Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич - Страница 64

• Предыдущая
• 64/91
• Следующая

Вони обернулись. Тепер видно весь завод, що розкинувся на багато кілометрів. Половина будівель його палала, наче картонні хатки. Внизу, край самісінького міста, грибом піднімався сіро-жовтий дим. Промінь гіперболоїда шалено витанцьовував серед цього руйнування, намацуючи найголовніше — склади вибухових напівфабрикатів. Заграва розливалася на півнеба. Хмари диму, жовті, бурі, сріблясто-білі снопи іскор здіймалися вище од гір.

— Ех, пізно! — закричав Вольф.

Було видно, як крейдяними стрічками доріг суне з міста якась жива каша. Смуга річки, що відбивала усю величезну пожежу, видавалася рябою від чорних цяток. Це рятувалося населення — люди бігли на рівнину.

— Пізно, пізно! — кричав Вольф. Піна і кров збігали його підборіддям.

Рятуватися було пізно. Трав’янисте поле між містом і заводом, усіяне довгими низками черепичних покрівель, раптом піднялося. Земля здибилася. Це перше, що побачили очі. Одночасно з-під землі крізь щілини вихопилися шалені язики полум’я. І одразу з полум’я здійнявся сліпучий, ніколи ніким не баченої яскравості стовп вогню і розжареного газу. Небо мовби відлетіло вгору над усією рівниною. Простір заповнило зелено-рожеве світло. Вирізьбилися в ньому, ніби під час сонячного затемнення, кожний сучок, кожний кущик трави, камінь і двоє закам’янілих білих людських облич.

Ударило. Загуркотіло. Почулося ревіння землі, що роз-верзлася. Здригнулися гори. Ураган струсонув і пригнув дерева. Полетіли каміння, головешки. Хмари диму встелили рівнину.

Стало темно, і в темряві пролунав другий, ще страшніший вибух. Задимлене повітря наситилося хмуро-іржавим гнійним світлом.

Вітер, уламки каміння, сучків перекинули і потягли під кручу Хлинова і Вольфа.

— Капітане Янсен, я хочу висадитися на берег.

- Єсть.

— Я хочу, щоб ви поїхали зі мною.

Янсен зашарівся від задоволення. За хвилину шестивеслова лакована шлюпка легко впала з борту “Арізони” у прозору воду. Троє смагляво-червоних матросів сковзнули канатом на банки. Підняли весла, завмерли.

Янсен чекав біля трапа. Зоя зволікала — все ще дивилася розгубленим зором на хисткі від спеки обриси Неаполя, що звивався вгору терасами, на теракотові[44] стіни і вежі стародавньої фортеці над містом, на вершину Везувію, що ліниво диміла. Було безвітряно, і море — дзеркальне.

Сила-силенна човнів ліниво снувала затокою. В одному, навстоячки, загрібав кормовим веслом високий дідуган, схожий на малюнки Мікеланджело. Сива борода падала йому на драний, в латках темний плащ, короною скуйовджені сиві кучері. Через плече — полотняна торбина.

Це був відомий усьому світові Пеппо, жебрак.

Він випливав у власному човні просити милостиню. Вчора Зоя жбурнула йому з борту стодоларовий папірець. Сьогодні він знову спрямовував човна до “Арізони”. Пеппо був останній романтик старої Італії, улюбленець богів і муз. Усе це відійшло безповоротно. Ніхто вже більше не плакав, щасливими очима дивлячись на старе каміння. Згнили на полях війни ті художники, хто, бувало, платив дзвінкий золотий, малюючи Пеппо серед руїн будинку Цецілія Юкундуса в Помпеї. Світ став нудний.

Поволі правлячи веслом, Пеппо проплив уздовж зеленуватого од відблисків борту “Арізони”, підвів прегарне, як медаль, зморшкувате обличчя з кошлатими бровами і простягнув руку. Він вимагав жертвування. Зоя, перехилившись униз, спитала його по-італійському:

— Пеппо, відгадай, — чіт чи лишка?

— Чіт, синьйоро.

Зоя кинула йому в човен пачку новеньких асигнацій.

— Дякую, прекрасна синьйоро, — велично мовив Пеппо.

Більше нічого було зволікати. Зоя загадала на Пеппо: припливе до яхти старий, відкаже “чіт”, — усе буде гаразд. Все-таки мучили лихі передчуття: а що, коли у готелі “Сплендид” засідка поліції? Та владний голос звучав у вухах: “…Якщо вам дороге життя вашого друга…” Вибирати нічого.

