Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/98
• Следующая

— Зореліт! — вихопилося одразу з кількох уст.

Екран погас. “Тантра” знову віддалилась од телепередавача, але біолог Еон Тал уже фіксував стрічку електронного знімка. Тремтячими від нетерпіння пальцями він всунув стрічку в проектор напівсферичного екрана.[9] Зовнішні стіни порожнистої півкулі відбили збільшене зображення.

Знайомі сигароподібні обриси носового відсіку, здута кормова частина, високий гребінь приймача рівноваги… Хоч яким неймовірним було це видовище, хоч якою немислимою, неможливою здавалася зустріч на планеті мороку — це справді був земний зореліт! Він стояв горизонтально, в положенні нормальної посадки, підпертий міцними стояками, непошко-джений, мов тільки що опустився на планету залізної зірки.

“Тантра”, описуючи свої дуже швидкі через близькість до планети кола, посилала сигнали, але вони лишалися без відповіді. Минуло кілька годин. У центральному посту знову зібралися всі чотирнадцять чоловік експедиції. Тоді Ерг Ноор, що сидів у глибокій задумі, підвівся.

— Я маю намір посадити “Тантру”. Можливо, наші брати потребують допомоги; може, їхній корабель пошкоджений і не має змоги повернутися на Землю. Тоді ми заберемо їх, навантажимо анамезон і врятуємось самі. Садити рятувальну ракету немає рації. Вона нічого не зможе зробити, щоб доставити нам пальне, а енергії витратить стільки, що нічим буде послати сигнал на Землю.

— А якщо вони самі опинилися тут через нестачу анамезону? — обережно спитав Пел Лін.

— Тоді в них повинні лишитись іонні планетарні заряди — вони не могли витратити все повністю. Бачите, зореліт сидить правильно — значить, вони сідали на планетарних моторах. Ми візьмемо іонне пальне, злетимо знову і, перейшовши на орбітальне положення, будемо кликати й чекати допомоги з Землі. В разі удачі мине всього вісім років. А коли пощастить дістати анамезон — тоді ми перемогли.

— Може, планетарне пальне в них не іонні заряди, а фотонні? — висловив сумнів один з інженерів.

— Ми можемо використати його в головних двигунах, якщо переставити з допоміжних чашкові відбивачі.

— Лишається риск посадки на важку планету і риск перебування на ній, — пробуркотів Пур Хісс. — Страшно подумати про цей світ мороку!

— Риск лишається, але він існує в самій основі нашого становища, і навряд чи ми його збільшуємо. А планета, на якій сидить наш зореліт, не така вже й погана. Тільки б зберегти корабель!

Ерг Ноор кинув погляд на циферблат вирівнювача швидкостей і рвучко підійшов до пульта. Якусь хвилину начальник експедиції стояв перед важелями і верньєрами управління.

Ніза Кріт підійшла до начальника, сміливо взяла його праву руку і приклала долонею до своєї гладенької щоки, гарячої від хвилювання. Ерг Ноор вдячно кивнув, погладив пишне волосся дівчини і випростався.

— Йдемо в нижні шари атмосфери і на посадку! — голосно сказав він, вмикаючи сигнал.

Виття розляглося по кораблю, і люди швидко розбіглися по місцях.

Ерг Ноор поринув у м’які обійми посадочного крісла, що піднялося з люка перед пультом. Загриміли удари планетарних двигунів, і зореліт з виттям помчав униз, назустріч скелям і океанам невідомої планети.

Локатори та інфрачервоні відбивачі промацували одвічний морок унизу, червоні вогні горіли на шкалі висоти біля заданої цифри — п’ятнадцять тисяч метрів. Гір, вищих за десять кілометрів, не доводилося чекати на планеті, де вода і нагрів від чорного сонця працювали над вирівнюванням поверхні, як і на Землі.

Уже після першого обльоту виявилося, що на більшій частині планети замість гір були тільки незначні височини, трохи більші, ніж на Марсі. Мабуть, діяльність внутрішніх сил, що утворюють гірські підвищення, тимчасово або й зовсім припинилася.

Ерг Ноор пересунув обмежувач висоти польоту на дві тисячі метрів і ввімкнув потужні прожектори. Під зорельотом простягався величезний океан — справжнє море жаху. Безпросвітно чорні хвилі здіймались і спадали над невідомими глибинами.

