У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович - Страница 3

• Предыдущая
• 3/42
• Следующая

Сержант, звичайно, знав, що Аніта тільки виконує свій службовий обов’язок, але чомусь його марудило, коли бачив золотисту руку робота на її округлому плечі.

Аніта старалася навчити свого підопічного хоч трохи розмовляти. Ішла доріжкою — показувала вперед і чітко вимовляла:

— Хо-ди-ти, хо-ди-ти, хо-ди-ти.

Сідали — вона казала:

— Си-ді-ти, си-ді-ти.

Він мовчки слухав, кивав головою, іноді — повторював. А одного разу показав рукою угору. Аніта спочатку не второпала, чи то він цікавиться гіллям дерев, що химерним візерунком сплелося у них над головами, чи, може, його цікавить небо. Запитливо поглянула в його великі очі, і він, ніби зрозумівши її сумнів, підвівся, пішов поміж деревами і вказав на чисту латку синього неба.

— То небо, — сказала Аніта.

— То небо, — повторив він і тицьнув пальцем себе в груди.

— Небо, — повторила дівчина, і він за нею:

— Небо, небо!

Показав навколо, і Аніта здогадалася:

— Земля.

Тоді він, супроводжуючи свої слова жестами, виразно промовив:

— Ти — земля, я — небо.

— Ви з неба? — здивувалась Аніта і тієї ж миті пригадала сержантові балачки. Холодок остраху пробіг по її тілу: “Невже правда?”

Неначе відчувши її страх, він лагідно погладив дівоче плече і повторив:

— Я — небо, ти — земля.

Аніта усміхнулася якось ніяково, вибачливо. “Або він не усвідомлює значення цих слів, або… не всі дома”, — подумала дівчина.

— Туо — небо, Аніта — земля, — повторив кілька разів, і дівчина зрозуміла, що його звуть Туо.

— Я — Аніта, ви — Туо, так?

— Так.

Увечері він раптом знову захотів пройтися садом. Незважаючи на сержантове невдоволення, Аніта пішла. Туо зупинився подалі від дерев і довго мовчки дивився на всіяне зорями небо. Щось було незвичайне в його позі — постать видовжилась, напружилась, здавалось: ворухне руками, немов крилами, і полине в безмежжя Всесвіту. Мимохіть Аніта вхопилась за його лікоть і відчула, як тремтить його рука. Притулилась до його плеча, і Туо поволі заспокоївся.

— Зорі, — прошепотіла Аніта, і в голосі її забриніла якась незрозуміла їй самій туга.

— Зорі… — повторив Туо, схиливши голову. — Зорі…

Вечір був напрочуд гарний — синій кришталь, покраплений у глибині золотими цяточками. Світлі плями далеких галактик. Тиша. Ледь відчутний аромат квітів.

Туо глибоко зітхнув — так зітхають усі засмучені люди — і рушив назад до корпусу. Аніту теж охопив якийсь сумовитий настрій, і вона йшла мовчки.

З кожним днем Туо не тільки зміцнювався фізично, а й робив неабиякі успіхи у вивченні мови. Не більше тижня було йому потрібно, щоб навчитися вільно розмовляти з Анітою на побутові теми. Буквально за кілька днів незвичайний учень опанував письмо і читання. Тепер кожного ранку він просив свіжих газет і журналів і не випускав їх із рук, доки не перечитував усього, навіть кримінальної хроніки.

— Невже вас цікавлять газетні плітки? — дивувалась Аніта.

— Мене все на Землі цікавить, — відповідав Туо, — і як ви працюєте, вчитесь, і як відпочиваєте, і як ви організовані. Дуже кортить дізнатися про поведінку землян у випадкових ситуаціях, в радості, у горі…

І Аніту, і головного лікаря непокоїло те, що в розмовах він ставив себе поза людством, дивився на все з якоїсь сторонньої точки зору, вважав себе людиною, але не землянином. Природно, що це наштовхувало медиків на думку про психічну ненормальність. А для сержанта це було ще одним аргументом на користь “біороботної гіпотези”, про що він і писав у кожному донесенні начальству.

Туо, звичайно, не знав, які дискусії точаться навколо його особи, і продовжував жадібно вчитися. Книжки із всесвітньої історії неначе ковтав. Кожного дня вимагав нових і нових.

Якось аж зітхнув, повертаючи Аніті черговий фоліант:

— Ну й історія ж у вас…

— Нашої країни? — з чемності спитала Аніта.

— Всіх країн і племен. Вожді, фараони, царі, імператори, королі, президенти… Просто смішно, комедія.

