З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 56
- Предыдущая
- 56/59
- Следующая
— Так от, Леоніде, треба оформлятися!
— Оформлятися? — нічого не второпав Шляхтич.— Що це — оформлятися?
Він терпіти не міг формальностей і паперів, цілком слушно вбачаючи в них обмеження людської самостійності, тут всі ми сходилися характерами і, треба сказати щиро, не почувалися самотніми.
— Хіба не розумієш? — не повірив Токовий.— Таке діло провернули! Переворот же цілий! Тут має бути велике озолочення і омедалення! Неодмінно! Оформлятися! На Ленінську премію!
— Не бачу потреби,— просто відповів Шляхтич, і це на нього було так схоже, що Токовий спершу не міг знайти слів, щоб переконати цього впертого у своїй незбагненності чоловіка, він тільки впіймав кілька разів ротом повітря, поблимав очима з натугою, поки, нарешті, спромігся здивуватися:
— Та чому ж?
— Це надто висока відзнака. А що ми зробили?
— Не боги премії одержують — люди. А за те, що в нас зроблено, то й не одну премію можна давати, а хоч десять. Треба оформлятися!
Токовий уперто уникав точності в своїх словах. Він не казав: «Ти зробив», «Ви зробили», «Вас треба оформляти». Ні, він вживав неозначено: «У нас зроблено», «Треба оформлятися». Шляхтич на ці тонкощі мовлення не зважав, але його обурювала сама постановка проблеми. Він сказав Токовому:
— Ти говориш так, ніби йдеться про запис у чергу за холодильником. Мені здається, що коли люди щось зробили, коли вони варті чогось, то про це повинен говорити хтось... Вищий, чи що. Народ... Партія... Ну, я не знаю, як це відбувається, але переконаний, що не може кожен сам давати оцінку власній роботі. Для цього існує суспільство. А так: я приходжу і прошу для себе премію. Це однаково, що прийти і запропонувати свої послуги на посаду міністра або президента Академії наук. Смішно ж!
— Та ти й не пропонуй сам,— полегшено засміявся Токовий.— Завод оформляє, завод і висуває.
— Трубний інститут також працював.
— І трубників візьмемо. Чом би й не взяти? Науку поважаємо, усіх візьмемо, кого треба. Діло колективне, наука тепер колективна. Техніка — сама собою... Одинички — це для капіталізму, а в нас...
— Вважай, що я не чув цієї розмови...
— Чудак-чоловік! Записано — не турбуйся! Все оформимо, Ти й не знатимеш нічого. Анкети, характеристики — все зробимо.
Слава тому, хто вигадав анкету й характеристику! Хвала і слава!
Якби Льоня вчасно передав нам зміст цієї розмови, хоч ми з Євгеном теж не зуміли б запобігти останньому вивищенню товариша Токового, але цілком імовірно, що десь у темному закутку спробували б полічити йому зуби, ребра та решту кісток, які надаються до ліку. Однак Шляхтич, видно, прагнув уберегти нас від недостойних учинків, через те й промовчав.
А тим часом десь вицокували друкарські машинки і косоголові канцеляристи носили на підпис характеристики, носили з кабінету в кабінет анкети, чимдуж шаруділи паперами і за тим шарудінням зовсім не чули грому заліза в прокатних станах так само, як ми за громом заліза не чули шарудіння паперів у далеко-близьких канцеляріях; нам здавалося, що тріумфує тільки діяння, дехто ж — і не без підстав! — покладав сподівання на тихий папірець, блідий і білий; хто на що здатен!..
Так неждано й негадано для нас газети видрукували списки висунутих на здобуття Ленінських премій в галузі науки і техніки. У списках переважали групи (там панував колективізм!), і серед тих груп і колективів стояло: «За розробку й впровадження принципово нового методу прокатки труб...» Досить буденно й просто для стороннього ока і вуха. Далі йшли прізвища: спершу гучні — голова державної комісії (для вагомості!), директор заводу (для партійності), директор наукового інституту, де працював Фрусін (для науковості), головний інженер заводу (за штатом), товариш Токовий (чудеса в решеті!). П'ять перших прізвищ урівноважувалися досить слабкувато наступними чотирма, які замикали список: Шляхтич, Фрусін і два рядові прокатники — тобто Євген і я, Дмитро Череда, що могло викликати в людей хіба що сміх! Бо й справді: поруч із такими поважаними і заслуженими людьми — якісь там чорнороби, недовчені й недовиховані, раз вони попхалися в поштиво-порядне товариство. Понаписують же ці косоголові писарі!
