Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 27

• Предыдущая
• 27/101
• Следующая

Наступного дня вранці вишикували всю сотню. Бунчужний Ярема зачитав наказ. Я вже був готовий до кари. Ройовий Совіт закопилив губу, окинув мої штани критичним поглядом і каже:

– Щось тобі, неборе, зад без буків уже напух.

Це я напхав у штани ззаду клоччя. Кому охота бути битим? Правда, він мене не продав. З його молодшим братом Миколою я ходив до школи в Коломиї. Тому ми вже трохи зналися й були якось, наче свої. Зрештою, ми з Вербою не були якимись там злочинцями. Карали нас на пострах іншим стрільцям. Я те добре розумів і сприймав кару без образи. Сотня виструнчилася. Пролунала команда:

– Сотня на стан! Струнко!

Я ліг на широку лаву, і Совіт від щирого серця відрахував мені п’ятнадцять буків. Він усе робив добросовісно. Щоправда, бив не грабчаком, а грубою бичачою жилою. Ні мені, ні моєму товаришеві від того легше не було. Бо хоч Совіт бив без злоби, жила протяжно свистіла і боляче впивалася в м’яку частину нижче крижей. Я те відчував навіть через товстий шар клоччя в штанах. По якімсь часі кару буками в УПА відмінили.

Якось нас вишколював чотовий. Команди падали одна по одній, мов каміння. «У три лави збірка! На стан! Відчисли!». Перший, другий, третій… тридцять дев’ятий… Черга дійшла до немолодого гуцула… Тридцять десятий… Сміятися в строю невільно, бо стоїмо струнко. Я гадав, що трісну від беззвучного реготу. Поруч аж впріли від стримуваного сміху інші молоді стрільці. Нам усе смішки, а старий чоловік, який покинув удома родину, замислився і бовкнув механічно… Різні були трафунки.

Пішли ми раз з одним хлопцем із нашого рою в село. Зайшли до хати. Господиня поклала на стіл таких-сяких наїдків. Старий ґазда вніс зі сіней гуслянки. Люди були дуже прихильні до нас. Особливо любили й жаліли молоденьких хлопців, яких недоля погнала до лісу зі шкільних парт. Посиділи ми в хлібосольних господарів, підхарчувалися трохи, напилися вволю гуслянки. Про спиртне не могло й бути мови. Лишень вийшли на подвір’я, а внизу дорогою прошкує курінний Книш. Завважив нас, та як крикне:

– Бігом долів!

Ми котилися донизу, мов гарбузи. Хата стояла на високому горбі. Дисципліна у вишколі та й відтак у сотні, була сувора. Брати щось у селян заборонено було під карою смерті.

Одного разу, наприкінці грудня 1944 року, до Космача прибув якийсь високий провідник. Між Завоєлами і Брусторами вишикували три курені. Я ще не бачив такої великої сили. Стрільці стояли врочисті й грізні. З провідником прибуло близько вісімдесятьох охоронців. Були то дужі й вишколені хлопці. Однострій на них, як влитий. Провідник виглядав між ними, мов стрункий ясен посеред могутніх дубів. Священики відправили Службу Божу. Слово мали політвиховники, прибулий провідник.

У січні сорок п’ятого наш чотиримісячний вишкіл закінчився. Псевда вишкільників уже стерлися з пам’яті. З курсантів-новаків ми перетворилися на повноцінних стрільців сотні важких скорострілів. Так офіційно називали сотню Гамалії. На озброєнні мали дев’ять мадярських «шварцльозів» на трьох ніжках й один «максим». Останній був нікудишньою зброєю, бо швидко нагрівався під час стрільби. Його часто треба було охолоджувати водою, випускаючи при цьому гарячу воду зі шланга якнайдалі від кулемета, бо хмара пари від окропу слугувала доброю мішенню. А знищитити кулеметну обслугу ворог завжди намагався в першу чергу.

На великій галявині вишикувалися курінь Книша та сотні з інших куренів. Із куреня Ґрегота-Різуна були сотня Хмари та ще якась. Усього набралося сотень вісім. Книш коротко пояснив обстановку, поставив командирам бойове завдання. Понад вечір вирушили з Космача в похід. Дорога пролягала через Яблунів, де стояв більшовицький «істрєбітєльний» батальйон. Коли наші перші відділи ввійшли до містечка, за «стрибками» й слід прохолов. Стрілецький ланцюг розтягся на довгі кілометри: від Яблунова аж до Пилипів. Навіть важко собі уявити такий довжелезний стрілецький зв’язок на кілька десятків кілометрів. Ішли швидко, без гамору й брязкання зброї. Казали, що маємо, нібито, підірвати міст через Прут у Заболотові, що між Коломиєю й Чернівцями. Сапери з чоти Довбуша сотні Нечая проведуть вибухові роботи. Несли з собою все необхідне для цього. Марш тривав цілу ніч. Досвіток застав нашу сотню в Рудниках.

