Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/63
• Следующая

— Сідай, — сказав він, — трохи відпочинемо. Я як вийшов на болото, зачепився за корч та так гепнувся, що з очей іскри посипалися. Темно, а світити не можна. От і ходимо навпомацки.

Вершина поклав ліхтарик на стіл, стомлено опустився на диван. Юрко уважно глянув на лейтенанта. Він майже не змінився за останній рік. Нічого примітного нема в лейтенанта Вершини ні на лиці, ні в постаті. Звичайна людина, яка своїм виглядом, поставою, манерою говорити нагадувала сільського вчителя — лагідного, витриманого, звиклого до нелегкої повсякденної роботи.

І лише з часом, коли познайомишся з лейтенантом, відчуєш, як заспокійливо впливає на тебе довірливий, навіть співчутливий голос, прислухаєшся до його неквапливих, але продуманих і зважених порад — розумієш, не такий уже й простий чоловік лейтенант Вершина, як може здатися на перший погляд.

Промінь ліхтаря освітлював обличчя Червоної Красуні, личко в дівчини зажурене, на грудях важкі разки намиста на голові — великий вінок з синіх волошок. Юрко роздумував, кого вона нагадує. Червона Красуня дуже схожа на Варю Чміль — позаминулорічну випускницю сільської десятирічки, першу Юркову піонервожату.

— Що у вас дома? — запитав лейтенант.

— Живемо…

— Як прізвище жінки, яка у вас мешкає?

— Справжнє чи те, що в паспорті?

— Справжнє.

— Вострикова Галина Іванівна.

— А як ім'я її чоловіка?

— Востриков Олексій Тихонович. Навіщо вам, Іване Петровичу?

— Треба. Може, пощастить і полковника Вострикова розшукати. Є в мене одна справа. От і викликав тебе, щоб поговорити. У вас жив Карл Карлович Зоммер, учитель німецької мови?

— Ви ж самі знаєте, що жив!

— Знаю. Але мені невідомо, чи навчив він тебе готичного шрифту.

— Навчив.

— Гаразд. І ще одне запитання. Дружина Зоммера говорила по-німецьки не зовсім зрозуміло. Це правда?

— Правда. Генрієтта Карлівна родом з Нижньої Саксонії і розмовляла на діалекті, але зрозуміти можна.

— А ти точно знаєш, що дружина вчителя була родом з Нижньої Саксонії?

— Знаю, бо вона часто розповідала про рідні місця, мріяла хоча б ще раз побувати на батьківщині.

— Тут, Юрку, така справа. Стало відомо, що до Маєра незабаром має прибути важлива птаха — генерал Дітріх, інспектор військ СС з Берліна. Він уже був у палаці, пив каву з Маєром. Але… ніхто з наших перекладачів не зрозумів їхню розмову. Мабуть, фашисти розмовляють якимось діалектом. Отже, надія на тебе, Юрку! Зможеш?

— Тільки і я можу чогось не втямити. Бувало, слухаю Генрієтту Карлівну і перепитую: «Що ви сказали?» А тут — не перепитаєш.

— Тепер давай глянемо сюди.

Лейтенант повернув ліхтар і освітив протилежну від Червоної Красуні стіну. Раніше на ній було зображено барвистий краєвид: річку, далекі замріяні бори, озера.

Нині на стіні виднілися три постаті — запорізького козака, жовніра, турка, які показували на ряди мідних зірочок.

Юрко подумав, що лейтенант розкрив таємницю Червоної Красуні. Кожна постать показує пальцем на ряди мідних блискіток. І кожен той ряд, певно, відкриває хід у глиб підземелля.

— А що там? — запитав Юрко.

— Нічого! Не спрацьовують зірочки. Як я не тис на них — нічого не виходить. Можливо, механізм зіпсувався. Багато часу минуло… А ти помітив, що кожен з них показує в певному напрямку? Жовнір, приміром, на Шляхетське болото. Знаєш, де воно?

— Знаю! Під Озерянським лісом! Там багато чорниці росте.

— А знаєш, чого те болото Шляхетським називається?

— Мабуть, колись якомусь шляхтичу належало. На Прип'яті є невеличкий острів, так його Татарським називають, бо там колись татари табором стояли…

Лейтенант підвівся з-за столу, сказав:

— Доведеться нам, Юрку, братися за вивчення історії. Без неї таємницю Червоної Красуні важко буде розгадати. Та й треба знати минуле своєї землі, як жили наші предки, як боронили свій край від ворога. Я, здається, колись тобі розповідав, що після перемоги Богдана Хмельницького над шляхтою під Корсунем частина ворожих обозів повернула в бік Житомира, але місто захопили загони Максима Кривоноса і перетнули обозам дорогу. Довелося шляхті повертати до Прип'яті. Повстанці кинулися навздогін, бо рознеслася чутка, що шляхта везе багато золота та інших дорогоцінностей. На місці теперішнього палацу стояла фортеця Малий Кодак. Дуже багато селян-білорусів тікало від шляхетської сваволі на Запорізьку Січ, і пани поставили цю фортецю, щоб перехоплювати втікачів.

