Выбери любимый жанр

Мартін Іден - Лондон Джек - Страница 45


Изменить размер шрифта:

45

РОЗДІЛ XXVI

Отже, Мартінові не довелося вранці йти шукати роботи. Він тільки надвечір перестав маячити і запаленими очима обвів кімнату. Його доглядала Мері, восьмилітня Маріїна дочка. Побачивши, що він опритомнів, дівчинка голосно скрикнула. Із кухні прибігла Марія. Вона поклала мозолясту руку йому на гарячий лоб і помацала пульс.

— Ви хочеш їсти? — спитала вона.

Мартін покрутив головою. Йому зовсім не хотілося їсти, і навіть не вірилося, що колись він відчував голод.

— Я хворий, Маріє, — промовив тихо. — Що це зі мною? Ви не знаєте?

— Грип, — відповіла жінка. — Ще два-три день, і все добре... Поки що краще ви не бери їсти. А далі скільки хочеш. Я думала, завтра вже можна.

Мартін не звик хворіти, тож, коли Марія та її донька вийшли, він спробував підвестись і одягтися. В голові йому паморочилося, а очі так боліли, що він не міг і дивитися. Неймовірним зусиллям волі він змусив себе встати з ліжка, але тільки для того, щоб знепритомніти за столом. Через півгодини він якось дістався назад до ліжка і, заплющивши очі, спробував розібратися в своїх болісних відчуттях. Марія кілька разів приходила покласти на голову свіжий компрес, а поза тим давала йому спокій, бувши досить розумною, щоб не турбувати його балачками. Це зворушило Мартіна, і, сповнений вдячності, він бурмотів сам до себе: «Маріє, ви матимете молочну ферму, неодмінно матимете».

Потім він згадав давно минулий вчорашній день. Здавалося, ціле життя пройшло відтоді, як він одержав листа з «Трансконтинентального місячника». З усім колишнім покінчено і в житті розгорнуто нову сторінку. Він надміру натягнув тятиву, зужив на це всю силу і ось лежить плазом. Якби він так не виголоднів, то не схопив би й грипу. А тепер у нього немає сили боротися з хворобою. От до чого він себе довів.

— Яка мені з того користь, що я напишу цілу бібліотеку, коли за це мушу платити життям? — голосно запитав Мартін. — Ні, це не для мене. Досить мені літератури! Моя доля — контора й рахівничі книжки, щомісячна платня і тихе сімейне щастя з Рут.

Через два дні, з'ївши яйце з грінками й випивши чашку чаю, Мартін попросив принести йому пошту. Але очі йому ще дуже боліли й читати було важко.

— Прочитайте мені, Маріє, — сказав він. — Великі довгі конверти не розпечатуйте. Кидайте їх під стіл. Читайте листи в маленьких конвертах.

— Не вмій, — відказала Марія. — От Тереза ходить школа, вона вмій.

Тереза Сільва, дев'ятилітня дівчинка, розривала конверти і читала листи. Мартін неуважно слухав довгого листа від прокатного пункту, що вимагав сплатити борг за машинку, напружено думаючи, як і де знайти роботу. Але раптом стріпнувся.

«Ми пропонуємо вам сорок доларів за ваше оповідання, — по складах читала Тереза, — якщо ви дозволите зробити в ньому потрібні зміни... »

— Який це журнал? — скрикнув Мартін. — Дай-но сюди листа!

Тепер він і сам міг читати, забувши про біль в очах. Це «Біла миша» пропонувала йому сорок доларів за «Вир» — одне з його перших «страшних» оповідань. Він кілька разів перечитав листа. Редактор одверто казав йому, що ідею твору як слід не опрацьовано, але що вони купують цю річ з огляду на її оригінальність. Якщо він дозволить скоротити оповідання на третину, то, одержавши його відповідь, редакція одразу ж вишле чек на сорок доларів.

Мартін узяв перо й чорнило і написав редакторові, що той може скоротити оповідання навіть на три третини, аби тільки швидше вислали йому сорок доларів.

Тереза побігла вкидати листа до поштової скриньки, а він лежав і думав. Таки не брехня. «Біла миша» платить після прийняття рукопису. У «Вирі» три тисячі слів. Коли відкинути третину, лишиться дві тисячі. Сорок доларів — це якраз по два центи за слово. Виплата після схвалення і по два центи за слово — газети писали правду. А він вважав «Білу мишу» третьорядним журналиськом. Виходить, він зовсім не знався на журналах. Гадав, що «Трансконтинентальний» — це часопис першої руки, а там платять по центу за десять слів. «Білу мишу» мав за ніщо, а вона платить у двадцять разів більше, та ще й одразу після схвалення.

