Мартін Іден - Лондон Джек - Страница 39

• Предыдущая
• 39/88
• Следующая

— Але яка користь із серйозних речей, з цих художніх творів?— спитала Рут. — Ти ж не можеш їх продати?

— Ні, можу, —почав Мартін, але вона перепинила його.

— З усіх цих речей, що тобі здаються путніми, ти досі не продав жодної. Не можемо ж ми одружуватися, нічого не маючи, крім художніх творів, яких ніхто не купує.

— Ну, то одружимося, маючи куплети, що їх купуватимуть, — затято відповів Мартін, притягаючи до себе кохану, що цей раз трималася холодно.

— Ось послухай-но, — сказав він, вдаючи веселість. — Це не мистецтво, але це долар:

Він прочитав ці рядки з веселим притопом, але враз і засмутився: Рут навіть не осміхнулася. Вона дивилась на нього серйозно і занепокоєно.

— Може, це й долар, — сказала вона, — але долар циркового блазня. Хіба ти не розумієш, що це принижує людину? Я хотіла б, щоб чоловік, якого я кохаю й шаную, був здатний на щось більше, ніж писати анекдоти й безталанні вірші.

— Ти хотіла, щоб він був як... містер Бетлер? — спитав Мартін.

— Я знаю, що тобі не подобається містер Бетлер... — почала вона.

— Ні, до самого містера Бетлера я нічого не маю, — перебив він, — мені тільки не подобається його катар. А втім, яка різниця — чи писати гумористичні віршики, чи друкувати на машинці, вести кореспонденцію і конторські книги? Усе це тільки засоби досягти певної мети. На твою думку, я повинен стати конторником, щоб згодом вибитися на доброго юриста чи комерсанта. А я хочу почати з дрібної журнальної роботи, щоб потім стати справжнім письменником.

— Тут є різниця, — наполягала Рут.

— Яка?

— Твої твори, що ти сам вважаєш вдалими, не можна продати. Ти вже пробував, але їх ніхто не купує.

— Дай мені трохи часу, люба, — благально сказав він. — Ця робота — лише засіб, не дивись на неї серйозно. Дай мені ще два роки. За цей час я навчуся писати, і видавці охоче купуватимуть мої твори. Я знаю, що кажу. Я вірю в себе і знаю, на що здатний. Я знаю вже, що таке література, знаю, якою бездарною писаниною заповнюють журнали нікчемні перодряпи. І я певен, що через два роки буду на шляху до успіху. А ділової кар'єри я ніколи не зроблю. Вона мені не до вподоби. Вона мені здається тупою, безглуздою, дріб'язковою, а то й ошуканською. В усякому разі, в мене до неї нема здібностей. Я ніколи не виб'юся далі, як у клерки. А хіба ми з тобою зможемо щасливо жити на такий мізерний заробіток? Я хочу для тебе всього найкращого, що тільки є в світі, і коли зміню свою думку, то тільки знайшовши щось іще краще. І я таки досягну свого, досягну будь-що. Відомі письменники одержують такі гонорари, що проти них містера Бетлера й не видно. Дехто заробляє по п'ятдесят і по сто тисяч доларів — часом трохи більше чи менше, але приблизно стільки.

Рут мовчала. Вона була дуже розчарована і не приховувала цього.

— То як? — запитав він.

— Я сподівалася зовсім іншого. Мені здавалося, та й тепер я тієї ж думки, що тобі слід було б вивчити стенографію — на машинці ти вже вмієш — і піти до тата в контору. Ти дуже здібний, і я певна, що з тебе вийшов би добрий юрист.

Те, що Рут мало вірила в літературний талант Мартіна, зовсім не впливало на його почуття до неї. За час свого короткого відпочинку він багато думав про себе самого і зрозумів, що красу він любить дужче, аніж славу, а слави прагне заради Рут. Тим-то він так і домагався тієї слави. Хотів піднестися в очах світу — «добутися всього», як сам казав, — щоб кохана жінка могла пишатися ним і вважати гідним свого кохання.

Красу ж Мартін любив так безоглядно, що саме служіння їй було для нього достатньою винагородою. А ще дужче, ніж красу, він любив Рут. Йому здавалося, що вище від любові немає нічого в світі. Ця любов так глибоко змінила його, перетворила з неотесаного матроса в мислителя й поета, і тому для нього вона була вища за всяку науку й мистецтво. Мартін бачив, що в духовному розвитку він уже переріс Рут, переріс її братів і батька. Попри всю свою університетську освіту й звання бакалавра мистецтв, Рут годі було й мріяти про таке розуміння світу, мистецтва і життя, яке мав Мартін лиш після одного року навчання самотужки.

