Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 46

• Предыдущая
• 46/63
• Следующая

— А Саченко? — запитав командир загону.

— Не знаю. Не бачив я Івана Лукича. Стріляв я, поки були патрони, перебігав від дерева до дерева, відходив до болота. Як я не потрапив у трясовину — не знаю. Німці не осмілилися лізти за мною — постріляли вслід з автоматів, кинули кілька гранат і вернулись. Я два дні бродив по болотах, ледве вибрався…

— Усе розповіли, товаришу Околот? — запитав Коваленко.

— Ніби все, товаришу командир.

Коваленко дістав з кишені кисет з махоркою, папір, скрутив цигарку, глибоко затягнувся, запитав начальника партизанської розвідки:

— Товаришу Майсак, ви зараз заміняєте лейтенанта Вершину, що можете сказати про цю подію? Як гестапівці могли дізнатися про пароль, про вихід Савчука в село Жовтневе?

Майсак бозпорадно розвів руками:

— Нічого я не можу сказати, товаришу командир. Савчук — людина надійна, досвідчена, комуніст. Не міг він стати зрадником, не міг він і пароль видати. За Савчука я ручаюсь.

Коваленко поглянув на Макарова:

— Що скаже начальник штабу?

Підполковник Макаров, старанно виголений, в чистій гімнастерці з білим комірцем, який облягав його засмаглу мускулисту шию, поволі заговорив:

— У нашому загоні діє досвідчений ворожий розвідник. Я певен, що це робота Консула. Шпигуну став відомий пароль, він передав його своїм господарям. А ті розробили операцію «Юберашунг» по знищенню підпільників. Безперечно, що Консул знаходиться в нашому загоні, має доступ до таємниць. Але йому відомо не все. Отже, ця людина не належить до командування загону, хоча й має часом доступ до секретних матеріалів. Хто ж він, цей Консул? І на це запитання повинен дати відповідь командир партизанської розвідки лейтенант Вершина або його заступник товариш Майсак.

— Що ж будемо робити, товаришу Майсак? — спитав Коваленко. — Яка ваша думка?

— Поки що нічого не можу сказати… — зітхнув Майсак.

— Треба послати зв'язкового, — сказав Коваленко, — в Жовтневе: попередити лейтенанта Вершину, змінити паролі. Перевірити всіх, хто за останні десять днів ходив на зв'язок в Жовтневе. Доведеться, Дмитре Івановичу, вам залишатися в загоні. Ідіть відпочити, набирайтеся сили.

Околот з Майсаком вийшли з землянки, звернули з просіки на стежку, що й вивела їх до кам'яного двоповерхового будинку.

— Центр Лісограду, — задоволено мовив Майсак, — нині тут розмістились госпіталь, школа, мешкають погорільці з навколишніх сіл. До революції цей будинок належав якомусь німцю Фогелю, власнику скипидарного заводу; завод давно згорів, а кам'яниця лишилася, стоїть. Під час облав карателі нищили всі землянки, а будівлю не чіпали. Є чутка, ніби син цього Фогеля — генерал, працює у відомстві Гіммлера і наказав не руйнувати свій колишній маєток. Чи так воно, чи ні — не знаю. Але гітлерівці будівлю не чіпають. Тут і наш готель розмістився. Сьогодні ви тут відпочинете, а завтра подумаємо, в яку роту вас направити. Якщо хочете — ідіть в розвідку. Роботи в нас вистачає…

У Жовтневому господарювали карателі. Вони заходили в хати, вигрібали зі скринь сувої полотна, корсетки, барвисті плахти, разки коралів, набивали добром мішки і несли до фургонів. Село ніби завмерло від горя та наруги. На Олефіренковій леваді стояв есесівський патруль і нікого не підпускав до напівзасипаної могили.

Іван Гончар, як почали арештовувати комсомольців, прийшов до Берегових, ховався в повітці, днював і ночував на горищі.

Рано-вранці Юрко поніс йому їжу.

— Чого ти вчора не навідався? — спитав Іван. — Я вже не знав, що й думати, — нема тебе і нема.

— Розстріляли фашисти наших людей — родини тих, хто виручав десантників, і комсомольців. Всі, хто не сховався, загинули…

— Про Надю нічого не знаєш? Не впіймали її карателі?

— У діда Захарка переховується. Там ще кілька дівчат перебувають лиху годину.

— Даремно я послухав Вершину, треба було мені раніше діяти, але я ще надолужу, поквитаюся з фашистами.

— Що ти надумав? — насторожено запитав Юрко.

— Треба було висадити в повітря палац разом з Маєром і всім есесівським кодлом. Тол у мене є!

— Дурницю ти надумав, — розсудливо озвався Юрко, — нічого ми не можемо робити без згоди лейтенанта.

— Я наперед знаю, що він не дозволить.

— І правильно зробить! Висадиш палац у повітря — фашисти село спалять. Не можна діяти, як комусь заманеться! Наказ лейтенанта для нас — закон!