Заквартирували в хаті у поляків. Хтось із сільських більшовицьких вислужників утік і замельдував енкаведистам. Але він гадав, мабуть, що в село зайшли малі підвідділи УПА. Москалі швидко заалярмували три взводи й хотіли зненацька ввірватися до Рудник. Енкаведисти були великі мастаки раптових наскоків великою силою на дрібні групи повстанців. Діставши сигнал від своїх аґентів, вони хутко сідали на вантажні авта й мчали, мов зграя голодних вовцюг, аби розтерзати слабку жертву. Розвідки здебільшого не проводили. Надто вже були впевнені у власній перевазі.

Ми бачили, як швидко пригуркотіли від Заболотова вантажівки з червонопогонниками. Дебелі вояки хвацько пострибали з кузовів, звично розтяглися в довгий ланцюг і сягнисто закрокували в наш бік. На ходу встигали навіть перемовлятися. Іржали, мов жеребці на пасовиську, ось-ось почнуть брикати. Ця річ для них була така буденна і, як їм здавалося, легка, що не дуже й крилися. Поводилися, наче обкомівці на полюванні в колгоспі. Щоденні вбивства притупили в них передчуття власної погибелі, притаманне нормальним людям. Гадали, либонь, що заскочать зараз якусь недобиту чоту й швиденько з нею впораються. Не вперше… Ми дивилися на червонопогонних лобурів, що мчать до смертельної пастки, мов щурі, очманілі від запаху крові.

Одностайний залп кількох сотень за лічені хвилини з трьох взводів залишив живим лише одного сержанта. До нього підбіг з автоматом чотовий Довбуш. Сержант, не гаючись, здійняв догори руки й закричав, що він теж українець. Правою рукою в нього стікала кров. Довбуш вийняв із його кобури пістолета і вказав ним червонопогонникові напрямок, звідки той щойно так самовпевнено прошкував. Не вірячи в порятунок, бранець дрібно кліпав баранячими очима. Довбуш мовчки кивнув на пораненого головою і хтось із стрільців заходився бандажувати переляканому сержантові руку. Правда, бурмотів при цьому, що радше витратив би на більшовика кулю, аніж марлю. Той задкував, задкував якийсь час, аж доки не дременув городами, аж за ним зашуміло.. Стрільці проводили його протяжним свистом і порадили завернути до Пруту й виполоскати штани. З гумором у повстанському товаристві було все гаразд.

Збуджені легкою перемогою стрільці готові були тієї ж миті піти на Заболотів і взяти його приступом. Але командири хутко отямили найгарячіших. Впала команда зайняти оборону. Кожен стрілець завмер на визначеному місці. І дуже вчасно: від Заболотова зловісно гуркотів рейками невидимий поки що потяг. За мить із-за скруту вигулькнув чорнодимний паротяг. За ним довгою коричневою гусеницею повзли вагони. У неоперативності чекістів аж ніяк не звинуватиш. Місткі вагони вивергали на ходу зі своєї утроби криваву лавину червонопогонників. Стрільці налаштували петеери, що їх «подарували» нам у Яблуневі «істрєбітєлі», коли полохливими зайцями розбігалися геть. Кількома влучними пострілами з протитанкової зброї повстанці змусили потяг завмерти. Чорне досі поле густо зачервоніло погонами. Під прицільним вогнем наших скорострілів червонопогонники борсалися на городах, наче колорадські жуки.

Повстанські курені зайняли вигідну позицію на високому пагорбі. Більшовикам доводилося розтягатися в бойові лави під ураганним вогнем. Втрат зазнавали непомірних. Оскаженілі командири замість того, щоби дати солдатам прихисток за залізничним насипом, гнали їх чистим полем під повстанські кулі, як биків на бойню.

У розпалі бою в правий фланг нашої оборони почав раптом бити міномет. Ще перед першим наступом енкаведистів полем трясся возом якийсь дядько. Сива коняка тягла щось накрите старою веретою. Дядько удавано байдуже поцвьохував поруч із возом батогом. Та його награна байдужість впала в око комусь зі стрільців. Під веретою вгадувався міномет. Тихий прицілився в їздового з кулемета. Але стріляти йому не дозволили. А якщо то справді сільський господар? Тим часом фірман зник у лісовому чагарнику. Тепер уже зрозуміло, що то був за дядько. Зрозуміла й безпечність перших енкаведистів. Сподівалися, вочевидь, позбирати тільки трофеї після мінометної обробки нашого становиська. Не так вийшло.

• Предыдущая
• 27/101
• Следующая