Капітан далекого плавання - Константин Теодор - Страница 2

• Предыдущая
• 2/36
• Следующая

Хоч йому тепер уже сорок два, чуприна не стала сивішою, ніж двадцять сім років тому. Високий, худий, біля очей поснувалися дрібні зморшки, проте жіночки-цокотухи говорили про майора, як про вродливого мужчину. Привертав жіночу увагу своєю простотою і скромністю, а найбільше впливали на них його сумні очі. Деякі, найсміливіші, намагалися взяти майора під свою опіку, наче малого хлопчину. Це його обурювало, і він старався уникати жіночого товариства. Повернувшись до дзеркала спиною, він думав про свого помічника Богдана, з яким було приємно працювати. Любив Богдана, як молодшого брата, був той Богдан цінним співробітником. Досить освічений, умів полагодити найскладніші справи. Хоча вони обидва мали різні характери, проте їх єднала щира дружба, скріплена спільною працею. Раду поважав у друга ті риси, яких сам не мав, — неперевершений оптимізм, уміння завоювати довір'я з першої хвилини, а також іскристий гумор. Завдяки веселій вдачі, Богдан виглядав набагато молодшим за свої тридцять років, але для Раду було приємно мати такого друга, і він називав Богдана юнаком, пригадуючи своє безрадісне дитинство на околиці Глуму.

«Справа Фіуреску» поки що була для них найцікавішою — мала неабияке значення. Відчували, що доведеться зіткнутися з хитрим, підступним ворогом, що поєдинок буде лютим, безпощадним.

Отож Раду перетворився на Ніколає Стамате і поселився по сусідству з Лучіаном Фіуреску. Для досвідченого працівника органів державної безпеки квартира підозрілого може правити за психологічну карту. Але Раду здивував її незвичайний порядок — на столі, на поличці біля умивальника речі були розставлені ідеально. При наступних відвідинах не змінилося нічого. При такій педантичності власника квартири годі було сподіватися, що він залишить якийсь слід для звинувачення. Все ж Раду сподівався, що пощастить знайти якщо не прилад для проявлення мікроплівки, то бодай якусь пляшечку з відповідним розчином чи фотопапір. Марка, яку «заєць» підсунув Фіуреску в кав'ярні, могла бути мікроплівкою. Проте сподівання майора виявилися марними — не вдалося знайти нічого, хоча шукати він умів досконало. Очевидно, мікроплівка адресувалась не Фіуреску, а комусь іншому, а Фіуреску, господар квартири, був лише зв'язковим.

Уже десять днів Менеїле жив під чужим прізвищем, однак Лучіан Фіуреску не виявив себе жодним вчинком. На службу з'являвся акуратно, з сторонніми не зустрічався, лише деколи відвідував свою приятельку аптекарку.

— Обережний, мерзотник, — вголос проказав Раду, наливаючи ще одну склянку кави. — Що ж, наберемося терпіння…

Майорові його не позичати.

В ту ж мить різко задзвонив телефон. Раз, вдруге, потім безперервний дзвінок. Проте майор не поспішав брати трубку, бо знав, що його тут не шукатимуть ні шеф, ні Богдан чи будь-хто із оперативної групи, а коли б хтось із них і дзвонив, то лише умовними дзвінками. Він часто не знімав трубки, бо з перших днів переконався, що дзвонять здебільшого приятельки його «брата» Петре. В того інженера було стільки знайомих, що Раду набридло пояснювати кожній причину його відсутності. Інколи все ж доводилося відповідати. І цього разу Раду теж взяв трубку.

— Це квартира Петре Стамате? — почувся чоловічий бас.

— Так, це квартира Петре Стамате, та, на жаль, його немає — відряджений на кілька місяців у провінцію, — відповів Раду якнайувічливіше.

— А ви хто?

— Я його брат.

У трубці Раду почув глумливий сміх.

— Ви справді брат інженера?

— А ви надумали жартувати, пане. Недоречних жартів не слухаю і кидаю трубку! — обурився Раду. — А коли маєте передати щось для брата, то кажіть.

— Ні, ні… Не кидайте трубки, слухайте. Я знаю точно, що ви не брат інженера, але будьте пильні — через хвилину-дві одна пані спускатиметься по сходах, білява, немолода, з чорною валізкою, що становить для вас особливу цінність. Сподіваюсь, не проґавите такої сприятливої оказії. Бажаю успіху, пане розвіднику!.. — І невідомий повісив трубку.

