Година бика - Ефремов Иван Антонович - Страница 9
- Предыдущая
- 9/109
- Следующая
Ген Атал міцно стиснув тонкі губи, і глибока вертикальна зморшка лягла між його брів.
— А як же я? — невдоволено вигукнула Олла Дез. — Я підготувалась до висадки й перебуваю в найкращій формі. Я гадала, що теж зможу виконувати подвійну роль дослідника і демонстратора! Показати Тормансу пластичні танці…
— І ви покажете, Олло, безсумнівно, — відповіла Фай Родіс, — через екран нашого корабля. Ви потрібні тут — для зв’язку з особистими роботами і для віддаленої зйомки. Між іншим, якщо все буде благополучно, то кожен з нас буде гостем Торманса.
— А поки що розрахунок на найгірше, — гірко всміхнулась Олла Дез.
— На гірше, але не най… — сказала Фай Родіс.
Розділ ІІ
ПО КРАЮ БЕЗОДНІ
Двадцять днів, як пливли каравели
На могутніх хвилях і вітрах.
Двадцять днів, як компаснії стріли
Замість карт показували шлях.
Наспівуючи ці прадавні слова на мелодію “Зоряного Раю”, Чеді Даан увірвалася до круглого залу. Побачивши Фай Родіс, яка схилилась над машиною для читання, вона зніяковіла.
— Входжу в мислення ЕРС, — пояснила Чеді, — сьогодні рівно двадцять днів, як ми загальмувались і нерухомо висимо в просторі!
— А вам не здається, — слова Фай Родіс супроводжувались її звичною усмішкою, — що “Зоряний Рай” не підходить для віршів ЕРС? Дейра Мір, яка недавно створила кантату, прихильниця похмурого червоно-оранжевого спектра мелодій. А я гадаю, що поети ЕРС — люди порядні, бо створювали в тих умовах добрі, людяні твори голубого спектра. Ви знаєте, що з тих часів я над усе шаную російську поезію! Вона видається мені найглибшою, наймужнішою і найлюдянішою серед поетичної спадщини всього тодішнього світу. Порядні люди завжди носили в собі смуток невлаштованого, інфернального життя, і мелодії їхніх пісень не повинні були бути мажорнішими від зеленого спектра.
— Але записи музики, що вціліли, — заперечила Чеді, — багаті навіть на жовті мелодійні лінії.
— Авжеж, проте не забувайте, Чеді, перевтілюючись у дівчину ЕРС, що в творчості того часу завше розділялися дві сторони — зовнішня і внутрішня. Внутрішню вміли виражати лише побічно, а зовнішня була маскою в жовтому, оранжевому й навіть інфрачервоному спектрі мелодій, її називали ще абстрактною, сказати б, надемоційною музикою.
— А маска слугувала вимогам суспільства чи влади?
— Часто, але не завжди. Як будь-яка маска, вона для художника насамперед прикривала розрив між пориваннями й життям, яке йому доводилося вести.
— Але тоді всі носили маски, — здивувалася Чеді Даан.
— Так і було. Тих, хто зрідка пробував жити без маски, вважали божевільними, святими чи так званими дурнями — тодішній термін для неагресивних людей з дефектним мисленням.
— І це доведено?
— Звісно, ні. Про внутрішнє життя людей тієї епохи мало відомо, і завжди можлива дисторсія уявлень, але, даруйте, я перебила вас.
— У вас значно більше знань з ЕРС і вибору, заспівайте мені. Таке, що вам особливо подобається.
Фай Родіс, зіпершись ліктями на стіл, обхопила пальцями тверде підборіддя. Кілька хвилин вона лишалася в цій позі, потім заспівала сильним високим голосом:
Ні, не докір, і не звістка
Ті освячені часи!
Врівноважилися близько -
Серця мого терези.
Чеді стримала подих захоплення.
Мить між світлом і тінню,
День між зимою й весною,
Вся підкоряюсь горінню
Пісні, що лине зі мною!
— У синьому спектрі? — запитала Чеді.
— Зеленому. Я взяла мелодію з “Байдужої Богині”.
— “Мить між світлом і тінню…” — задумливо повторила рядок Чаді. — Чудова річ! Назавжди запам’яталась. І як пасує вона до нашого майбутнього шляху на межі між зоряними просторами Шакті і безоднею Тамаса!
— Мить між світлом і тінню — адже це наше “Темне Полум’я”. Я не подумала про це, — сказала Родіс, — для мене звучав лише внутрішній зміст пісні, а він привів до теперішнього. Непоодинокий збіг при глибокому почутті! — І Фай Родіс знову замислилась, а Чеді Даан вислизнула в круговий коридор, де ледь не зіткнулася з астронавігаторами.