Біолог, витираючи піт, що Еиступив від зусиль, намагався впіймати відбитий од хвиль світловий зайчик у прилад, який визначає найменші коливання відбивної здатності — альбедо, щоб визначити солоність або мінералізацію цього моря мороку.

Блискуча чорнота води змінилася матовою чорнотою — почалася суша. Схрещені промені прожекторів прокладали вузьку дорогу між стінами темряви. На ній виступали несподівані фарби — то жовтуваті плями піску, то сірувато-зелена поверхня скелястих положистих пасом.

“Тантра”, підкоряючись умілим рукам, помчала над материком.

Нарешті Ерг Ноор побачив ту саму рівнину. Її не можна було назвати плоскогір’ям. Але було ясно, що можливі припливи й бурі темного моря не досягнуть цієї рівнини, яка здіймалася над низинними ділянками суші на висоту приблизно ста метрів.

Передній локатор лівого борту дав свисток. “Тантра” націлилася прожекторами. Тепер зовсім чітко стало видно зореліт першого класу. Покриття його носової частини з кристалічно перебудованого анізотропного іридію сяяло в променях прожектора, як нове. Біля корабля не було видно тимчасових будов, не горіли вогні — темний, без будь-яких ознак життя стояв зореліт, зовсім не реагуючи на наближення товариша. Промені прожекторів пробігли далі, блиснули, відбившись, наче од синього дзеркала, від колосального диска з спіральними виступами. Диск стояв похило, на ребрі, трохи занурившись у чорний ґрунт. На мить спостерігачам здалося, що за диском стримлять якісь скелі, а далі висить ще густіша чорна темрява. Там, певно, було урвище або спуск кудись до низини…

Оглушливе виття “Тантри” потрясло її корпус. Ерг Ноор хотів сісти ближче до виявленого зорельота і попереджав людей, які могли опинитися в смертоносній зоні радіусом близько тисячі метрів від місця посадки. Пролунав страхітливий гуркіт планетарних моторів, який було чути навіть всередині корабля, на екранах з’явилася хмара розжарених часток ґрунту. Підлога почала стрімко підніматися вгору і западати назад. Безшумно й плавно гідравлічні шарніри повернули сидіння крісел перпендикулярно до стін, що стали зовсім прямовисними.

Гігантські колінчаті упори відскочили од корпусу і, розчепірившись, прийняли на себе перший дотик до ґрунту чужого світу. Поштовх, удар, поштовх — “Тантра” розгойдувалася носовою частиною і завмерла одночасно з повною зупинкою двигунів. Ерг Ноор підніс руку до пульта, що опинився над головою, повернув вимикач упорів. Поволі, короткими поштовхами, зореліт почав осідати носом, поки не повернувся в попереднє горизонтальне положення. Посадка закінчилася. Людський організм завжди зазнавав при посадці такого струсу, що минав деякий час, поки астрольотчики, напівлежачи в своїх кріслах, опам’ятовувалися.

Страшна вага придавила кожного. Мов після тяжкої хвороби, люди ледве могли хоч трохи підвестись. А невгамовний біолог все-таки встиг узяти пробу повітря.

— Придатне для дихання, — повідомив він. — Зараз зроблю мікроскопічне дослідження!

— Не треба, — озвався Ерг Ноор, розстібаючи упаковку посадочного крісла. — Без скафандрів не можна залишати корабель. Тут можуть бути дуже небезпечні спори й віруси.

У шлюзовій каюті біля виходу були заздалегідь приготовані біологічні скафандри і “стрибаючі скелети” — сталеві, обшиті шкірою каркаси з електродвигуном, пружинами й амортизаторами для індивідуального пересування при збільшеній силі тяжіння, — які надівали поверх скафандрів.

Усі хотіли відчути під ногами ґрунт, нехай чужий, після шести років блукання в міжзоряних безоднях. Кей Бер, Пур Хісс, Інгрід, лікар Лума і два механіки-інженери повинні були лишатися в зорельоті, щоб чергувати біля радіо, прожекторів та приладів.

Ніза стояла осторонь, тримаючи шолом у руках.

— Звідки така нерішучість, Нізо? — окликнув дівчину начальник, перевіряючи свою радіостанцію у верхівці шолома. — Ходімо до зорельота!

— Я… — дівчина знітилася. — Мені здається, він мертвий, стоїть тут уже давно. Ще одна катастрофа, ще жертва нещадного космосу — я розумію, це неминуче, але завжди важко… особливо після Зірди, після “Альграба”…

• Предыдущая
• 16/98
• Следующая