З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 50

• Предыдущая
• 50/59
• Следующая

Мені блиснуло нарешті в голову, що в цій історії мені теж відведено місце збоку. Вже й так заліз мало не в душу своєму товаришеві. Втікати, втікати! Я схопився, забув навіть про чарку, яку ще тримав у руці, побіг до дверей, мене ніхто не спиняв; тітка завбачливо відчинила двері, аж ніби вона підглядала в шпарку за нашою поведінкою, так з чаркою поміж пальцями я й збіг на поверх нижче і задзвонив до себе додому.

Відчинила мені мама, була мовби налякана чи збентежена, притримала мене коло дверей, шепнула поквапом:

— Батько тебе жде. Зізі втекла.

— Куди втекла? З ким?

— Про що ти питаєш? — обурилася мама.— Сама, звичайно. А ти з чаркою?

І вона штовхнула мене до їдальні, де сидів за столом батько, сидів без газети в руках, не вдаючи зайнятості, ждав мене.

— Сідай, Митю,— сказав він.

Я озирнувся: мати стояла на порозі. Не питала мене, чи я обідав, чи вечеряв, чи вмивався, чи витирався. Ох, і день! Ох, і подробиці!

— Якщо ви сподіваєтесь, що почуєте від мене про...— почав був я, але батько не дав докінчити.

— Зіна поїхала,— сказав він із спокійним болем у голосі, якщо біль може бути спокійним.

— Мені сказали: втекла! — знизав я плечима.

— Поїхала,— повторив батько,— не сказала нікому нічого, покинула роботу, зірвалася, як це вона вміє...

— Хто ж її повіз: льотчик, шофер чи машиніст електровоза?

— Ми з мамою сподівалися, що ти їй якось поможеш,— не слухаючи мене, вів батько далі.

— Я? Поможу?

— Ми все бачили... Треба було їй сказати... Вона не могла викинути з серця Шляхтича...

— Шляхтича?!

Це вже переходило будь-які межі. Наша Зізі повинна була викинути з серця Шляхтича! Але для того, щоб викидати, треба колись було його туди вкинути? Що ж це діється? Виходить, вся ота легковажність нашої Зізі, всі її залицяльники, яких вона стягувала з усієї європейської частини Радянського Союзу, а при можливості — й азіатської, навіть її показний роман із Токовим — все це робилося задля Шляхтича, задля Льоні, все це була гра, відчаєно-безнадійна, як тепер виявилося, гра, і всі це знали, окрім мене, бо мої занадто блискучі розумові здібності не давали мені змоги проникнути в суть справи, мені став на заваді мій молокососний вік!

— Ну, коли так...— я не знаходив слів од гніву невідомо й на кого.— Коли так... коли ви все знали... і такі мудрі всі... То чому ж... Чому вчасно не сказали... не попередили?.. Самі мали подбати, а не на мене... Я — молокосос! От!.. І не хочу забивати собі голову вашими історіями, і взагалі!

Насправді ж день продовжувався. Спершу він зливався з вечором, що цілком природно. Далі перейшов у ніч, що теж не викликає заперечень. Але він виразно виявив охоту до тривання, сказати б, безконечного. Такі дні легко не відступають. Хочеш чи не хочеш. Їх треба доточувати. І не вигадками, не уявою, а вчинками, діями. Доточений день вимагав дій. Мене тягло за тісні стіни помешкання, туди, де відбувалося сьогодні щось трагедійне для Євгена, переломне, взагалі відбувалися, як на мою гадку, дурниці! Бо як це так? Ні сіло ні впало, без жодної розвідки, без ніяких прикмет зацікавлення, а тим більше — закоханості, несподівано для всіх, а може, навіть для самих себе двоє сходяться, зливаються в нерозривність, заключають довічний союз, не дбаючи за інших, ранячи багатьох, може, завдаючи ран мало не смертельних!

Поет сказав: рости і діяти! Я ще ріс, отже, мав діяти! Сподіванки на те, що вдома знайду заспокоєння, не справдилися, навпаки, все ускладнювалося ще більше. Лягати спати, коли таке відбувається в нашому «Діловому клубі»?

Я прокрався до дверей. Ще без певного плану, а тільки з наміром вискочити на оперативний простір. Але спробуй вискочити непомітно, коли в нас на дверях — цілий рубель із нержавіючої сталі, хитромудрий замок-засув, який гарчить, коли його відсовують, стукотить, грюкотить, мов кобиляча голова з дитячої страшної казки. До речі, в Євгена такий самий замок, і ми з ним мали якось добрячу халепу. Євгенова тітка, сподіваючись, що племінник взяв свій ключ (у Євгена завжди був свій ключ, взагалі ж з цим замком морока: завжди треба мати поза квартирою запасний ключ на той випадок, що один з ключів хтось загубить, бо тоді в помешкання не дістанешся ні за які гроші), замкнула двері й поїхала собі гостювати ще до однієї Євгенової тітки (у нього було тіток із дванадцять, по-моєму). Повернувшись із заводу, Євген застав квартиру замкненою. Біда невелика, тим більше, що я відразу запропонував своєму товаришеві переночувати в мене, поки приїде тітка, але для Євгена справа була не в ночівлі, а в костюмі.