— Ходімо з нами, Чеді, — запросила Мента Кор, — ми біжимо потанцювати. Сьогодні добре працювали! Ми заклали останню кохлеарну програму, але всередині все кипить від напруги.
— Гаразд, я тільки покличу собі партнера, — відповіла Чеді, — Гріф Ріфта. — І вона підняла перед себе циферблат сигнального браслета.
Мента Кор прикрила його рукою.
— Не треба. Він зійшов на веранду. — Мента затнулася, опустивши очі. — Навіщо тривожити Ріфта? Мені здається, він розмірковує над глобальними проблемами.
— Саме тому й потрібно його відволікти. Очевидно, ви не знаєте, що він пережив. Гріф Ріфт утратив кохану жінку. Вона загинула, відкриваючи древній склад біологічної отрути, яку наші предки запасли у кількості достатній, щоб отруїти всю планету. Мудрість людей ЕРЗ врятувала всіх від жахливої катастрофи ціною лише одного життя. Але це життя було дорогоцінним для Ріфта.
Чеді Даан підійшла до дверцят ліфта, які послужливо відчинилися перед нею. “Верандою” називався простір між куполом навколо сфероїда пілотської кабіни, він використовувався як прогулянковий майданчик і гімнастичний зал. Там уже шалено й поривчасто ганяли Тізіса Хенако і Тор Лік.
Чеді Даан побачила Ріфта, який схилився на поручні галереї і втупився в сріблясте дзеркало басейну для гімнастики. Заповнений перетвореним ізотопом талію, неотруйним і нелетючим, він слугував для складних вправ в умовах нормального й підвищеного тяжіння.
Чеді повела інженера вниз. І похмурий повелитель зорельота мимохіть усміхнувся, дивлячись згори вниз на розрум’янене обличчя Чеді. Вони танцювали повільно й мовчки. Чеді відчула, як напружені рухи Гріф Ріфта стали вільнішими.
— Ще кілька днів, і вони, — Чеді кивнула на астронавігаторів, — одержать усі дані. Тоді візьметеся за справи ви, — Чеді зітхнула. — Кажуть, що нема нічого страшнішого, ніж входити в нуль-простір. Можливо…
— Я знайду для вас місце в пілотській кабіні. Там, за охолоджувачем індикатора швидкостей, є маленьке крісло. Треба ж соціологу подивитись на коріння Всесвіту, нещадного й убивчого для життя, яке пролітає в його чорних глибинах, нзмов чайка в нічному урагані.
— І все ж пролітає.
— Так, у цьому й полягає найбільша загадка життя і його безглуздість. Матерія, яка породжує в собі сили для розгадування себе, нагромаджує інформацію про саму себе. Змія, що вчепилась у свій хвіст!
— Ви говорите як древній чоловік, що жив вузько, мало і без радощів пізнання.
— Усі ми, як і тридцять тисяч літ тому, стаємо вузькими й малими, ледве зустрінемося віч-на-віч із нещадністю світу.
— Не вірю. Тепер ми значно більше розчинені в тисячах духовно близьких людей. Здається, що нічого не страшно, навіть загибелі, безслідного зникнення такої малої краплі, як я. Хоча… вибачте, я маю на увазі тільки себе.
— Я і не відчув вас учителькою другого циклу. Та чи знаєте ви, яке страшне слово “ніколи” і як важко з ним змиритися? Воно нестерпне, і я переконаний, що завше було так! Відтоді як людина стала пам’яттю воскрешати минуле й уявою заглядати в майбутнє.
— А світ побудований так, що “ніколи” повторюється кожної миті життя, мабуть, це єдине, що невідворотно повторюється.
Може, справжня людина тільки та, що знайшла в собі силу поєднати глибоке почуття і це нещадне “ніколи”. Раніше, та й нині, багато хто старався розв’язати це протиріччя боротьбою з почуттям. Якщо попереду “ніколи”, якщо любов, дружба — це всього лише процес, що має неминучий кінець, то клятви в коханні “навіки”, дружбі “назавжди”, за які так чіплялися наші предки, наївні й нереальні. Отже, чим більше холодності у стосунках, тим ліпше — це відповідає істинній структурі світу.
— Невже ви не бачите, наскільки це не відповідає людині? Адже в самій своїй основі вона влаштована як протест проти “ніколи”, — відповів Гріф Ріфт.
- Предыдущая
- 9/109
- Следующая