Юрка хилило на сон, хоча й намагався уважно слухати розповідь лейтенанта.

— Дрімаєш? — запитав Вершина. — Не звик до нашого затхлого підземелля. Візьми кухоль та вмийся, он там, у кутку біля відра, миска — зразу прочумаєшся.

Юрко вмився, витер рушником лице, знову сів за стіл.

— Полегшало?

— Ніби відлягло і в очах посвітлішало.

— Треба вміти переборювати сон. Правда, я розповідаю про все з подробицями і роблю це свідомо. Отак з подробицями любить розповідати Маєр. І ти звикай до такої манери. Не просто звикай, а намагайся уважно слухати і все пам'ятати. Дивися, козак показує в бік старого парку, туди, де знаходиться палац.

— Ну й що? — нетерпляче запитав Юрко.

— Я думаю, що він показує на хід, який веде в ліве крило палацу, саме туди, де знаходиться казарма «чорних кентаврів», вихованців пана Маєра. Якби нам пощастило проникнути в ліве крило, ми б легко знищили це осине гніздо.

— Іване Петровичу, — Юрко пильно придивився до Червоної Красуні,— дівчина теж показує рукою поперед себе! Виходить, що, крім цих трьох ходів, є ще якийсь.

— Правильно, тут повинна бути велика зала «Оргія», про це мені розповідав один чоловік. Є й інші приміщення. Адже на будівництво палацу, на мури, на інші будови брали багато каменю — і на місці колишніх виробок лишилися кам'яні зали. От пан Хоткевич і використав їх для своїх забавок та скарбниць.

— А як ви думаєте, є в тих скарбницях золото?

— Може, й є,— відповів лейтенант, — тільки мене золото найменше цікавить.

— Чому?

— Як тобі сказати? Змалку ненавиджу золото і тих, хто ним володіє! У мене в крові ненависть і до золота, і до його власників. А хіба ти хочеш знайти золото пана Хоткевича?

— І мене золото, Іване Петровичу, не дуже вабить, — відповів Юрко, — а знайти панський скарб хочеться. Уявляєте, заходимо в скарбницю, а там…

— Що там?

— Не знаю, — стенув плечима Юрко, — як подумаю про скарб — дух захоплює від нетерпіння. Може, й там на стінах картини, отакі, як у цій кімнаті. І на тебе, як живі, дивляться люди, які колись мешкали в нашому селі. А Червона Красуня на Варю Чміль схожа!

— Може й таке бути! Може, Червона Красуня доводиться якоюсь далекою родичкою Варі…— Лейтенант на хвилину, замислився, потім сказав — Треба нам розгадати таємницю Червоної Красуні, варто було б пройти й до скарбниць панів Хоткевичів. Нам би зараз і золото в пригоді стало.

— Як? — здивувався Юрко. — Що б ви з ним робили?

— Дав би одному фашисту…

— Фашисту? — ще більше здивувався Юрко.

— Саме так! — підтвердив лейтенант. — І це золото затягло б того бузувіра у саме пекло!

— Виходить, що й золото потрібне.

— Потрібне, — погодився лейтенант, — а зневажаю я його теж заслужено! Дуже багато невинної крові на землі пролито через цей метал. Ходімо, я покажу тобі свої знахідки.

Увійшли в сусідню, Зелену, кімнату. Тут на стінах висіла старовинна зброя, а посеред кімнати стояв круглий стіл, у кутку виднілася тумба, на ній тьмяно блискотіла потемніла срібна ваза. Юркову увагу привернула блискуча крива шабля з позолоченим руків'ям, з написом незрозумілими химерними літерами.

— Арабська шабля, — пояснив Вершина, — а що на ній написано — не знаю. У цих кімнатах, у Рожевій і Зеленій, пани грали в карти. Освітлювали приміщення лойовими свічками.

Юрко підійшов до срібної вази.

— Три літри води вміщує ця посудина, — промовив лейтенант, — а срібло надає воді цілющих властивостей. Це виріб давніх майстрів. І, можливо, він прибув у це підземелля разом з шляхетським обозом. А тепер я покажу тобі мої знахідки.

• Предыдущая
• 4/63
• Следующая