Тепер одно було ясно: коли Мартін видужає, йому нічого йти шукати собі місця. У нього в голові є ще чимало таких оповідань, як «Вир», і, продаючи їх по сорок доларів, він заробить далеко більше, ніж на будь-якій посаді. Саме тоді, коли битва здавалася програною, він її виграв. Його вибір виявився правильний. Шлях перед ним вільний. Почавши з «Білої миші», він журнал за журналом прилучатиме до списку своїх патронів. «Чорну роботу» можна кинути зовсім. На неї він тільки гаяв час, а не заробив і долара. Тепер він віддасться справжній роботі і виявить у ній найкраще, що в собі має. Йому захотілося, щоб у ту хвилину з ним була Рут і розділила його радість. Аж тут поміж листів на ліжку Мартін знайшов одного і від неї. Рут ніжно дорікала йому, дивуючись, чом він так довго не приходить. Він мало не побожно перечитував її послання, приглядався до почерку, милувався кожною рискою і, нарешті, поцілував її підпис.

Відповідаючи Рут, він щиро признався, що не міг її бачити, бо заставив свого єдиного порядного костюма.

Написав також, що був хворий, але що йому вже краще і що через тиждень-два (час, потрібний на те, щоб одержати чек із Нью-Йорка) він викупить костюм і прийде до неї.

Але Рут не могла чекати аж тиждень-два. І надто, коли її коханий хворий. Другого дня вона приїхала до нього з Артуром в екіпажі, на превелику радість Маріїних дітей і всієї сусідської малечі. Сама ж Марія була збентежена до краю. Вона нам'яла вуха дітлашні, що обступила гостей на крихітному ганку, і більше ніж звичайно калічачи свою англійську мову, перепросила за свій неохайний вигляд. Закасані рукава, мильна піна на ліктях і підв'язана замість фартуха мокра рогожа ясно свідчили, за якою роботою її застали. Марія так була ошелешена, побачивши, які поважні гості питають про її пожильця, що навіть забула запросити їх у вітальню. Щоб пробратися до Мартінової кімнати, вони мусили пройти через повну пари кухню, де того дня Марія прала. До того ж від хвилювання жінка ніяк не могла причинити двері, і в кімнату хворого добрих хвилин п'ять линули клуби пари та сморід від простого мила й брудної білизни.

Рут зграбно повернула праворуч, ліворуч, потім знов праворуч і вузьким проходом між столом та ліжком пройшла до Мартіна. Але Артур повертався занадто круто, і в тому кутку, де Мартін куховарив, заторохтіли горщики та сковороди. Однак Артур не довго лишався в кімнаті. Рут сіла на єдиний стілець, що був у Мартіна, а її брат, вирішивши, що свій обов'язок виконав, вийшов на вулицю і став біля воріт, де його вмить оточили сім нащадків Сільви. Вони розглядали незнайомця, немов яке диво. А навколо екіпажа з'юрмилася дітлашня, мабуть, з цілого кварталу, нетерпляче чекаючи якоїсь драматичної розв'язки. На їхній вулиці екіпажі з'являлися тільки з нагоди весіль та похоронів; тут же ніхто не одружувався і ніхто не помер, тож мало статися щось надзвичайне, на що варто було почекати.

Мартін мало не збожеволів од щастя, побачивши Рут. Маючи щире, повне любові серце, він гостро відчував потребу в співчутті. Він палко жадав співчуття і уявляв його, як обопільне порозуміння; але він ще не переконався, що співчуття Рут пояснюється її сентиментальністю й делікатністю і що випливає воно з лагідності її вдачі, а не з розуміння його, Мартінових, прагнень. Коли Мартін, узявши дівчину за руку, щось говорив їй, кохання спонукало Рут відповідати йому ніжним потиском, і, дивлячись зволоженими блискучими очима на його змарніле обличчя, вона думала, який він змучений та безпорадний.

Коли Мартін розповідав їй про свій розпач від листа «Трансконтинентального місячника» і про те, як він зрадів пропозиції «Білої миші», Рут майже не слухала його. Вона чула ті слова і розуміла їх значення, але не переймалася ані розпачем його, ані захватом. Вона ні на хвильку не могла забути самої себе. Її не цікавило, чи продасть він журналам свої оповідання. Для неї важливо було тільки одне — шлюб. Щоправда, Рут і сама цього не усвідомлювала, як і того, що під бажанням бачити Мартіна «влаштованим» крився прихований материнський інстинкт. Вона б зніяковіла, якби їй хто про це сказав одверто, а то, може, навіть почала б обурено запевняти, що вона думає тільки про те, як допомогти коханому, і бажає йому всякого успіху. Отож, поки Мартін, схвильований, що це ж йому вперше пощастило в письменстві, виливав перед нею всю душу, вона механічно сприймала самі слова і мовчки розглядала кімнату, прикро вражена тим, що бачила.

45
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Лондон Джек - Мартін Іден Мартін Іден
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело