Капітан далекого плавання - Константин Теодор - Страница 32

• Предыдущая
• 32/36
• Следующая

— Товаришу майор, вона вийшла з дому о десятій. Ішла не поспішаючи. На бульварі зупинялася біля кожної вітрини, озиралась, чи за нею не стежать.

— Тебе вона помітила?

— Що ви, товаришу майор? У мене своя система. Вже коли я за кимсь ув'яжуся…

— Розказуй по порядку!

— Спершу вона ходила вулицями. Потім зайшла на пошту, наче хотіла кудись зателефонувати, але передумала. Вийшовши з пошти, подалась аж до вулиці Мерішор і шмигнула в під'їзд будинку № 11. Коли я вскочив за нею, обидва ліфти піднялися вгору. Я вирішив зачекати внизу, поки вона повертатиметься, і ось до цього часу жду.

— Нема її там! — роздратовано кинув Богдан.

— Товаришу капітан, якби вона зійшла з будь-якого поверху, я побачив би, хіба що пройшла б крізь стіну.

Раду знав — Доробанц не бреше, щоб приховати свою помилку.

— Коли ти зайшов слідом за нею, у вестибюлі ще хтось був?

— Нікого, товаришу майор.

— У будинку є швейцар?

— Нема. Є адміністратор і механік на кілька будинків, але тут вони не живуть.

— Ти вийшов на вулицю відразу чи затримався у вестибюлі?

— Не міг я піти! Дещо зробив, товаришу майор. Miкa, могла зайти в квартиру на першому поверсі й вилізти через вікно…

— Даремно ти тратиш час, Доробанце, — зауважив Богдан.

Хоч Раду й не сподівався знайти Міку дома, а все ж поспішив туди. Проте ні Міки, ні її матері не застав. Не повернулися вони додому і наступної ночі. Тоді старший лейтенант Калій одержав наказ перевірити всіх покійників, які померли за останню добу, адже пані Ледунка могла біля котрогось затриматись.

Полковник Жолдіш скликав оперативну нараду. На ній було розроблено й затверджено план майбутньої операції в найдрібніших деталях. Загальне керівництво операцією поклали на майора Менеїле, а помічником призначили капітана Тудорашку.

— Товариші, тепер кожен на своє місце! За дві доби ми повинні закінчити! Бажаю успіху! — сказав полковник.

По шосе в напрямку Симерії мчала вантажна машина. В кабіні, крім шофера, сиділо двоє — один з опуклим лобом і запалими очима, другий — світлоокий, з гарними, ніжними рисами обличчя.

Їхали мовчки. Шофер уважно вів машину, тримаючи в кутику рота незапалену цигарку. Таку мав звичку: вирушаючи в далеку дорогу, брав у рот цигарку й не запалював її, поки не приїздив на місце призначення.

Крутолобий, часто закурюючи, питав:

— Дати вогнику?

— Ні, дякую…

— Не хочеш — не треба, — зітхав крутолобий. Він теж мав свою звичку: через кожних п'ятнадцять хвилин діставав з кишені пласку баклагу, прикладався до неї й смачно кректав. Потім питав шофера: — Вип'єш чарку коньяку?

— Не хочу?

— А ви, товаришу професор?

Той заперечливо хитав головою.

— Жаль… Коньяк божественний.

Останнє слово дивно звучало в устах п'яниці. Коли той повторив його вдесяте, «професор» не стримався:

— Спіру, скажи мені, що означає «божественний»?

Той глипнув на «професора» й зареготав. Шофер невдоволено зиркнув у його бік:

— Чого ти регочеш?

Насміявшись досхочу, Спіру обернувся до «професора»:

— Глузуєте з мене?

— Зовсім ні. Просто хочеться знати, чи розумієш ти значення того слова.

— Твоя правда, сміх тут ні до чого, — крутнувся Спіру до шофера, — я думав, професор з мене глузує, але помилився. Вибачайте, професоре, хоч я не такий вчений, як ви, але щось таки кумекаю. Слово «божественний» означає улюблений богами. Отож…

— Так, так, Спіру, божий коньяк. Дуже вдало підібране слово.

Спіру, не вловивши іронії, прийняв похвалу щиро.

— О, я винахідливий, часто сам дивуюсь із своїх здібностей, — і охриплим голосом затяг пісеньку:

— Замовчи, дияволе! Через твою пісеньку ще влечу в якусь прірву! — вилаявся шофер.

— Мовчу… Не хочу вмирати. На тому світі не дають коньяку, — хихикнув Спіру й знову присмоктався до баклаги.

— Сп'янієш, Спіру, — занепокоївся «професор».

— Не бійтеся, тут нема й трьохсот грамів. Коли йдеться про діло, я вмію стримуватись.

В одному із комфортабельних купе швидкого поїзда Лучіан Фіуреску перегортав журнал. Він час від часу нервово позирав у вікно. Крім нього, в купе їхала молода пара — обоє інженери-лісники. Видно, вони недавно одружились і поверталися з весільної подорожі. Фіуреску набридло їхнє милування, і, зневажливо глянувши на молодят, він вийшов. У коридорі стовбичив самотній пасажир, який не звернув на Фіуреску жодної уваги. Той запалив цигарку й нудьгуючи пускав кільцями дим. Хотілося якнайшвидше приїхати на місце, а там… сам чорт не перешкодить зробити діло. Фіуреску затоптав недокурену цигарку й попрямував до вагона-ресторану. Пройшов через вагон другого класу, де в одному з купе їхав Марчел Коруз. Той весь час дрімав біля вікна. Деякі пасажири пробували зав'язати з ним розмову, але, побачивши, що він глухонімий, дали йому спокій. Все ж Коруз помітив Фіуреску, підвівся й подався за ним. У ресторані Коруз написав замовлення на клаптику газети — «ром», Фіуреску замовив собі каву. Спершу вони не звертали уваги один на одного, потім глухонімий знаками спитав у Фіуреску, котра година. Той простяг через столик ліву руку з годинником і показав помітку на циферблаті. Коруз кивком подякував, випив ром і вийшов. Не затримався й Фіуреску.

Через годину Коруз зійшов на станції Підбіла. З багажу мав лише речовий мішок з альпіністським спорядженням. Крім нього, там зійшли ще кілька пасажирів і розбрелись хто куди, лише один разом з Корузом сів у автобус, що відправлявся до Гацека.

Фіуреску, теж споряджений, наче завзятий альпініст, зійшов на станції Маленькій, з ним — ще два пасажири.

— Хочете піднятись на Ретезат? — спитав один з них у Фіуреску.

— Так, хоча й час зараз не дуже підходящий, але тільки тепер дали відпустку. А ви?

— Я тут недалеко в селі вчителюю…

Вантажна машина, на якій їхали «професор» і Спіру Тофан, на півгодини зупинилась у Гацеку. Пасажири вирішили пообідати. Потім рушили далі. Минувши кілька сіл, в'їхали до лісу й зупинилися біля хатини лісника, що стояла на галявині. Перед тим на годину затримались у селі. Там «професор» зайшов до сільської управи й передав листа, в якому столичні органи просили надати допомогу його експедиції, що її Академія наук посилає на чолі а професором Ніколае Неделку досліджувати гідрологічний режим озер біля гори Ретезат. Допомога, якої просив «професор», була скромною — лише кілька коней, щоб перевезти інструмент і апаратуру. Голова запевнив, що вранці четверо коней з двома провідниками будуть біля хати лісника.

Лісник запропонував їм гарячу страву, але «професор» відмовився і в хаті спати не захотів, а вклався в наметі. Поки «професор», шофер і Спіру говорили з лісником, якісь два туристи пройшли мимо хати і зникли в гущавині. Один з них сказав:

— Вони заночують у лісника.

— Тим краще.

— Не знаю, помітили вони нас чи ні?

— Міцний негідник… — пробурмотів той замість відповіді.

— Ти його ще мало знаєш. Майстерно діяв, волоцюга. Голова сільської управи в три погибелі гнувся перед ним і коней дав…

— Наче ти на місці голови не зробив би того самого, коли б тобі під ніс тицьнули папери з штампами та печатками.

— Твоя правда. Ще можеш іти, не стомився?

— До турбази ще не близько… Дійдемо завидна, якщо не заблудимо.

— Не бійся, я тебе веду.

— В мене вся надія на тебе. Я ніколи в житті не любив як дурень тинятись по горах. Хоча б, на наше щастя, не було багато людей на турбазі…

Мабуть, ми будемо там єдині.

Та Фіуреску помилився. На турбазі вони застали чотирьох туристів.

— Доброго вечора!

— Добрий вечір! — дружно відповіли всі четверо. Підійшов адміністратор турбази.

— Знайдете щось попоїсти гаряченького? — спитав його Фіуреску.

— Дещо є. Залишилось трохи печені, можу підігріти мамалиґу, приготувати яєчню.

• Предыдущая
• 32/36
• Следующая