— Чому комедія?

— Люди творять собі ідолів. Дикунство! Хіба оті царі не з таких самих клітин збудовані?

Аніта заспішила з палати.

Але доручення головного лікаря — доставляти з бібліотеки всі книги, яких тільки не попросить їхній запеклий читач — виконувала ретельно. Переглядаючи список прочитаних книг, її шеф відзначав, що тут є певна система: після загальної історії пацієнт взявся за історію науки і техніки, потім проштудіював історію мистецтва, ознайомився з демографією, основними релігійними системами. Та коли він протягом якихось десяти днів прочитав… усю Британську енциклопедію, головний лікар знизав плечима і більше не цікавився, які книги носить пацієнтові Аніта.

Одного разу Туо попросив принести йому Каталог зірок і Атлас неба.

— Я хочу, — пояснив Аніті, — вивчити ваше зоряне небо, щоб і самому поглянути і вам показати свою рідну зірку. Отоді я вже, певно, остаточно видужаю!

І ось одного погожого вечора Туо попросив Аніту вийти з ним “під зорі”.

— Бачите, он сузір’я Ліри? Паралелограм із зірок.

— Бачу.

— А оту найяскравішу, ледь синювату?

— Бачу.

— Ото Вега, моя рідна зірка, моє сонце.

— Ви звідти, Туо?

— Звідти.

— А чому ж ви такий самий, як і земляни?

— Бо ми — близькі родичі. І якщо бути точним, то я не такий самий, хоча б колір шкіри…

— Так, антропологи це відзначили, але відхилення незначне, вкладається в рамки природних аномалій.

— Незначне… — замислено повторив Туо. — Суть навіть не в цьому. Людство Землі роздріблене, його шляхи небезпечні — ось що значне!

— Ну, гаразд, гаразд, — заспокоювала дівчина, — годі про це.

Вона знала, що цієї теми краще не чіпати, бо Туо відразу нервує і з великим запалом говорить про нерозумне ворогування держав, глобальне лихо, вселюдську катастрофу і таке інше — тобто починається, як каже головний, маячня.

Туо подивився їй у вічі і спитав:

— Аніто, невже й ви мені не вірите?

— Оте “ви” було сказане з таким притиском, що зачепило їй якусь струну, змусило подумати.

— Я… розумієте… це ж… нав’язливі ідеї.

“А чому, власне, цього не може бути? — раптом з’явилась думка. — Чому? Ще в давнину вчені писали про життя на інших планетах…”

Туо взяв її долоню в свою і легенько стиснув.

— Спасибі, Аніто, я бачу, що ви… починаєте мені вірити…

Раптом обізвалася якась пташина — чи спросоння пискнула, чи щось її потурбувало. Туо закляк, дослухаючись, і коли знову почув писк, прошепотів:

— Пташенята… Це ми їх розбудили. Ходімо…

В палаті Туо запросив Аніту сісти в крісло і сам сів навпроти.

— Я вас довго не затримаю, Аніто, — почав він, старанно добираючи слова. — Почуваю я себе добре, вважаю, що вже цілком здоровий. Та ви й самі це бачите і знаєте. А головний лікар тим більше. Чому ж мене й досі не виписують з клініки?

— Певне, хочуть, щоб ви зміцніли остаточно.

— А в мене складається враження, що… мене вивчають. Я вас прошу завтра вранці повідомити головного лікаря про моє бажання залишити клініку… Передайте, що я прошу його прийняти мене після сніданку — я все йому розповім, розвію останні сумніви щодо стану мого здоров’я.

Аніта помовчала, а потім спитала:

— А що ви збираєтесь робити, вийшовши з лікарні?

— Зустрітися з ученими, багато мандрувати, знайомитись з життям землян.

— Для того, щоб подорожувати — потрібні гроші. Вони в вас є?

Туо неначе прокинувся зі сну:

— Ах, так, у вас без грошей не можна обійтися… Так, так. А може, мені, як гостеві з далекої планети… о, бачу по вашому обличчю, Аніто, ви якось болісно сприймаєте мої розповіді про Вегу і її планетну сім’ю… треба розширювати діапазон свого мислення, люба дівчино! Так, може, мені нададуть можливість безплатно об’їхати праматір Землю? Як ви гадаєте?

— Це мало ймовірно. У нас нічого без грошей не робиться, нічого.

— А де ж одержати… гроші?

— Треба їх заробити. У вас є якийсь фах?

— О, звичайно, є! І не один. Спочатку я… як би це сказати? Ага, щось на зразок інженера…

• Предыдущая
• 3/42
• Следующая