Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/63
• Следующая

— Як же його знайти, пане Маєр?

— Треба розпитувати мешканців села про все, що пов'язане з Білою вежею, палацом та панами Хоткевичами. Хтось повинен знати про таємницю цього підземелля. Сподіваюсь, що нам пощастить натрапити на якусь ниточку… Ти, Юрген, свій для мешканців села, і вони відкриють тобі всі таємниці. Ти одержиш частку знайдених скарбів — я чесно виконаю свою обіцянку. Я обміняв гроші, які мені так люб'язно подарував пан Шудря, і вже поклав на твій рахунок в швейцарський банк три тисячі доларів. Я зараз вручу тобі чек. Тут солідна сума. Тепер ти, Юрген, маєш гроші на чорний день. Саме так діють справжні компаньйони. Але я не бачу ніякої радості на твоєму обличчі. Чому? Невже ти не розумієш, яку цінність становить ця чекова книжка?

— Навіщо мені долари, пане Маєр? Я все одно нічого не зможу за них купити. І ніколи не потраплю в Швейцарію.

— Рано чи пізно, — впевнено відповів Маєр, — війна закінчиться. Армія фюрера знищить більшовиків, і все стане на свої місця. Незабаром ти одержиш нагороду за врятування німецьких офіцерів і станеш повноправним громадянином великої Німеччини. Перед тобою, Юрген, постає велике майбутнє, тільки мусиш запам'ятати одну істину: чудове майбутнє можливе лише при одній умові — при наявності золота. Долари — це золото. Ми повинні заволодіти скарбами пана Хоткевича. Продумано, спокійно приступай до справи — розпитуй мешканців села, особливо тих, хто служив у панів Хоткевичів, про палац та його минуле. Я певен, що в наші сіті потрапить потрібна рибка. Ти ж, Юрген, рибалка, — пожартував Маєр.

Німець підійшов до сейфа, дістав з нагрудної кишені блискучий ключ, натиснув на білу кнопочку, яка знаходилася на підвіконні, прикритому важкою шторою, і відімкнув сталеві дверцята з розпластаним орлом. На нижній полиці виднівся набір срібних келихів, позолочені чашки, виделки. Меншим ключем відімкнув невеликі сталеві дверцята всередині сейфа і дістав продовгувату книжечку в шкіряній рожевій оправі. Юрко, пам'ятаючи пораду Святого, відвів погляд від сейфа, байдуже дивився у вікно. Ліворуч бовванів грот Привидів. Минулого року хлопці тут гралися в розбійників, ховалися в гроті, ловили карасів у ставку, пірнали на його дно, роздивлялися мармурові статуї, кинуті повсталими селянами, щоб не муляли очі, не нагадували про панів. Якось вони дістали з дна ставка погруддя людини з видовженим суворим обличчям, пишними вусами, низьким чолом і гострим роздвоєним підборіддям, на грудях — хрести, ордени. Хлопці поставили погруддя на вербовому пеньку, зробили крислатий капелюх з лопухового листя, одягли його на лису голову і заходилися груддям збивати ту прикрасу. До контори парком йшли два колгоспники, побачили погруддя, схопили його і знову кинули в ставок, ще й нагримали на хлопців:

— Навіщо ви підняли цього Хоткевича, він за кріпацтва людей на базарах, як худобу, продавав!

Юрко глянув у другий бік. Там між липами стояли чорні фургони та приземкуваті танкетки. В кінці галявини виднілась водозливна труба, про яку згадував в своєму щоденнику аптекар Сиволап.

— Мій юний друг замислився, — піднесено сказав Маєр, — поринув у приємні спогади. Прошу, Юрген, взяти чеки на три тисячі доларів. Досить тобі прибути в Женеву, прийти в банк — і ти багата людина. Це тільки початок. Я познайомився з Хоткевичем ще в 1918 році, коли наш полк стояв у вашому селі, а я мешкав у Зоряній кімнаті. На чужині люди дуже сумують за батьківщиною. Потім і пан Хоткевич часто згадував свій маєток, якось обмовився, що мав грошову майстерню, казав, що його скарби оберігає чарівна Червона Красуня. І це ще не все. Дуже часто він згадував свого лакея, який під час відходу з села білої армії захопив його майно і сховався в лісі. Серед того майна було багато фунтів стерлінгів. — Маєр пройшовся по кабінету, наблизився до вікна. — Чудовий парк! Які могутні дуби! І які привабливі липи! Я пам'ятаю дуб, що росте біля гроту Привидів. Він майже не змінився, а вік людини дуже короткий, тому й треба поспішати жити! Треба знайти лакея, який пограбував пана Хоткевича, і дізнатись, куди він подів гроші. Селяни ніколи не викинуть їх на смітник, навіть тоді, коли з них немає ніякої користі. Розмовляючи з людьми, можеш обдаровувати їх сіллю, борошном.

