Може, моя Зіночка сховала. Потім її спитаю. Спить вона, сердешна, зараз… До речі, от що я вам іще скажу: в тій скрині, що на кухні, миша цілісіньку ніч шкреблась. І зараз вона, мабуть, там. От якби відкрити та вигнати…

— Миша? В моїй скрині, що з листами?..

Булай вийшла з кімнати.

Явдоха Василівна залишилася в кімнаті й почала:

— Боюсь я… Того боюся, що, мабуть, несповна розуму моя сусідка. Зіночка моя з поїздом на цілі тижні виїжджає. В усій квартирі я залишаюся сама з Поліною Олександрівною. Ходить вона нечутно, говорить мало. Вже давно, я сюди ще й не перебралася, а в місті про неї різне балакали, ніби вона весь час на дорогу дивиться, жениха якогось жде. А я як на неї подивлюсь, так і думаю: “Самій вже нареченій саван час шити”… Зіночка каже: “Мамо, чого ви турбуєтесь? Людина живе тихо, діло своє робить. Цілком нормальна бабуся”. А я все сумніваюся. Як будете до неї ходити, придивіться, думку свою складіть та й мені скажіть: треба її боятися чи ні…

Стало чути кроки Булай. Сусідка пішла. Я знову звернувся до Поліни Олександрівни:

— Прошу вас… Пробачте за турботу… Прошу вас розповісти все, що ви знаєте про Сергія Сергійовича. Про те, як він зник…

— Ні, ні,не кажіть цього слова! Він просто пішов… пішов з цього будинку.

— Пішов? Давно?

Я відразу ж відчув усю нетактовність свого запитання, зніяковів і замовк.

Булай не квапилась, ніби збиралася з духом, потім сказала:

— Даруйте, як вас звуть?

Я назвав себе.

— То що ж, Григорію Олександровичу, привело вас сюди? Адже Думчева всі забули.

— Цілком випадково я почув одну розповідь, яка наблизила мене до долі Думчева. Але, прошу, поки що не питайте ні про що.

— Добре, я вам вірю. Колись дуже давно мене прозвали нареченою Сергія Сергійовича. Ах, хіба ви тепер можете уявити собі, збагнути, як колись у глухій провінції розважалися з нудьги люди! Проте річ не в цьому. Я зараз думаю про те, як краще розповісти вам про Думчева. Не знаю, з чого почати: чи то з того, за яких незвичайних обставин побачила його вперше, чи то просто про зустрічі й розмови з ним.

— Якщо можна, розкажіть усе послідовно.

— Та відкладіть же своє вічне перо! Не можна ж спокійно розповідати, згадувати, коли кожне слово записують.

Я слухняно сховав авторучку і блокнот у кишеню, вмостився зручніше в крісло й приготувався слухати.

— Отже, це було давно, — почала Поліна Олександрівна.

З-за дверей долинув шум.

— Не звертайте уваги, це Гібралтар пересуває меблі і знову підмітає чисту підлогу біля моїх дверей.

— Але чому ж Гібралтар?

— Так я охрестила сусідку Явдоху Василівну за те, що повз її очі, як кораблю повз Гібралтар, непомітно не пройти. Кожен буде досконально вивчений. Вона завжди всього боїться.

— Отже, це було давно… — повторив я.

— Так, давно, — повторила Поліна Олександрівна. — Мені було тоді сімнадцять років. Я пам’ятаю той день, ту годину і навіть ту хвилину, коли я вперше побачила Сергія Сергійовича Думчева. Це було на світанку повітроплавання. Ні, точніше сказати, так: перед самісіньким світанком повітроплавання… Була неділя, дев’яте червня. Був ярмарок.

Стара сива жінка розповідала, а я забув, що вона стара. Вже не бачив, що вона сива. І вже не вірив, що все було так давно. Неначе вогонь її нездійснених мрій спалив ці десятиліття. Минуле повернулося. Я його почув, побачив…

Ось ярмарок. Південний ярмарок під полудневим сонцем. Галасливий, строкатий, дзвінкий і барвистий.

Прокинешся, відчиниш віконниці, навстіж розчиниш вікно — і щосили гуде-дзвенить ярмарок, гомонить людською юрбою, рябіє, миготить яскравими хустками й спідницями жінок, дзвоном гуде й оглушує криком, іржанням, меканням і муканням.

А в крамницях і ятках, поспіхом збитих із неструганих дощок, розкинулися проти сонця, виблискують і палахкотять буйними барвами стрічки, ситці, хустки, разки намиста, міняючись і зливаючись в яскраві смуги.

• Предыдущая
• 10/73
• Следующая