Зоя спустилася в шлюпку. Янсен сів до керма, весла змахнули, і набережна Санта Лючія помчала назустріч, — будинки із зовнішніми сходами з білизною і ганчір’ям на мотузках, вузькі вулички сходинками вгору, напівголі дітлахи, жінки біля дверей, руді кози, устричні намети коло самісінької води, рибальські сітки, розкидані на граніті.

Тільки-но шлюпка торкнулася зелених паль набережмої, згори сходинками помчала ватага голодранців, продавців коралів та брошок, агентів з готелів. Розмахуючи батогами, кричали парні візники, напівголі хлопчаки перекидалися під ногами, голосячи, просили сольдо[45] у прекрасної форестьєри![46]

- “Сплендид”, — сказала Зоя, сідаючи разом з Янсеном у коляску.

У портьє готелю Зоя запитала, чи немає кореспонденції на ім’я мадам Ламоль. їй подали радіотелефопограму без підпису: “Чекайте до вечора в суботу”. Зоя знизала плечима, замовила кімнати і поїхала з Янсеном оглядати місто. Вони ходили із крамниці в крамницю, — Зоя купувала все, що їй пропонували балакучі прикажчики. Зрештою все це їй набридло.

— Поїдьмо в Помпеї, — сказала вона.

На автомобілі помчали до підніжжя Везувію і довго блукали вулицями стародавнього міста, очищеними від попелу.

Зоя кінчиком парасольки лякала зелених ящірок, що дрімали на порогах жител, залишених дві тисячі років тому.

— Нудно, вертаймося, — сказала вона. — Не люблю того, що було, не люблю спогадів…

Вечеряли в ресторані на березі. Між стравами Зоя підводилася, клала на плечі Янсену оголену руку і танцювала, її обличчя нічого не промовляло, повіки були напівпримружені. На неї “шалено” звертали увагу. Танці збуджували апетит і спрагу.

Коли виходили з ресторану, Янсен запитав:

— Де мені накажете бути цієї ночі — на яхті чи в готелі?

Зоя швидко глянула на нього й одразу відвернула голову, не відповіла. Заходячи до під’їзду готелю, сперлася на кам’яну руку Янсена. Портьє, подаючи ключа, гидко посміхнувся голеною чорномазою пикою. Зоя враз насторожилась:

— Якісь новини?

— О, ніяких, синьйоро. Зоя сказала Янсену:

— Підіть у курильну, випалите цигарку, якщо вам не надокучило зі мною балакати, — я подзвоню.

Вона легко пішла червоним килимом сходів. Янсен стояв унизу. На повороті вона обернулася, всміхнулась. Він пішов до курильні і сів біля телефону. Запалив — так звеліла вона. Відкинувшись, чекав телефонного дзвінка. Уявляв…

Але телефон не дзвонив. Янсен заплющив очі, щоб не бачити клятого апарата. Тьху, справді, не можна ж бути закоханим, як хлопчисько… Хтось зупинився за спинкою його крісла. Янсен розплющив очі. Підхопився. Перед ним стояв Роллінг. У капітана кров ударила в обличчя.

— Капітане Янсен, — проказав Роллінг скрипучим голосом, — дякую вам за ваші турботи щодо мадам Ламоль, на сьогодні вона більше не — потребує їх. Пропоную вам повернутися до ваших обов’язків.

- Єсть, — самими губами вимовив Янсен.

Роллінг страшенно змінився за цей місяць — обличчя його потемніло, очі запали, борідка чорно-рудуватою щетиною розповзлася по щоках. Він був у теплому піджаку, кишені на грудях надималися, набиті грошима й чековими книжками… “Лівою у скроню, правою навскоси у вилицю, і — дух геть із жаби…” — залізні кулаки капітана Янсена наливалися люттю. Коли б Зоя була тут цієї секунди, коли б глянула на капітана, від Роллінга лишився б лантух кісток.

— Я буду за годину на “Арізоні”, — насупившись, владно сказав Роллінг.

Янсен взяв зі столу кашкета, насунув глибоко, вийшов. Перетнув вулицю, спустився до води. Гукнув:

— Човна!

Плигнув у шлюпку з “Арізони”, сів до керма:

— Греби, сучі діти!

Збігши трапом на борт яхти, заричав на помічника: “Хлів на палубі!” Замкнувся на ключ у себе в каюті І, не скидаючи кашкета, упав на койку. Він тихо ричав.

Рівно за годину почувся окрик вахтового, і йому відповів з води кволий голос. Зарипів трап. Весело, дзвінко крикнув помічник капітана:

• Предыдущая
• 64/91
• Следующая