Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман - Страница 25

• Предыдущая
• 25/94
• Следующая

— Два, — сказав Микола.

— Ой боженьку-боже, аж два! Горенько наше, та як ми жити. будемо? Дивіться лишень на мене: поверне подорожній — стіжки трусить, стрілець зазіхає на жіночий гонор, держава — на останнє в коморі. Плач і тужи сиротиною, згубною-недорікою. найденому світі. То куди, людоньки, добираєтесь? Знати, далека дорога перед вами? Ой ні-ні, не питаю, бо то погана прикмета. Тільки зичу, аби щастило. Нехай не зле ведеться, нехай доля всміхнеться!

— Початок ти зробив непоганий, — сказав Микола, мабуть, думаючи про зустріч із стрільцями. Звівшись, подякував молодиці:- Спасибі, госпосю, за сніданок. Такого доброго молочка давно не куштував.

— Кінь розсипає обрік, — кивнув я на вікно. Микола нехотя подався у двір, за ним задріботіла молодиця, улещена похвалою.

— О, молочко від нашої корівки, — що медочок, — витьохкувала вона. — Повертатися будете, не минайте. Ласкаво запрошую.

На хвильку затримавшись, я швидко перевзувся, бо в дорозі вже, було, не чув ніг од холоду. З хати понурим зором мене випровадив Микола-чудотворець. Я подумав, що все повинно б врешті змінитися на ліпше.

Щось мене підстібнуло пильніше придивитися до молодиці. І я зрозумів, чого Микола зволікає. У неї були тий, ласкаві, мудрі очі — із чистим лагідним полиском і солодким теплом у зіницях, немов там хлюпотілися бездонні, невичерпні кринички любові. Та й уста були просто чарівні, на зло моїй неуважності.

— О, таке-таке, — співали вони на прощання, виціловуючи в пам'яті найсоковитіші слівця. — Від одного берега одстав, до другого не пристав, преш плуга, а заробляєш на сіль до оселедця, як кажеться, славні бубни за горами, а прийдеш ближче — собача шкура… Тож рада буду, заїжджайте, соколики. Пригощу, чим хата багата. Передихнете в супокої, бо, дякувати богу, на воротах слава не висить. Не гордуйте ж, — раптом посміхнулась вона. — Гордість виїжджа верхи, а повертається пішки. Ну, та не беріте за зле, я до слова сказала.

— Неодмінно поверну, — пообіцяв Микола.

Він, безумовно, дотримає обіцянки. І, думаю, з добрими намірами. Зрештою, хіба він наївся лотофазьких квітів?[18]

— До побачення, госпосю! — сказав і я.

Ні з сього ні з того мене раптом охопили якісь душевні лінощі. Вже б нікуди й не їхав і не добирався назад, а взяв би лопату в руки і розчищав сніги біля повітки. Чи це був осадок від негаданої перемоги над хорунжим, чи ті кляті аналогії, спалахуючи в мозку могильними вогниками, конче мусять озватися під серцем смоктливою нудьгою.

— Рушай уже, — підштовхнув я Миколу.

Налетіла метелиця. Хутір заховався за білою безгляддю. Я настільки гречкосій, наскільки ж і ремісник, та чогось мені захотілося бути зараз по той бік снігового замурку. І не тому, що попереду невідомість. На фронті її було до біса, щоб призвичаїтись до становища краплини в морі. Просто манило щось нез'ясовне, якась предковічна туга за загатою і запотілим вікном; вона все частіше падає на мене залізнодзьобим яструбом, і боюся в цьому признаватись.

— Продери сліпи, лежню! — розбудив мене Микола на Вигнанці. — До Тернополя стягують порожняк. Якщо впевнений, що не замерзнеш, то гайда. Я з машиністом домовився.

— За щастя та горя кувалася доля, — сказав я в манері хутірної молодиці. — Той машиніст не скине мене серед степів?

— Свій парубок. Але на станціях на очі ліпше не показуватись. Пронизливо дув східняк. Я змостився під низьким бортом платформи, поклавши під бік мішок із сухарями. Задзенькали тарелі, мене накрило стовпом задушливої кіптяви.

Я закутав коліна полами кожуха, відкотив комір, терпляче очікував ночі. Мене могли зсадити і з ім'ям Повсюди-Завадовича на устах, тому певніше було нишком коценіти на платформі.