Не раз доводилося Раду в найскладніших обставинах приймати блискавичне рішення, від якого залежав успіх справи, а то й власна доля, а тепер, коли невідомий на другому кінці провода обірвав розмову… В голові завирували думки. Отже, хтось його знає, і як розвідник він викритий. Якщо той невідомий — ворог, то його вчинок спрямований на компрометацію, але ж ішлося про біляву жінку, яка ось-ось має спускатися сходами вниз. А чи насправді вона спускатиметься? Можливо, той, хто дзвонив, намагається викликати його на саморозкриття? А може, то сам Лучіан Фіуреску придумав якийсь хитрий хід? А що як повідомлення правильне і невідомий просто продає свого супротивника?.. Раду знав з досвіду, що в діяльності підривних елементів усе можливе, та його завдання ясне — він повинен іти до кінця і ні в якому разі не бути викритим, на це неодноразово звертав увагу його шеф. Все ж, не осиливши спокуси, легенько прочинив двері, став прислухатися. На сходах почулися кроки. По цокотливих каблучках упізнав, що йде жінка, про яку повідомляв невідомий. Здалося, що він її вже десь бачив. Білява пані тримала в руці валізку, обтягнуту чорною шкірою. Правда, невідомий не сказав ще про одну істотну прикмету — та пані тримала в роті товсту, довгу сигару. Для того щоб порівнятись з тими дверима, де причаївся Раду, їй треба було спуститись ще на шість східців. Отже, за шість секунд майор мав вирішити, що робити.

«Де ж я бачив її?» — майнуло в його свідомості, і зразу визріло рішення, як діяти далі: коли вона тільки ступить на останню сходинку, він вийде їй назустріч і скаже: «Прошу пробачення за затримку, але в мене нема іншого виходу, необхідно вас познайомити з чимсь надзвичайно цікавим, що стосується вашої особи. Зайдіть до кімнати на кілька хвилин. Запевняю, це у ваших інтересах, пані». Але тільки-но він хотів було відчинити двері, як здогадався, хто була та жінка.

— Як це я відразу не впізнав тітки Аспасії? — здивовано прошепотів Раду.

Тепер виявляти себе було б безглуздям, адже вона могла також впізнати його. А тітка Аспасія тим часом промайнула повз двері й спускалася вниз. Трохи виждавши, майор відчинив двері й кинувся за нею. Та ледве він досяг вестибюля, як тітка Аспасія вийшла на вулицю й сіла в чорний лімузин. Машина з номером 83–79, біля якої гралася дівчинка, схожа на Інгрід, вмить зникла за рогом вулиці.

Двадцять сім років минуло відтоді, як він, п'ятнадцятирічний хлопчина, залишився самотній у глуху північ, жорстоко обдурений тіткою Аспасією. Пригадалося, яка вона тоді була вродлива — карі очі, над ними густі чорні брови, гарно окреслені рожеві губи, розкішне русяве волосся, невеличкі ямочки на щоках, коли вона всміхалась. Як не дивно, але її врода з першого погляду здавалася чомусь селянською, проте шляхетність рис і поведінки надавали їй елегантності.

Двадцять сім років минуло з тієї ночі, коли він для неї обманув колійного обхідника і зупинив швидкий поїзд серед голого степу. Вірив, що, допомагаючи їй, дає можливість довести невинність дядька Шункеріке, та незабаром той Шункеріке теж обдурив його, спекулюючи на наївності та щирому юнацькому серці. Пригадався його вигляд у ніч втечі там, де вони ховалися в запущеному глинищі: блідий, з перекошеним від болю обличчям, у брудному, забризканому кров'ю одязі, Шункеріке був страшний. Наче й досі вчувається його шепіт: «Дорогий Раду, тільки тобі я завдячую своїм порятунком, ти так багато зробив для мене. Такого щирого юнака немає в цілому світі. Я зобов'язаний тобі життям і ніколи цього не забуду…» І він спершу повірив у ту брехню, а розпізнав душу Шункеріке тільки в останню хвилину, коли той, піднімаючись по мотузяній драбині на пароплав, прохрипів: «Якщо тебе схоплять прикордонники і ти хоч слово пікнеш про мене, то горе тобі буде!» Тітка Аспасія, хоч не погрожувала, а зникла, наче в тумані. Чого тільки не траплялося в житті з тих пір — Фане, Рокамболе, Горила, Інгрід, Вальтер..

Тітка Аспасія!.. Здавалося, та ніч поглинула її назавжди, та ось доля знову схрестила їхні шляхи. А куди ж зник дядько Шункеріке? Йому вдалося тієї шаленої ночі на чужому пароплаві покинути непривітну батьківщину. Де і як він закінчив свій життєвий шлях? Раду жодного разу не згадав ні про нього, ні про Аспасію. Після того як убивцю батька, німецького шпигуна Вальтера розстріляли перед строєм батальйону, він даремно намагався натрапити на слід Катіни. Поволі події тих років стиралися в пам'яті, затьмарювались туманом давнини обличчя, імена… Раптом знову виринула давно забута тітка Аспасія. Та чи тільки вона сама повернулась на батьківщину?

• Предыдущая
• 2/36
• Следующая