З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/59
• Следующая

— Пропозиції? — прогримів голова комісії знетерпеливлено.— У вас є пропозиції?

Чемерис не звернув на нього жодної уваги. Він і слова такого не визнавав, мабуть, «пропозиція». У нього були просто думки. Розокремлені, складалися туго, зате власні — не позичені.

— Значить, єсть артисти,— зовсім уже в чужий город заліз Чемерис,— співають там, танці-шванці... В нашому ділі теж кажуть: артист. У всякому ділі артист може бути... Чоловік такий. Трубу гнати, як на сцені танцюють... Зверху воно, може, й так... А що артист? Чуже виспівує. Хтось йому пісню зробив, хтось там музику склав... Артист чуже повторив... Я жену трубу. Як? На стані... Хтось його зробив? Зробив. А я, значить, як артист на скрипці чи на баяні. А як баян негодящий? Так? Так. Дай мені новий баян! Далі. Купили на золото. Купили, та не те. Золото було те, а «рок-н-рол» — не той, що треба... І ось я жену брак... І всі ми женемо... Токовому треба, щоб ішов брак? Йому аби погонні метри!.. Сьогодні метри, а завтра? А Шляхтич? Шляхтич сидить і ламає голову, щоб дати мені новий баян. Взяв у мене хлопців Женька і Митька, взяв оцього чубатого крикуна... Метикують... Вийде чи не вийде? Догнав чи ні, а погнатися можна.., Буде новий баян — всім буде добре. Не вийде — Шляхтич і його хлопці горять, більш ніхто... Я чоловік простий. Мені аби гнати трубу. Мені мого поту не жалко... А вище нас і нашого поту? Що може бути вище нашого поту? Розум. Шляхтич підходить з розумом. За кого я — за свій піт чи за Шляхтича? За Шляхтича. Сказав — і все.

Він пішов від трибуни, всідався коло Токового, який обурено відсовувався від Чемериса, позад нас, здається, ті самі, що говорили про годинники, перекидалися захопленими вигуками:

— От дав!

— Ну ж і врізав!

— А цей Шляхтич — що?

— Та чи я знаю.

— Ну, а Чемерис усім дав!

— А чого б і не дати!

— Каже: мені аби трубу гнати, а ви всі...

— А всі йому до лампуцьки!

— Ви б, хлопці, рвонули на трибуну,— порадив я їм.

— Сам і рви, якщо такий меткий!

— Продери горлянку, якщо зашерхла.

— Та цить, то ж від Шляхтича!

— Де?

— Та он Шляхтич стоїть між тими двома стовпами!

— А Чемерис же ж дав!

Збори пішли наперекіс. Аж два члени урядової комісії водночас схилилися з двох боків до Олександра Миколайовича, мабуть, радячи йому, як виправляти той небажаний перекіс, але голова комісії був надто досвідченим чоловіком, щоб піддаватися прямолінійним почуттям, він уже бачив, як складне все в нас не тільки, може, в цеху, а й на заводі, і ось тут йому належало показати себе. І він показав, і з того дня вже я не в усьому згоджуюся з думками мого батька щодо Олександра Миколайовича, бо вловив я щось у тому чоловікові злагоджуюче і об'єднуюче, а полягало воно в тому, що він, при всій його суворості і, може, іноді жорстокій вимогливості, був схильний до того, щоб кожен лишався сам собою, щоб вільно висловлював своє, щоб виказував свою душу, бо тільки з такими людьми можна жити і щось робити, не остерігаючись зрадливості, боягузтва, нерішучості.

Щоправда, була якась неприємна зневажливість у тому розсіданні його за столом, небажання підвестися бодай раз, поглянути на всіх, хто стояв десь позаду, показати й себе, він сидів упродовж усіх зборів, вівся вільно й незалежно, трохи зверхньо по відношенню до всіх, але зате розум його працював напружено й чітко, не було в ньому сліпої впертості, не було жирної сонливості, він відмічав найменшу зміну настрою в слухачів, точно вимірював, куди переважають терези симпатій чи антипатій, прийшовши на збори з прихильним ставленням до Токового і, мабуть, сподіваючись, що тільки такі люди можуть дати державний план, він чутливо вловив кілька разів повторене прізвище Шляхтича, насторожився спершу, але після виступу Чемериса вже настроївся зовсім інакше, якось мовби збадьорився, вогонь загорівся в його темних великих очах під кущуватими, густими бровами, він ворухнув важкими плечима раз і вдруге, стримав директора, щоб той не викликав наступного промовця (якого, до речі, й не було, здається), спитав усіх нас:

— Шляхтич, який це Шляхтич? Чи не той, що Герой?

