Година бика - Ефремов Иван Антонович - Страница 23
- Предыдущая
- 23/109
- Следующая
— Але голова, найцінніша частина тіла, без шолома піддається, — весело заперечила Фай Родіс. Чеді Даан пильно глянула на Родіс, ніби дивуючись її пожвавленню. Справді, стриману, трохи сувору керівницю експедиції зараз, напередодні випробування, неначе підмінили.
— То як же з пропозицією Чеді? — запитав Ген Атал.
— Ми повернемось до неї пізніше, після акліматизації, — г відповіла Фай Родіс.
Чеді лише міцніше стиснула губи й відвернулась до великої карти Торманса, що висіла над входом до круглого залу.
— Чеді, мені щойно спало на думку, — озвалась до колеги Евіза Танет, — ви вразливо поставилися до комедії, розіграної Фай Родіс і Оллою Дез. Та чи не вважаєте ви, що намір злитися з народом Ян-Ях, маскуючись під дівчину з Торманса, теж має елемент обману? Дивитися чужими очима на відкрите вам, як корінній тормансіанці? Чи не підглядання це?
— Я… так… ні, я уявляла це по-іншому. Просто стати ближ-че до них, живучи однаковим життям, переживаючи одні й ті ж труднощі й радощі, біди й небезпеки!
— Проте маючи можливість будь-якої миті повернутися до своїх? Володіючи могутністю людини ЕРЗ? І щастям опинитися знову в прекрасному світі Землі? — наступила Евіза.
Чеді оглянулась на Родіс, за давньою звичкою оцінювати реакцію свого ідеалу, але зелені очі Родіс дивилися на неї серйозно й незворушно.
— Ні, тут зовсім інше, — мовила Чеді. — Я думала про важливіше.
— Для кого? — Евіза була немилосердна.
— Для нас. А їм, — Чеді показала на карту Торманса, — не буде ніякої шкоди. Адже ми робимо це, щоб не помилитися, щоб знати, як і чим допомогти.
— Насамперед треба дізнатися, чи варто! — сказав Гріф Ріфт. — Може виявитися…
Сліпучий спалах рудого вогню блиснув за вікном прямого спостереження. Зореліт здригнувся. Ген Атал миттю зник у ліфті, а Гріф Ріфт і Дів Сімбел кинулися до дублерів пілотського пульта.
Ще спалах, ще один легкий поштовх корпуса “Темного Полум’я”. Увімкнені звукоприймачі донесли страхітливий гуркіт, що заглушив неприємне виття за бортом зорельота.
Люди побігли на місце аварійного розкладу і завмерли біля приладів, ще не усвідомлюючи того, що сталося. Зореліт мчав далі крізь пітьму на нічному боці планети. До термінатора лишалося не більше півгодини. Задзвеніли срібні дзвіночки сигналу “небезпеки нема”. Ріфт і Сімбел спустилися з пілотської кабіни, а Ген Атал — з поста броньового захисту.
— Що це було? Напад? — зустріла їх Фай Родіс.
— Очевидно, — похмуро кивнув Гріф Ріфт. — Мабуть, стріляли ракетами. Ми з Ген Аталом це передбачили й тримали увімкненим зовнішнє відбивне поле, хоча воно викликає жахливий шум в атмосфері. Жодних пошкоджень зореліт не одержав. Як відповідатимемо?
— Ніяк! — твердо сказала Фай Родіс. — Вдамо, що ми нічого не помітили. Вони бачили спалахи й знають, що влучили обидва рази, отже, пересвідчаться — наш корабель надійно захищений. Я певна, що інших спроб не буде.
— Мабуть, так, — згодився Гріф Ріфт, — але поле ми залишимо — хай краще виє, аніж усім нам ризикувати від їхнього боягузливого віроломства.
— Тепер я ще більше стою за скафандри, — сказала Евіза.
— Ще й із шоломами СП, — відгукнувся Ріфт.
— Шоломів не потрібно, — заперечила Фай Родіс. — Тоді не буде контакту з жителями планети й наша місія принесе мізерну користь. Доведеться піти на цей ризик.
— Навряд чи шоломи стануть надійним захистом, — знизала своїми прекрасними плечима Евіза Танет.
