З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 48

• Предыдущая
• 48/59
• Следующая

— Ну! — загрозливо проревів Євген, відтручуючи мене всім своїм тілом.— Сказав: відчепись! Котись звідси!

— Це я — котись? — поцікавився я лагідно, вдаючи овечку, гамуючи в собі табун тигрів, носорогів і диких буйволів.

— Ти ж, ти!

— А куди?

— Куди хочеш! До всіх чортів! До свого...

Він мав би додати: «...Шляхтича»,— бо коли ми з ним гиркалися, то кожен із нас привласнював іншому Шляхтича, в такий спосіб ревнуючи до Льоні, чи що, якщо взагалі можна казати про чоловічі ревнощі по відношенню до чоловіка, а не до дівчини. Але цього разу Євген стримався або ж не хотів виявляти надмірної балакучості, витративши й без того на мене словесні запаси, які, може, збирав цілий день у своєму мовчазному лежанні на імпортнім дивані. Він щільніше притулився обличчям до стіни і закляк у зневажливому своєму відчуженні. Зате йому на зміну прийшов Гриша Фрусін, на зміну й на поміч. Він облишив у спокої свого чуба, від мови жестів нарешті наважився перейти до слів, схопився з стільця, навшпиньках прокрався у куток кімнати, подалі від дивана, підкликав мене пальцем до себе і, коли я наблизився, шепнув мені на вухо:

— У нього нещастя.

— Догадуюсь,— так само пошепки відповів я.— Але ж яке?

— Аля...— прошепотів Фрусін.

— Аля.

Я відступив на крок від аспіранта. Чи не він причарував загадкову біляву дівчину, заради якої Євген покинув усе: батька, столицю, дипломатію і ООН? Бо все ж таки аспірант! Майбутнє! Академія наук у перспективі, а в Євгена що? Майстер дільниці в ліпшому випадку й довічна слухняність по відношенню до білявої, вередливої, незбагненної?

— Ти? — спитав я погрозливо. Фрусін не зробив спроби відступати, зливатися з стіною, запечатуватися в куток, з чого мені стало ясно, що то не він. Та й як могла б Аля зміняти такого хлопця, як Євген, на непоказного, хай І чубатого, Гришу, хоч і аспіранта і Академію наук у перспективі?

— А хто ж? — спитав я знову не менш погрозливо, замикаючи Фрусіна в кутку без найменшого шансу виприснути звідти, поки не дасть мені відповіді.

— Аля,— прошепотів він, неспроможний, видно, більш нічого сказати мені, а може, й не знав більше нічого. Може, Аля просто втекла з міста, поїхала світ за очі, на якусь будову, або стюардесою на міжнародну авіалінію, або я знаю ще куди!

Але я ще не втрачав надії. Чомусь здавалося мені, що Фрусін мав знати все. На те ж і наука! Єдиний представник науки серед нас, якщо не лічити доцента Крижня, на якого ми мали всі підстави махнути рукою, раз його теж зачарувала Аля попри всі його дипломи. Тому я вже тільки для годиться, для заспокоєння совісті, без цікавості машинально спитав Гришу:

— Де ж вона?

І несподівано отримав відповідь:

— У Шляхтича.

— Де-е?

— У Шляхтича.

Ми забули про обережність, і останні наші слова пролунали голосно, на всю кімнату, аж Євген болісно ворухнувся на своєму імпортному дивані, а я злякався й від розгубленості відступив од Гриші, з чого Фрусін негайно скористався і мовчки, швидко й рішуче побіг до дверей. Він усе зробив і все сказано, його функції вичерпалися, він полишав поле бою для мене, він зник тихо й примарливо, а я сів на той самий стілець, на якому невідомо скільки сидів аспірант, сів у цілковитому розпачі від власного безсилля й безнадії. Бо й що мав робити? Йшлося не про виказування лицемірної пристойності, не про ахкання й охкання, не про слиняві втішання і переживання. Треба було винайти спосіб, потрібна була справжня допомога товаришеві, який терпів катастрофу, може, найбільшу катастрофу в житті. Але що я міг?..

Тітка принесла чай. Мовчки тицьнула мені до рук чашку на блюдечку, я вхопився за чашку, вхопився за ложечку, став колотити брунатний паруючий напій, так ніби міг вибовтати звідти вирішення заданого несподіванкою завдання.

Аля і Шляхтич... Неймовірно! Приголомшливо! Безглуздо! Що між ними спільного? Та чи й знали вони одне одного? Чи помічали? Звідки могло зродитися між ними те нездоланне, що кинуло їх докупи, з'єднало нерозлучно, всупереч будь-чиїм припущенням і сподіванням.

Вода тече завжди нізвідки, невідомо з яких країв, часто не знаєш, і куди вона тече, іноді знаєш, але від цього справа не змінюється. Вода тече нізвідки і впадає, куди захоче. Воду можна спрямувати, щоправда, але однаково намагатиметься вона пробитися туди, куди веде її конечність і необхідність. Ось так.