На заводі знову стали дивитися на нас трохи насмішкувато і, мабуть, не так за те, що самі вскочили в почесний список, як за безсоромне загравання з начальством. Надописували ж туди — ого! Ніхто ж не питав, як воно дописувалося, нікому й не доведеш нічого — велика сила друкованого слова!
І ось, може, вперше в житті ми з Євгеном відчули, що таке безпорадність і цілковите безсилля. Бо навіть коли мене викидало з танка, я знав, що рано чи пізно все ж таки ляпнуся об землю і тверда вона чи м'яка виявиться, але прийме в свої обійми розгвинчено-згвинченого свого сина, щоб пустити в життя так чи інакше оновленим, якщо й не цілком, то у всякому випадку частково. І Євген у той трагічний день, коли довідався про Алю і лежав на імпортному дивані в напрасованих штанях, не втрачав надії, що відчиняться двері і прийде вона бодай щоб утішити його, і двері справді відчинялися цілий день, хоч і не для Алі, але відчинялися. А тепер що?
Як сказав один учитель: «Щоб їсти смачні речі, треба боротися. І щоб митися під душем, і щоб думати, теж треба боротися!» От же вчитель! З ним ми не змогли б упоратися так само, як і з товаришем Токовим. Не борці. Ми належали до показово-скромних громадян.
Здіймати бучу задля зганьблення Токового і, скажімо, головного інженера, який теж заслуговує того, ми не могли, бо тоді б виходило так: хлопці стараються заради самих себе, не хочуть ні з ким ділитися премією.
Шляхтич мав на все погляд розважливо-спокійний:
— Що таке премія? — казав він.— Премія, особливо ж Ленінська,— це найвище, про що може мріяти людина. Вершина! Але водночас премія — це минуле. Після сходження на вершину починається спуск вниз. А треба щодня давати докази своєї потрібності людям. Може, тому молодим премії просто шкідливі. Не знаю.
І ми з Євгеном не знаємо. Але нас вражає в саме серце несправедливість! Як же так? Ленін колись після першого суботника писав, що при соціалізмі люди працюватимуть добровільно. Добровільність праці, отже, повинна стати однією з прикмет нового суспільства. І ось ми намагалися працювати із свідомою добровільністю, нас ніхто не підганяв, навпаки, нас відганяли від роботи, нам заважали, нас відтручували. Хто? Наш Токовий. Тепер він виказує добровільне бажання одержати премію. І не в премії справа, а в тому, що Токовий чіпляється тобі до ніг, висить на тобі стопудовою гирею і знову не даватиме йти вперед. Така роль токових у нашому житті. А всі дивляться і мовчки знизують плечима. А потім розводять руками або пишуть, як мій батько, мемуари з викриттями запізнілими і через те трохи злостиво-жалюгідними.
А власне, я несправедливий щодо батька. Бо як подумати, то що припадає на долю всіх батьків і матерів? Клопоти, переживання, горе. Синів убивають на війнах, сини йдуть і не повертаються, дочки або ж не досить вродливі, або не досить щасливі. А легковажність? Доцент Крижень, наприклад, переконаний, що молодь всуціль прикро легковажна, і пояснює це невиробленістю світогляду в молоді. Бо світогляд може бути тільки серйозним: сміятися в неробочий час і вихідні дні, решту — для серйозних світоглядних розміркувань! Очевидно, захопленість занадто серйозними розмірковуваннями не дала змоги доценту Крижню до сорока років одружитися, а цілковита відсутність почуття гумору перешкодила йому відчути всю смішність його залицяння до Алі, та ще й залицянь, так би мовити, публічно-лекційних.
Але до чого тут доцент Крижень? Адже час іде, в газетах почалося обговорення кандидатів, висунутих на здобуття Ленінських премій; товариш Токовий ходить по цеху з виглядом чоловіка, який завтра попаде в рубрику «Нагорода знайшла достойного», в нашому цеху метушаться оператори кінохроніки, тут лаштуються знімати цілий документальний фільм, і вже майстер Доживемо-до-Понеділка розкошує з кіношниками, бомбардує їх назвами всіх кінофільмів, які йому вдалося будь-коли бачити або ж тільки чути про них. Токовий теж кружляє довкола заклопотаних хлопців у імпортних куртках і товстих вовняних светрах, Токовий гаразд відає, що на екрані слід показати «командира виробництва», без якого не могло взагалі нічого бути і не може й надалі нічого відбуватися.
- Предыдущая
- 56/59
- Следующая