— У мене там новий костюм,— сказав він розгнівано.— Не піду ж я в твоєму костюмі...

Куди він мав іти, я не питав, бо знав і так, сам би я теж, зважаючи на матеріальний стан нашого суспільства, не став би йти на побачення з дівчиною в позиченому костюмі, хоч батько мій, наприклад, не забував щоразу нагадати, як він одружувався в позиченій бекеші, в якій до того ж відірвався під пахвою рукав під час урочистої церемонії, і врятувало батька від ганьби лише те, що рукав був лівий, а молодий притримував молоду рукою правою, отож він ліву притиснув до грудей і так напівспаралізовано й відбув шлюбну церемонію.

Любов до товариша виявляється в бажанні допомогти йому. Чи ж треба ще казати, як хотілося мені допомогти Євгенові дістатися до нового костюма, бо рівно о такій-то годині він мав стати перед Алею! Я приклав пальця до лоба, бо всі прикладають пальця до лоба, коли сподіваються видобути зі свого мозку ідею, якщо й не геніальну, то хоча б корисну, отож я приклав пальця до того місця, де прокреслюється зморшка, якщо зсунути брови до перенісся, і в місці дотику пальця до поверхні лоба, в точці перехрещення вертикальної зморшки з дотичним пальцем, почала зароджуватися думка, яку для урочистості слід називати ідеєю, ідея ж полягала ось у чому.

— Знаєш,— сказав я товаришеві, скупчено виказуючи всім своїм виглядом високі муки творчого народження ідеї,— знаєш, є вихід...

— Вихід? — стрепенувся Євген.— Який вихід? І не вихід мені потрібен, а вхід! Увійти до квартири треба — от!

— А для того, щоб увійти до замкненої квартири, треба найти хід у безвиході,— поважно мовив я.

Євген вирішив, що я глузую.

— Не мороч мені голови,— гукнув він,— можеш помогти, то кажи прямо, а не можеш...

— Ага,— придрався я до слова,— не можу,— то що? Тоді пошлеш мене звідси та ще далі? Такий ти друг?

— Зрозумій,— мало не застогнав Євген,— зрозумій ось це...

— Скільки лишилося?

— Година лишилася.

— Так,— мій палець більше не стирчав коло лоба,— за півгодини ти надягатимеш свій новий костюм.

— Хотів би я знати як? — скривився Євген.— Може, скажеш, ваші ключі підійдуть до мого засува? Але ж вони всі різні! Фірма! Гарантія, хай їй чорт!

— Ми проберемося через балкон,— сказав я без претензій на високі ідеї.

Такий голий практицизм не вразив Євгена в саме серце, він йому просто сподобався.

— Але як? — не повірив він.— Може, ти мене спустиш на вірьовочці з даху?

— Ми знайдемо комфортабельніший шлях на балкон,— заспокоїв я його.— Ходімо до нас. Телефон відчиняє будь-які двері. Не забувай, що ми живемо у вік техніки.

Євген поплентався за мною, ще не вірячи, але водночас і сподіваючись.

Я набрав по телефону дві цифри і повідомив, що в «Діловому клубі» на третьому поверсі пожежа.

«Діловий клуб» знало все місто, пожежники теж знали наш будинок прекрасно, бо часто приїздили сюди на тренування: їм дуже подобалося, що будинок має виходи відразу на дві вулиці. Обставляй його пожежними машинами з обох боків і гаси!

— Тепер вниз і не прогавити пожежників! — гукнув я товаришеві. Ми помчали вниз, бо в нашому місті пожежники по швидкості займають якщо й не перше місце в Радянському Союзі, то друге — напевне. Вони прискочили відразу чотирма машинами— на дві вулиці. Я врахував і цю обстановку, тому Євген чергував з одного боку, я — з другого боку будинку. Машина з механічною драбиною припала на мою долю. Я помахав шоферові, щоб він під'їхав якраз так, щоб драбина, вискочивши зі свого сховку, вперлася в балкон на третьому поверсі, машина загальмувала, пожежники буквально випали на землю, але вони зорієнтувалися, бо ще не встиг я розтулити уст, як вони збагнули, що ніде нічого не горить, бо не було ні диму, ні полум'я, найголовніше ж—не було глядачів. Адже роззяви збираються до пожежі, здається, перш ніж почне валити дим. А коли немає людей, немає й пожежі.

• Предыдущая
• 50/59
• Следующая