— Я й сам розумію: кожен підпільник повинен виконувати своє завдання. Але спробуй бути спокійним і врівноваженим, як фашист отак над людьми знущається. Нічого мені так не хочеться, як воювати з окупантами. Лише б узяв мене лейтенант в партизани!..

Опівдні чорні фургони поповзли за село, за ними рушили танкетки й бронетранспортери, а надвечір до Берегових приїхав староста, сказав задоволено:

— Слава тобі, господи! Пронеслася над нами чорна буря і не зачепила. Боявся я за тебе, Маріє; думав, що німець за тих комсомольців тобі життя вкоротить. Могла й дітей під загибель підвести. Пронесло! Але лютує німець! Скоро не село, а пустка буде. До чого ж люті карателі! І не підходь до них, і не гомони. Ніхто тебе й слухати не хоче. Ніби ти й не староста, а така собі комаха. Пронесло! Слава тобі, господи!

— Проходьте, Юхиме Мартиновичу, — запросила Щупака мати, — чого стоїте біля порога? Сідайте до столу, чарку вип'єте.

Староста поклав на лаву плисовий картуз, сів за стіл.

— Чарка ніколи не завадить! І від неї я ніколи не відмовлюся. Оце подзвонив комендант Штарк, що риби йому сьогодні можна не привозити. Хотів генералів пригостити, а вони, бачте, із Зіфертом рушили на той світ. До чого, я вам скажу, вредний був отой Зіферт, — не давав мені спокою. То покоївок йому підбери, то склади список комсомольців! Приготуй меду, бо він хоче відправити посилку в Німеччину. Давай і давай! Тепер Штарк наказав скласти списки на сто чоловік. Давай людей на роботу в Німеччину. Легко сказати — сто. А спробуй їх нашкребти. Треба було людей отак по-дурному не стріляти, а підвести їх під мобілізацію. Через два тижні Штарк сам приїде перевіряти відібраних в Німеччину. А Саченко догрався! І сам поліг, і людей погубив. Нема розуму в німця. Я ж їх попереджав, доповідав, доводив, що Саченко червоний, що він з партизанами заодно, — не вірили! Гарний, мовляв, господар, нема доказів. От він і нагосподарював! Та як там не є,— іншим тоном заговорив староста, — а живому про живе треба думати.

Мати поставила на стіл пляшку горілки, квашені огірки, смажену рибу:

— Пригощайтеся, Юхиме Мартиновичу.

Староста випив чарку, взяв скибку хліба, понюхав, сказав задоволено:

— Оце хліб! Смачно пахне. Люблю я, як хліб пахне! А то їли глевтяк. Зараз наше право, і ми мусимо мати все. Людина раз на світі живе, і тут, як кажуть, не зівай… Добра горілочка калганівочка. Отака колись і в нашому шинку водилася. От якби мені оце зараз шинок відкрити! Шинок поки що не світить, а крамниця буде! У мене вже й дозвіл є, і приміщення комендант подарував. Тут я, Маріє, такий гендель задумав, що грошики самі в торбу сипатися будуть!

— Навіщо вам, Юхиме Мартиновичу, ті гроші?! Що ви за них зараз купите?

— Не кажи, Маріє, не кажи! Яка власть не буде, а гроші все одно знадобляться. От і вирішили ми з Трохимом Свічкою на рівних паях відкрити крамницю. І треба буде навідатися в Київ. Так я хочу просити вашого Юрка, щоб він поїхав разом з Трохимом. Свічка теж просив, бо він же цвенькати по-їхньому не вміє, а Юрко з німцями про все домовиться. Так хай на тому тижні піде до коменданта і візьме перепустку. Я Свічці вже виклопотав дозвіл на поїздку в Київ.

Коли почало сутеніти, до Берегових завітала лікарка, почала розповідати, що комендант Штарк збирав медичних працівників, знайомив з новими інструкціями, виданими канцелярією гауляйтера Коха. Штарк вимагав лікувати лише тих, хто працює. Всім іншим хворим медична допомога не потрібна. Зараз, мовляв, основне завдання — відібрати людей на роботу в Німеччину. Після коменданта виступав німецький лікар, такий собі інтелігентний панок в есесівській формі. Він наказував тяжкохворих, літніх людей не лікувати, а вводити їм карболку. Лікар запевняв нас, що після цього уколу хворий швидко, без будь-якого болю помирає. Далі казав, що їхня санітарна група прибула на Полісся вивчити причину спалаху епідемії, викликаної невідомим вірусом. Пам'ятаєте, як ми скористалися жар-зіллям? Та епідемія зникла безслідно. «Є підстави вважати, — заявив цей «професор», — що вона викликана більшовицькими агентами, щоб перешкодити мобілізації робочої сили до Німеччини». Потім він наказав нам скласти списки психічнохворих, калік і передати в жандармерію. Незабаром почне працювати комісія, попередив нас німець, в складі якої будуть представники санітарної групи військ СС. Потрапили ми в скрутне становище. Дати людині довідку, що вона тяжко хвора і не може за станом здоров'я їхати в Німеччину, — значить, приректи її на смерть. Є наказ палити хати тих, хто ухиляється від мобілізації.

• Предыдущая
• 46/63
• Следующая