Злочинна цивілізація - Шекли Роберт - Страница 27

• Предыдущая
• 27/31
• Следующая

— Розумію. А представників нижчого середнього класу?

— Що ж, насамперед їм бракує творчої енергії. Приміром, вони, носять готовий одяг, навіть не приганяючи його. Те саме і з їхніми будинками. Просте бездумне прикрашання тут не зарадить. По цьому одразу впізнають новачка у вищому середньому класі. Таких людей неохоче запрошують у гості.

— Дякую вам, громадянко Готгрейд. Як би ви визначили свій статус?

Вона знітилася, завагавшись.

— Я ніколи над цим не замислювалася. Гадаю, верхній середній.

(Громадянин Дрейстер, вік 43 роки, професія — продавець взуття. Стрункий, привітний, моложавий чоловік).

— Так, сер. У нас з Мірою троє дітей шкільного віку. Всі хлопчики.

— Чи можете ви розказати, з чого складається їхня освіта?

— Вони вчаться читати й писати і як стати гарним громадянином. Вони вже розпочали вивчення свого ремесла. Найстарший продовжить родинну справу — взуття. Інші візьмуться до бакалії та роздрібної торгівлі — родинної справи моєї дружини. Вони також вчаться, як зберегти свій статус і як використати стандартні методики просування нагору. Цьому вчать на відкритих уроках.

— Отже, є й закриті уроки?

— Так, звичайно, їх відвідує кожна дитина.

— А чому вчать на закритих уроках?

— Не знаю. Я ж казав, що вони закриті.

— А діти ніколи не згадували про ті уроки?

— Ні. Вони теревенять про що завгодно, крім них.

— Навіть не уявляєте, що відбувається на тих уроках?

— Вибачте, не уявляю. Можливо, — зауважте, що це тільки здогад, — вони пов’язані з релігією. Та вам краще спитати вчителя.

— Дякую, сер. До якого класу ви віднесли б себе з погляду статусу?

— Середній середній клас. Тут нема чого гадати.

(Громадянка Меріджейн Морган, вік 51 рік, професія — шкільна вчителька. Висока, худорлява жінка).

— Так, сер, гадаю, що розповіла все про нашу шкільну програму.

— За винятком закритих уроків.

— Перепрошую, сер?

— Закриті уроки. Ви не згадали про них.

— Боюся,я нічого не можу розказати про них.

— Чому, громадянко Морган?

— Це що, каверзне питання? Всі знають, що вчителів не пускають на закриті уроки.

— А кого пускають?

— Дітей, кого ж іще?

— Але хто навчає їх там?

— Цим опікується уряд.

— Авжеж. Проте хто особисто викладає на закритих уроках?

— Навіть не уявляю собі, сер. Це мене не обходить. Закриті уроки -це давня і шанована традиція. Мабуть, вони пов’язані з релігією. Але то лише здогад. Усе, що на них відбувається, мене не обходить. І вас також, чоловіче, дарма що ви Опитувач.

— Дякую, громадянко Морган.

(Громадянин Едгар Ніф, вік 107 років, офіцер у відставці. Високий лисий чоловік з ціпком, крижані блакитні очі не затуманені старістю).

— Прошу трохи голосніше. Повторіть, будь ласка, питання?

— Про збройні сили. Я питав…

— Тепер пригадав. Так, юначе, я був полковником у тридцять першій Північно-Американській космічно-десантній дивізії, що входила до складу Земних Сил Оборони.

— Отже, ви звільнилися зі служби?

— Ні, служба звільнилася від мене.

— Перепрошую, сер?

— Так, ви розчули мене правильно, юначе. Це сталося шістдесят три роки тому. Земні Збройні Сили розпустили, залишивши тільки поліцію, яку взагалі можна не брати до уваги. Не зосталося жодної регулярної військової частини

— Чому так учинили, сер?

— Не було з ким воювати. Навіть захищатися не було від кого, принаймні мені так сказали. Це ж треба бути такими дурнями!

— Чому, сер?

— Адже будь-який старий солдат скаже вам, що ворог з являється завжди зненацька. Це може статися тепер. І що тоді робитимемо?

— Чи можна знову створити армію?

— Авжеж. Але сучасне покоління не знає, що значить служити в армії. Не залишилося воєначальників, за винятком кількох таких старих дурнів, як я. Для створення ефективних збройних сил потрібні роки.

— А тим часом Земля безборонна й відкрита для будь-якого нападу ззовні?