— Несправжній,— підказав хтось із численних заступників, але підказав так невдало, що мікрофон ухопив те слово й кинув його по всьому цеху.

— Чому несправжній? — не згодився Олександр Миколайович.— Герой — це герой, держава удостоїла, значить, заслужив. А Шляхтича Василя я знав добре.

— Це його син,— сказав Василенко,— гарний інженер.

— А де він? — голова звертався до всіх і водночас до директора й Василенка.— Інженер Шляхтич тут?

— Та он він стоїть,— Василенко давно вже помітив Шляхтича, бо й спробуй його не помітити поміж такими двома геодезичними знаками, складеними з маслаччя.

— Що ви скажете, товаришу Шляхтич? — спитав голова комісії.

— Нічого,— відповів Льоня, не рушаючи з місця.

— Та ви на трибуну вийдіть і до зборів,— запропонував голова.

— Лаятися з Токовим з трибуни не хочеться.

— Коли треба, то й полайтеся.

Ми підштовхували Льоню: «Іди, дай йому!» Він стояв напружений, зблідлий, ганяв жовнами.

— Просимо вас, Шляхтич,— сказав Василенко, і оте «просимо» зробило своє, Льоня майже стрибнув до трибуни, як перед тим Гриша Фрусін, але на трибуну не заліз, став збоку, невисокий, худорлявий, знервований, взявся рукою за край трибуни, повернувся до Токового, спитав того так, неначе вони тут були самі, а не слухала їх тисяча людей:

— Даруй мені, Токовий, за цю розмову... Не я починав її, але раз так вийшло... Скажи мені одне... От скажи: чи було в тебе коли-небудь бажання зробити щось не для себе особисто, а просто для користі справи, тобто зрештою для народу?

Токовий схопився, весь подався наперед, гукнув обурено:

— А що? Хіба я?

— Зачекай, будь ласка, я ще хочу тебе спитати, чи було в тебе відчуття, що хай навіть розірветься серце в грудях, аби тільки зробити?

Збори слухали цих двох, слухала президія, навіть голова комісії наставив долоню до вуха, перетворився на звичайного слухача, цікавого й безпосереднього. Токовий ще не збагнув, куди воно все хилиться, він не розумів, що це, може, головна розмова його життя, розмова-сповідь перед безліччю людей, перед мікрофоном,— рідко й випадає кому таке.

— Не розумію, до чого це...

— Можемо говорити відверто... Ти не належиш до моїх друзів і однодумців...

— А в тебе вони є?

— Їх мало, так... Бо ти ж розганяєш моїх друзів і однодумців. Ти б хотів створити навколо мене порожнечу... Для задоволення якогось свого почуття. От я й хотів би довідатися. Ти тут прославляв здібності середніх, посередніх інженерів, посередність, кажучи просто.

— Не посередніх інженерів, а середніх інженерів, які роблять те, що повинні робити, без викрутасів і модерних штучок.

— Середні — це й є посередні. Ніхто від цього не застрахований, але не кожен із цим мириться, якщо він справжня людина. Здіймають же галас про узаконеність і навіть — о диво! — користь посередності лиш ті, хто відірвався від народу, забув про народ. Бо в народі завжди існуватиме прагнення до високої досконалості. З посередніми здібностями не зліпиш навіть горшка, гвіздка в підошву не заб'єш — це знає кожен майстер. Як же можна сьогодні вихваляти те, чого люди соромилися у всі часи? Я вважаю, що той, хто вихваляє посередність, має на увазі передовсім власний спокій. Жити, як живеться, але урвати від життя якомога ласіший шмат. За середні здібності виторгувати найвищу ціну. Ти цього хочеш?

Токовий нарешті збагнув усю небезпечність цієї, здавалося б, невинної словесної перепалки. Він вмить змінив тактику, скинув із себе розгубленість і недбалість. Не гарячкував. Не підводився з стільця з наміром знову всістися. Підійшов до Шляхтича, став майже впритул. Вищий на голову, в бездоганному костюмі, сповнений гідності й громадянського обурення. Сказав чітко, виділяючи кожен звук:

— Я впевнений лише в загрозі й небезпеці.

— Від кого ж?

— Хоча б від таких, як ти, якщо ти вже хочеш відвертості. Чому? Поясню. У вас — весь час вищі цілі. Того, що робиться, недостатньо. Ви невдоволені зробленим. Весь час протиставляєте себе колективові, більшості. Це підозріло. Цього не можна дозволити. Весь час вищі цілі. Це нас просто ображає. І ми не допустимо. Такі, як ти,— завжди підозрілі. Вискочні. Вискочити вище за всіх, спираючись на всіх нас, використовуючи колектив.

• Предыдущая
• 31/59
• Следующая