Усе це він розумів, але ніщо не впливало на його почуття. Кохання видавалося йому занадто піднесеним і благородним, і сам він був занадто щиро закоханий, щоб образити його критикою. Що спільного мало кохання з інакшими поглядами Рут на мистецтво, мораль, французьку революцію й загальне виборче право? Усе це розумові процеси, а кохання вище за розум. Він не міг судити кохання, бо обожнював його. Кохання в Мартіновій уяві жило на вершинах гір, понад долинами розуму. Для нього це була квінтесенція існування, найвищий шпиль життя, який не всім дано осягти. З творів своїх улюблених філософів він знав про біологічну природу кохання; але через складний процес не менш наукового мислення він дійшов висновку, що людський організм лише в коханні здійснює своє велике призначення і що кохання треба приймати без ніяких міркувань, як найвищий дарунок життя. Закоханий, гадав Мартін, це найщасливіша істота, його захоплювала думка про «одержимого коханням», що підноситься над усіма земними благами, над багатством і розумом, над громадськими поглядами й блиском слави, — та зрештою і над самим життям, — і за поцілунок життя віддає.

Багато дечого з цього Мартін уже зрозумів раніш, а дещо мав зрозуміти згодом. Він працював, відпочиваючи лише тоді, коли ходив побачитися з Рут, і жив, як спартанець. За маленьку кімнату, яку наймав у португалки Марії Сільви, він платив два з половиною долари на місяць. Його господиня — вдова, жінка невгамовної вдачі, тяжко працювала, щоб як-небудь прогодувати цілу купу дітей, і коли-не-коли заливала свою втому й журбу пляшкою розбавленого кислого вина, яке за п'ятнадцять центів купувала в крамниці на розі. Мартін спочатку не терпів її за лихий язик, але, побачивши, як відважно бореться вона за існування, мимоволі відчув до неї пошану. У маленькому будинку було всього чотири кімнати, і одну з них зайняв Мартін. У вітальні було б навіть затишно від барвистого килима, коли б там не висіла сумна фотокартка одного з померлих немовлят Марії Сільви, знятого в труні. Кімнату цю було призначено тільки для гостей; штори в ній завжди були спущені, і босонога команда не сміла переступити поріг святині, хіба в особливо врочистих випадках. У кухні, де доводилось і варити, і їсти, Марія день у день, крім неділі, прала, крохмалила й прасувала білизну — своїм заможним сусідам, бо це був її основний заробіток. У спальні, такій же малій, як і Мартінова кімната, разом з матір'ю тулилося семеро дітей. Для Мартіна завжди було загадкою, як на всіх їх там ставало місця, і щовечора, коли вони вкладалися спати, крізь тонку перегородку чути було сварки й вереск, тихе лепетання і ще якийсь сонний, немов пташиний, шемріт. Другим джерелом Маріїних прибутків були дві корови, яких вона доїла вранці і ввечері. Тварини контрабандою скубли траву на пустирях та на узбіччях доріг, завше під доглядом одного чи й кількох обшарпаних хлопчиків, які пильнували, щоб не втрапити на очі полісменові.

У своїй кімнатці Мартін жив, спав, учився, писав і господарював. Під єдиним вікном, що виходило на крихітний ґанок, стояв кухонний стіл, який правив за письмовий; на ньому лежали книжки і стояла друкарська машинка. Ліжко, присунуте до задньої стіни, займало дві третини кімнати. Коло столу красувалася шифоньєрка, зроблена чи не зумисне на продаж, абияк: тонка фанера її щодень усе більше облуплювалася. По другий бік столу, теж у кутку, містилася Мартінова кухня: на дерев'яному ящику, де Мартін ховав посуд, стояла гасниця, на стіні висіла поличка для продуктів, а на підлозі стояло відро з водою. Крана в кімнаті не було, тож воду Мартін мусив носити з кухні. В ті дні, коли він готував собі їжу, кімнату наповнювала пара, і це завдавало особливо великої шкоди шифоньєрці. Над ліжком висів велосипед, підтягнутий вгору на мотузках. Спочатку Мартін ставив його в підвалі, але дітлахи Марії Сільви повідкручували педалі, попроколювали шини. Потім він спробував примостити велосипед на ґанку, та якось уночі з південного сходу зайшла така злива, що, зрештою, Мартін вирішив забрати машину в кімнату й повісити під стелею.

• Предыдущая
• 39/88
• Следующая