— Так, якщо не брати до уваги поліцію. Але я дуже сумніваюся, що вони будуть надійні в бою.

— Не могли б ви трохи розповісти про поліцію?

— Я про неї нічого не знаю. Ніколи не цікавився тим, що не стосується військової справи.

— Але треба гадати, що тепер поліція перебрала на себе функції, які раніше виконувала армія, чи не так? Адже поліція — це значна й дисциплінована сила?

— Може бути, сер. Усе може бути.

(Громадянин Моертін Хоннерс, вік 31 рік, професія — переписувач. Худорлявий, млосний молодик з відкритим хлопчачим лицем і рівним білявим волоссям).

— Ви переписувач, громадянине Хоннерс?

— Так, сер. Але якщо ви не заперечуєте, мені більше подобається слово «автор».

— Звичайно. Громадянине Хоннерс, ви пишете для якогось із цих журналів, що виставлені в кіоску?

— Ні в якому разі! Для них пишуть нездари, які розраховують свої твори на ту паків з нижнього середнього класу. Оповідання, якщо ви цього не знаєте, переписані слово в слово з творів різних популярних авторів двадцятого і двадцять першого сторіч. Вони наважуються лише подекуди замінювати прикметники і прислівники. Мушу вам сказати, що для того, щоб замінити дієслово, а тим паче іменник, треба мати справжню мужність. Але таке трапляється не часто. Редактори цих журналів не полюбляють новацій.

— Отже, ви цього не робите?

— Ніколи! Моя робота некомерційна. Я — спеціаліст з творів Конрада.

— Чи не поясните мені, що це означає, громадянине Хоннерс?

— З радістю. Я переписую праці Джозефа Конрада, письменника, який жив у доатомну добу.

— А як саме ви переписуєте його праці, сер?

— Ну, зараз я працюю над п’ятим варіантом «Лорда Джіма». Для цього я уважно вчитуюсь в оригінальний твір. А потім сідаю переписувати його так, як це зробив би Конрад, живучи в наш час. Така робота вимагає надзвичайної старанності, найвищої творчої віддачі. Одна-єдина помилка здатна зіпсувати весь твір. Насамперед слід вивчити словник Конрада, теми, сюжети, характери, настрої, творчі підходи тощо. Все це має бути в книжці, однак вона не повинна стати простою компіляцією. В ній мусить бути щось нове — таке, що міг би сказати Конрад.

— І вам це вдається?

— Критика поставилася схвально, а мій видавець сприяє мені як може.

— Що ви робитимете після завершення п’ятого варіанта «Лорда Джіма»?

— Спочатку відпочину як слід, а тоді візьмуся до переписування якогось меншого твору Конрада. Можливо, це буде «Плантатор з Малаги».

— Розумію. А в інших видах мистецтва також панує «переписування»?

— Це мета кожного справжнього митця, байдуже, в якій галузі він докладає зусилля. Творчість — це жорстока богиня.

(Громадянин Вілліс Уерка, школяр 8 років. Веселий чорнявий засмаглий хлопчик).

— Вибачте, пане Опитувачу, але батьків зараз немає вдома.

— Це дуже добре, Віллісе. Ти не заперечуватимеш, якщо я тебе трохи опитаю?

— Я не проти. А що там випирає у вас під піджаком?

— Віллісе, давай я буду ставити питання, якщо твоя ласка.

Тобі подобається в школі?

— Там нормально.

— Що ви вивчаєте?

— Ну, читання й письмо, визначення статусу, а ще мистецтво: уроки з музики, малювання, архітектури, літератури, балету й театру. Нічого особливого.

— Розумію. Це те, чому вчать на відкритих уроках?

— Авжеж.

— А ти ходиш на закриті уроки?

— Аякже. Щодня.

— Ти не проти, якщо ми поговоримо про них?

— Та ні. У вас там пістолет? Я знаю, що таке пістолет.

Старші учні пару днів тому роздивлялися під час обіду малюнки, а я підгледів. Це пістолет?

— Ні. Просто костюм не дуже добре сидить. А тепер, якщо ти не проти, ми перейдемо до закритих уроків.

— Я не проти.

— Що на них вивчають?

— Я не пам’ятаю.

— Ну-бо, Віллісе,

— Справді, пане Опитувачу. Ми всі заходимо в клас і через дві години виходимо звідти на перерву. Оце й усе. Більше я нічого не пам’ятаю. Я говорив з іншими дітьми. Вони теж нічого не пригадують.

• Предыдущая
• 27/31
• Следующая