Нападу на зореліт не повторилося. “Темне Полум’я” перейшов на високу орбіту й вимкнув двигуни, На кораблі ні на хвилину не припинялися приготування до висадки. Біологічні фільтри найретельнішим чином підганяли до носа, рота, вуха семи “десантників”. Особисті роботи-супутники СДФ настроювалися на індивідуальні біоструми. Цазва СДФ — від перших літер латинських слів: “слуга, захисник, носій” — визначала назву машини. Найбільше клопоту, як звичайно, було із скафандрами, їх виготовляв спеціальний інститут з найтонших шарів молекулярно перебудованого металу, ізольованого підкладкою, яка не подразнювала шкіру. Незважаючи на неймовірну — для техніки навіть недалекого минулого — міцність і термопроникність, товщина скафандра вимірювалася частками міліметра, і він зовні не відрізнявся від найтоншого гімнастичного костюма з високим коміром, що тісно облягав усе тіло. Людина, одягнена в такий костюм, була схожа на металеву статую, тільки гнучку, живу й теплу.
Вибираючи кольори скафандрів, Олла Дез намагалася представити кожного учасника висадки, особливо жінок, якомога ефектніше.
Фай Родіс, не вагаючись, узяла чорний із синім полиском, кольору воронячого крила, який дуже пасував її чорному волоссю, твердим рисам обличчя і зеленим очам. Евіза попрохала надати металу сріблясто-зеленавого кольору вербового листя. Вона вирішила не міняти темно-рудого відтінку свого волосся і топазових котячих очей. Чорний пояс і чорне оздоблення комірця ще виразніше підкреслювали полум’я її голови.
Чеді Даан вибрала попелясто-голубий, кольору глибокого земного неба, із срібною оздобою, а Тівіса без вагань узяла темно-гранатовий з рожевим поясом, що гармоніював з її оливковою шкірою і трохи засмученими карими очима.
Чоловіки хотіли були одягти однакові сірі скафандри, але, підкоряючись наполяганням жінок, вибрали собі металеву броню привабливіших кольорових поєднань.
Фай Родіс задумливо розглядала обличчя супутників. Вони здавалися блідими порівняно із смуглявими мешканцями планети Ян-Ях, і вона порадила всім випити таблетки для засмаги.
— Може, нам слід змінити й колір очей, зробити їх непроникно-чорними, як у тормансіан? — запитала Евіза.
— Ні, не варто, — заперечила Родіс. — Хай вони будуть такими, як є. Хіба що зробимо їх ще яскравішими. Чи можливо це, Евізо? Кілька років тому були в моді “зірчасті” очі.
— Можливо, тільки за умови, що в мене буде чотири дні для серії хімічних стимуляцій!
— Чотири дні буде, зробіть усім нам променисті очі, які нагадують зорі, і хай бачать землянина здалеку, в будь-якій юрбі!
— Цікаво, які очі найбільше подобалися нашим далеким предкам у часи, коли ще не вміли довільно міняти їхній колір? — сказала Олла Дез. — Фай знає, приміром, смаки ЕРС.
— Якщо говорити про смаки цієї ери, то вони були дуже мінливі, невиразні й необґрунтовані. Але чомусь у ті часи краса вимагалася переважно від жінок. Твори літератури, фото, фільми перераховують жіночі достоїнства і майже не згадують про чоловічі.
— Невже наші далекі сестри були такими ганебно нерозбірливими? — обурилась Олла. — Спадок тисячоліть воєнного патріархату!
— Надмір повелителів, які так вас цікавлять, — усміхнулася Родіс, — та повернімося до очей. На першому місці були мої, — чисто-зелені очі, і це цілком природно за біологічними законами здоров’я і сили.
— А хто з нас на другому місці?
— Чеді. Сині або фіалкові, яскравого відтінку. Далі йшли сірі, потім карі й голубі. Дуже рідкісними були, а тому й високо цінувалися топазові очі, як у Евізи, чи золотисті, як у Олли, але вони вважалися зловісними через те, що скидалися на очі хижих тварин: кицьок, тигрів, орлів.
— А для чоловіків був якийсь критерій? — запитала Евіза.
— Зелених очей у них, очевидно, не було, та, судячи з літератури, і синіх теж, — стенула плечима Родіс. — Найчастіше згадуються сірі, як криця, або голубі, як лід, — ознака сильних, вольових натур, справжніх чоловіків, котрі підкоряють собі інших, завжди готових пустити в хід кулаки або зброю.
— За цією ознакою слід боятися Гріф Ріфта й Вір Норіна, — розсміялась Евіза.
— Але якщо Гріф Ріфт природжений командир, то Вір Норін занадто м’який як для чоловіка ЕРЗ, — заперечила Олла Дез.
— Очі очима, а все ж доведеться одягати цей метал, — зітхнула Евіза Танет, — і надовго відмовитись од відчуття своєї шкіри, — вона долонею провела по плечу й голій руці одвічним жестом людини, з дитинства навченої ретельно доглядати тіло.
- Предыдущая
- 23/109
- Следующая
