Капітан далекого плавання - Константин Теодор - Страница 34

• Предыдущая
• 34/36
• Следующая

— Хай буде по-вашому, товаришу професор.

— Дякую. В своєму рапорті про виконання завдання я напишу й про тебе.

Повернувшись до товариства, «професор» випив зі всіма чарку коньяку й виголосив:

— Вас усіх, мабуть, цікавить, що є в цих ящиках. На жаль, ніяк не можу задовольнити вашої цікавості. Це — державна таємниця. Вам зрозуміле значення слів державна таємниця?

— Зрозуміло, товаришу професор, — відповіли провідники.

— Тим краще. Відпадає потреба вам розтлумачувати. Оскільки це державна таємниця, ви не маєте права нікому її розголошувати, навіть своїм жінкам. Коли по селу підуть балачки, це означатиме, що хтось із вас видав державну таємницю, й тоді вам доведеться суворо відповідати. Ясно?

— Ясно, товаришу професор.

— Дуже радий, якщо так. Звісно, в селі вас питатимуть, де ви були, чим займалися. Ви повинні казати, що експедиція брала пробу води в озерах, і ні слова більше. Запам'ятаєте?

— Ми не діти, — буркнув котрийсь із провідників.

— Мій обов'язок вам усе пояснити. Залишається дрібниця. Ви повинні дати письмове зобов'язання. Це не я від вас вимагаю, а він, — кивнув «професор» на шофера — Він не просто шофер, а представник органів держбезпеки. Про це ви теж не маєте права говорити.

— Зрозуміло, товаришу професор.

— Тоді слово має товариш Морару.

Шофер ступив крок уперед:

— Товариші, професор сказав вам усе, що треба. Моїм завданням є охорона професора, а також збереження таємниці. Читайте текст, товаришу професор!

Той дістав з кишені папери:

— Тут пишеться таке: «Я, громадянин такого-то села, району, будучи найнятий експедицією професора Ніколае Неделку, даю зобов’язання не розголошувати ніколи нікому, ні з яких обставин про бачене мною й чуте за час роботи експедиції. Мене попереджено, що за розголошення таємниці, буду покараний по закону. Підпис і дата». Будуть у когось запитання?

— Нема! — хором відповіли провідники.

— Тоді вам залишається підписатися.

Зворотний шлях був легший і коротший. Як і раніше, попереду групи йшов «професор». На турбазі зупинилися, щоб попоїсти гарячої страви. Тут «професор» розрахувався з провідниками, через півгодини знову рушили в дорогу і незабаром досягли хатини лісника. Там стали вантажити на машину багаж.

— Ви можете бути вільні,— сказав «професор» провідникам. — А коли хочете, можете під'їхати додому на машині.

— Не турбуйтесь, товаришу професор. Нам недалеко. Бувайте здорові!

— До побачення!

Один з провідників скочив на коня і поїхав. Два інших залишились на місці.

— А ви чого чекаєте? — здивувався «професор».

— Ми поки що залишимось тут, — глухо мовив один з них.

— Для чого? Ви мені більше не потрібні.

— Зате ви нам потрібні. Іменем закону ви арештовані! «Професор» блискавично сунув руку в кишеню.

— Спокійно, «професоре», спокійно. Вам шкідливо хвилюватись, — порадив йому провідник, який насправді був старший лейтенант Опришану…

«Професор» по-вовчому озирнувся і все зрозумів. I тут, мов з-під землі, з'явилися ще три працівники держбезпеки. Між деревами манячило кілька вантажних автомашин.

— Наліво кругом до хати, «професоре»! Та й ви теж! — кивнув Опришан шоферові й водолазу.

Понуро опустивши голови, усі троє поплентались лісовою стежкою.

Перед ними відчинив двері молодший лейтенант Доробанц.

— Товаришу капітан, прибули гості.

Богдан мовчки струсив попіл з цигарки.

В протилежному кутку на лаві сиділи Фіуреску й Марчел Коруз. Богдан похмуро глянув на «професора» та його спільників:

— Помістіть кожного в окрему камеру, Доробанце!

На поширене засідання, яким керував полковник Жолдіш, зібралися всі співробітники відділу.

Раду підвівся й спокійно глянув на товаришів:

— Для того, щоб ви зрозуміли конкретні факти в їх послідовності, я трошки торкнуся історії. 9 травня 1945 року гітлерівська Німеччина беззастережно капітулювала. Одні з фашистських заправил покінчили життя самогубством, інших судив міжнародний трибунал у Нюрнберзі. Проте деяким вдалось утекти в інші країни. Ви пам'ятаєте, що 1942 року, коли війна досягла найбільшого напруження, гітлерівці відчули гостру нестачу валюти. Перший придумав, як дістати гроші, обергрупенфюрер СС Рейнхард Гейдріх. Мова йде про того Гейдріха, якого чеські патріоти знищили в липні 1942 року в Празі. План Гейдріха припав до смаку самому Гіммлеру й дістав умовну назву «Фірма Бернхард». Та фірма зайнялась виготовленням фальшивих доларів та фунтів стерлінгів, які в той час цінувалися нарівні з золотом. Як же практично гітлерівці здійснили той задум? Через своїх агентів вони викинули на ринки країн Південної Америки та Європи фальшиві долари на суму близько 350 мільйонів. За ті гроші фашисти закупили багато металу та цінних речей, які потім перепродали за справжню валюту. Але фальшивих грошей було виготовлено стільки, що агентам не вдалось їх реалізувати. Коли верховоди третього рейху зрозуміли неминучість поразки у війні, то почали гарячково знищувати все те, що могло бути доказами їхніх злочинів. Виникла потреба ліквідувати саму фірму та фальшиві гроші, які не вдалось пустити в обіг. В останні дні війни гестапівці вирішили також заховати у гірських озерах документи й особисті справи своїх агентів, запакувавши їх у цинкові ящики. Чимало автомашин, вщерть навантажених ящиками, поїхали в гори на кордоні між Німеччиною й Австрією. Назад повернулися порожні. Незважаючи на обережність з боку гітлерівських органів безпеки, та подія не залишилась непоміченою. Серед місцевого населення пройшла чутка, ніби гітлерівці заховали в горах золото й дорогоцінне каміння. Тому зразу після закінчення війни сміливці почали шукати по гірських озерах ті скарби. Декого з них спіткала таємнича смерть. Група заповзятливих f журналістів, знехтувавши погрозами, знайшла в озері Топліц багато затоплених ящиків. У них, крім фальшивих грошей, виявилося чимало таємних документів про діяльність гестапо та інших розвідувальних органів гітлерівської Німеччини. Правда, знайдені документи кудись незабаром зникли.

Тиждень тому навіть ми не знали, що після двадцять третього серпня гітлерівці і в нашій країні затопили ящики в озері Букура. В них не було фальшивих грошей, а лише документи й креслення одного винаходу. Безперечно, ті ящики так і лежали б собі на дні озера, якби про них не дізнався трест «Туман». Що ж це за організація і чим вона займається? Трест — осине гніздо шпигунів, які збирають різну інформацію й перепродують її. «Туман» має в своєму розпорядженні значний капітал і численну агентуру, розпорошену по всьому світі. Серед агентів — багато колишніх гітлерівських розвідників. Спершу той трест фінансували крупні нацисти, які під чужими прізвищами мали капітал у багатьох іноземних банках. Шеф тресту Шункеріке — міжнародний шпигун, який колись творив свої чорні діла в моєму рідному місті. Про тісний зв'язок між ними й недобитими фашистами свідчить той факт, що трест отримує допомогу від таємної фашистської організації «Служба мовчання». Ця організація має свої філіали по всьому світі. Оце коротко про суть і діяльність тресту «Туман». Перед тим як повести розмову про ящики з озера Букура, хочу нагадати про події 23 серпня 1944 року. Того дня гауптштурмфюрер СС Зігфрід Фрогліх одержав під розписку від майора СС Арнольда Вайсенфельса чотири оцинковані ящики з архівами, які повинен був вручити самому Гіммлеру. Майор СС був у Румунії лише кілька днів із спеціальним дорученням. Якщо вірити свідченням Фіуреску, те доручення було таке: в Сібіу ще з 1941 року почав працювати над особливо важливим винаходом професор Аксел Факнер. В молоді роки той професор — найзапекліший агент полковника Ніколає, шефа німецької шпигунської школи з першої імперіалістичної війни. Перечитуючи шпигунську писанину, я знайшов надмірні вихваляння Аксела Факнера. Писали, що Факнер у своїй шпигунській майстерності не поступався перед знаменитими шпигунами Мата Харі та Фрейлейн Доктор. Французькій контррозвідці так і не вдалося його викрити. Вийшовши на пенсію, Факнер зайнявся науковими пошуками в електроніці й працював над секретним винаходом, який би дозволяв підслуховувати розмови на далеких відстанях. Він теоретично довів можливість побудувати такий апарат на принципі перехоплення звукових хвиль. Рейхсфюрер Гіммлер, дізнавшись про працю Факнера, особисто ним зацікавився й запросив його переїхати до Німеччини, обіцяючи створити всі умови, надати в його розпорядження першокласні лабораторії та помічників, але Факнер відмовився. Погодився лише на грошову допомогу для придбання апаратури. Щоб зберегти таємницю, в будинок, де мешкав старий Факнер, поселилася німецька торговельна місія — фактично спеціальна команда гестапівців. Але до 1944 року Факнер роботи не завершив і помер наглою смертю. Тоді за розпорядженням Гіммлера Вальтер Шеленберг відрядив Арнольда Вайсенфельса, щоб той доставив праці Факнера в Берлін. Але в ті дні Румунія оголосила війну гітлерівській Німеччині, а Арнольд Вайсенфельс не мав іншої можливості відправити в Берлін папери Факнера, як тільки запакувавши їх з іншими документами в спеціальні ящики та навантаживши їх на машину. Супроводжувати машину доручили гестапівцю Зігфріду Фройліху. На випадок, якщо Фройліху не вдасться прорватись із Румунії, дали наказ затопити ті ящики в озері Букура. Він так і зробив. Куди зник після того сам Фройліх — невідомо. Може, йому пощастило втекти. Як ми знаємо з листа Клауснера, сам Вайсенфельс загинув у бою, коли гітлерівці тікали з міста. Портфель з таємними документами, що був при ньому, потрапив до рук Клауснера, який отримав наказ зберігати його, поки за ним не прийдуть.

• Предыдущая
• 34/36
• Следующая