Юрко заперечливо похитав головою:

— Пане Маєр, у нас нема ні солі, ні борошна.

— Чому ж ти не сказав мені про це? Я накажу своєму водію привезти вам продукти. Ти фольксдойч і маєш право на відповідний пайок. Починай пошуки Червоної Красуні, хоча б якихось згадок про неї. До речі,— Маєр зупинився, заклав руки за спину, — недавно пан староста розповів мені цікаву історію про існування панського тайника на… — фашист замовк, дістав з кишені записник, перегорнув кілька сторінок, прочитав: — Шляхетському болоті. Там нібито знаходяться срібні самовари, тарілки, виделки, ложки. Це теж цікаво. І пан Хоткевич казав про цей тайник. Основна увага на Червону Красуню! Я певен, що вона знала чи, якщо вона жива, знає, як проникнути під Білу вежу, знає ходи до скарбниць пана Хоткевича. Мені відомо, що він мав чудову бібліотеку, цінні картини, коштовні вироби мистецтва. Все це лишилося тут. — Маєр сів на стіл, пильно глянув на Юрка, притишив голос: — Тепер, Юрген, я мушу сказати тобі надзвичайно важливу річ: від твоєї поведінки буде залежати життя твоєї родини. Ти нікому не скажеш про наші пошуки. Якщо тебе навіть розпитуватимуть високопоставлені німецькі офіцери, ти повинен мовчати. Інакше нас чекатимуть жахливі неприємності.

— Які високопоставлені офіцери? — розгублено запитав Юрко.

— Бачиш, Юрген, — не кваплячись вів Маєр, — в мене є друзі і є вороги. Друзі допомогли здати фальшиві гроші в банк і знову прийдуть мені на поміч, а вороги роблять все можливе, щоб знищити штандартенфюрера Маєра. Досить їм дізнатися про нашу знахідку — і мені розстріл. І всій вашій родині теж. Пам'ятай: ти, твоя родина, біженці — під моїм захистом. Пан Зіферт наказав знайти йому гарненьку покоївку, і старший поліцай Скрипаль порадив взяти Лесю, вашу дівчинку, але той Скрипаль не заїкнеться про ваших, звісно, поки пан Маєр буде паном Маєром. Таке життя, Юрген!

— Пане Маєр, — вихопився Юрко, — у нас є велика медаль до трьохсотріччя дому Романових, чомусь у нас її залишив колишній панський лакей. Можливо, це був той чоловік, який обікрав пана Хоткевича.

— Цікаво. Ти принеси її мені.

Люди квапливо обробляли городи. Почала протряхати земля й на низинах. Треба було поспішати, щоб своєчасно посадити картоплю та іншу городину. Важко копати сиру землю. Як не стараєшся, а багато за день не осилиш. Юрко встав рано і пішов на город. Невдовзі на підмогу вийшли Галя та Леся. Комендант наказав орати лише в громадському господарстві, посадити картоплю, сіяти буряки, просо, гречку, підготувати плантації для тютюну. У село приїхав підстаркуватий німець Карл Бройхле, представник фірми «Краузен і К°» — і люди повинні вирощувати турецький тютюн.

Важко людям обробляти свої городи, бо голодному ніяка робота не під силу. Але треба працювати; може, хоч якась картоплина буде. Набивали мозолі до полудня.

Не встигли пообідати, як до хати ввійшов староста, звично перехрестився і наказав:

— На завтра двоє відер риби! Потелефонував комендант. Вимагає побільше судаків привезти. Постарайся, Юрку, щоб на мене Штарк зайвий раз не сичав!

Юрко запросив старосту до столу, поставив на стіл карафку з горілкою:

— І чарку вип'ю, бо в горлі зовсім пересохло. Гавкаєш на людей, як той пес, а вони все одно своє гнуть, працюють, як мокре горить. Нема до мене, як до власті, ніякої пошани. Ні од німця, ні од людей.

Староста випив, глянув на Юрка:

— Чого це ти, хлопче, як та в'ялена риба? Може, закохався, переживаєш?

— Стомився. Зранку город копав.

— Тю на тебе, — Щупак здивовано стенув плечима, — чого це ти задумав заступом землю колупати? Тепер наше право настало, ми власть на селі, а він город заступом шкрябає. Ще й хвалиться!

— А що ж робити?

— На те в тебе, хлопче, на плечах «макітра», щоб думала та міркувала. Прийди до мене, скажи — і я тобі коней виділю. Це діло в моїй власті.

• Предыдущая
• 16/63
• Следующая