Я колотив вихололий чай і думав про воду, забувши про Алю, забувши про Шляхтича, може, випустивши з виду й самого Євгена, хоч як ти його випустиш, коли сидиш коло нього, а воно лежить у незім'ятих штанах і страждає? Ну, чим я міг йому помогти? Що сказати? Хіба що про «Запорожця»?

Відкрию таємницю: ми мріяли про «Запорожця». Не з таким розмахом, як Рацпроп, без сподівань винайти щось геніальне й рвонути колосальну премію або хоч діждатися смерті професора, після якого лишиться в спадок «Волга». Куди нам! Далеко куцому до зайця. Ми мріяли тихо, скромно, мріяли бодай про того маленького «Запорожчика», який хоч не дуже й пасує до широких наших просторів, а більше, може, підходить до задавленої каменем Європи з її тіснявою й метушнею, але все ж таки має чотири колеса, і ті колеса крутяться і можуть завезти тебе в твоїх широких просторах досить далеко, туди, де в'ються чайки над хвилею крутою, де гори, де море. Ми мріяли з Євгеном скластися на наші заробітки й придбати на двох собі «Запорожчика» і поїхати до Києва подивитися там собори і гарних дівчат, про яких у Євгена, звичайно, не лишилося ніякого враження після короткочасного перебування в столиці, бо голова в нього забита була Алею. Ми б покупалися в морі, а потім послухали б дзвонів у Суздалі, а там спробували б знайти місто з неляканими пенсіонерами, а потім пошукали б місто з наляканими пенсіонерами — чого тільки не станеш шукати, маючи «Запорожця» на двох, а також не розтрачені ще запаси дурощів і розуму. Бо якщо ми й вважали себе помірно дурними, то розумними ми теж мали всі підстави себе вважати. Бо що таке розумний чоловік? Хіба ним не може вважатися також той, хто ще не показував нікому свого розуму? Адже він у нього ще весь цілий.

Але от у мене весь розум мовби й був ще цілий, але на поміч він мені не приходив, і я ну рішуче нічого не міг вигадати в цю трагічну хвилину, щоб бодай трохи потішити свого друга, якому завдано такого нежданого і такого жорстокого удару, і від кого ж!

— Ганьба,— нарешті здобувся я на голосну заяву вперше після відходу Гриші Фрусіна. «Ганьбу» я адресував Алі, ще більше Шляхтичу, але виходило так, що стосувалося це слово також і Євгена. Бо, власне, що ж він зробив, щоб запобігти події, яка відбулася без його участі, навіть всупереч його волі? Він мовчав як пеньок, а від мовчанки що може зробитися?

Але він не тільки мовчав. Можна мовчати, але бодай не губити пильності, залишитися уважним. А Євген ще й не помічав нічого, не бачив нічого. Бо навіть я відразу завважив, що Аля, скажімо, завжди носила черевики на низьких підборах. Чому? Тепер це стало ясно: підстосовувалася під невисокого Шляхтича. Щоправда, я згадав про низькі підбори лише тепер, колотячи вихололий чай у чашці, але ж згадав — отже, помічав давніше! А Євген? Бачив він? Робив висновки? Закохані повинні все бачити, з усього робити висновки. Наприклад, я. Побачив колись над собою радісно-сірі очі. Тепер не забуваю тих очей, окрім того, не ділюся ними ні з ким. Ніхто не знає! Хіба що відкритися оце зараз Євгенові? Потішити його безнадійністю моєї закоханості, яка й зовсім безпредметна і безнадійна? Але чи це поможе? Чи не погіршить справу?

Ех, якби мали ми вже тепер «Запорожця»! Ми б поїхали з Євгеном у ліси. З асфальту звертаєш там у зелений світ і довго, хоч і цілий день, можеш їхати, а довкола тебе буде все зелене й на землі, й на небі, і в тобі теж зродиться первісна зеленість, сміх зеленого листя, перехлюпи зелених сонць між деревами, і трави бігтимуть звідусіль тобі назустріч, а там вдарять своєю білістю піски, ввірвуться в причаєність гущавин, порозпихають у боки сосни, і ти вскочиш у сипучість, попадеш у глибочезні колії, вибиті велетенськими колесами дизелів, буксуватимеш, проситимешся на буксир, тебе дотягнуть до лісничівки, і ти, одурілий од втоми і від щастя, забачиш колодязь і високі мальви під вікном, до тебе вийде пригорблена худа бабуся, ти попросиш у неї кухля, щоб напитися води, і тоді... тоді вдарять крізь шибку очі, сірі очі, єдино сірі очі на світі. Ех, аби ж то мали ми «Запорожця»! Я врятував би Євгена, я завіз би його звідси, я показав би йому...

• Предыдущая
• 48/59
• Следующая