Машиніст наддав швидкості. Кілометрів за тридцять од Вигнанки пропустили ешелон з гарматами і покотили далі. Цю залізницю збудували десь півсторіччя тому. В Європі тоді була вже досить густа сітка колій. А мине ще якась сотня літ, і люди винайдуть придатніші засоби руху. Паровий котел зникне, як вавілонська вежа, лиш десь через кілька тисячоліть нащадки спохватяться, що й колись були несогірші речі. Бо скільки було тих веж! Тільки розженеться розум думкою — аж виявляється, що треба отруйних стріл, таранів, розривних куль, танків… Регулюючі чинники! Волею божою продиктовані оздоровлюючі моменти в житті людства. Тим часом історія показує, що не можна спрямовувати сили народів на розвиток одної галузі — це загрожує виснаженням і згубою. Вавілонські вежі — це обеліски мільйонам, які подвигались і вмерли. Але ж, війни, війни… Бич прогресу… У таємницях чорнокнижників є способи впливу на неосудних. Інки мали водоканалізацію. У Єгипті завбачували погоду і користувалися гальванізаційними процесами. Золото мало загублену в віках практичну цінність… Те, що берегли, бо воно продовжувало людське життя, тепер його вкорочує. Війна доводить людські зусилля до абсурду.

До химерних перспектив можна додуматися, коли боїшся замерзнути. Та ні, все це мені наче снилося. Туманніше чи виразніше, але я вже міркував про це. Воно має властивість находити на тебе час від часу, як той незмінний сон, котрий окутує тебе, коли лягаєш з гадкою про втрачені літа. Мені здається, що й на хуторі говірливої молодиці я був не один раз.

А знаходяться діячі, які прирівнюють війни до соціальних революцій. Розбери, на що сподіватися. Були революції, що переростали у війни. Кров текла ріками, а прогрес зводився до того, що винаходили наперсток на дівочий палець.

Уздовж залізничного полотна виструнчився предковічний ліс. І в ньому я колись блукав. Тоді так само падав сніг, я замерзав і з останніх сил намагався закутатись звірячою шкурою. Але тепер я мушу притримувати закляклою рукою мішок із сухарями для Покутського, а тоді Покутський міг самостійно роздобути собі свіжини.

Мої ноги вкрилися снігом. Щось давно поколює в плече. Одсунувшись, я намацав позад себе скульбачений дріт, яким прикріплювали гармати до платформи. Воюють, убивають, ріжуть. Забудь про спокій. Інакше станеш не тільки дезертиром, а й злодієм, якому світ тяжко помститься. Запитають: «Шукаєш затінку?…» Тож будь до всього готовий. Будь, будь… Перепадом вистукують колеса. Гомонять: «Що тебе чекає? Що чекає?…» І щось з їхнього вистукування ніби підцьковувало: «Сконаєш до часу. Як скотина. Як отемнений. Як сновида».

Важко, важко викраяти нагоду для доброго діла. Бодай для своєї дитини. А це ж нікому не на шкоду.

Не на шкоду… Прокинувся я, увесь занесений шкарубким, утоптаним вітром снігом. Був ранок. Платформа спочивала в тупику. Я здаля обійшов вокзал, де могли сидіти патрулі, й за першим перехожим рушив до міста. Підсліпувато блимали віконця підвальних квартир, і до пазухи просилося їх вологе дрімотне тепло.

Старенький двоповерховий будиночок Грушевича до входу був сплющений вулицями, як ніс корабля. Мені відчинила русява пружна в ногах панна у квітчастому фартусі. Обличчя її було густо поцятковане ластовинням, на щоках синіли, ніби напічнявілі, гілочки прожилків.

— Кость Грушевич дома?

— Татка півгодини тому покликали до хворого, — озвалась панна сипчастим, немов простудженим голосом.

— Прошу передати йому пакунок.

Вона зиркнула на адресу, швидко перевела очі на мене.

— Ви з Буковини?

— 3 Галичини.

— Але ж заждіте! — метнулась вона за мною до виходу. — Куди ви мерщій утікати! Я думала, що це від нашого знайомого з Буковини, бо він мав передати таткові якісь дефіцитні ліки. Там їх ухитряються спроваджувати через родичів з Німеччини. Але до татка приходять не тільки з Буковини, — вона усміхнулась. — Прошу, зайдіть.

Я й собі усміхнувся: десь уже-чув цю на польсько-російський лад ультраукраїнську вимову. А! Пані в клаповухій шапочці на банкеті в Заліссі.

— Ходімте до покою. Ви, мабуть, стомилися з дороги.

Адже вам не спішно? Так ще рано…

Я змахнув шапкою сніг з чобіт і ступив у півтемний, сповнений лазаретних запахів коридор. Я машинально встромив пальці в чуприну. Дівчина, не розуміючи, що мене вразило, звела брови.

• Предыдущая
• 25/94
• Следующая