Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 19

• Предыдущая
• 19/101
• Следующая

Ще коли працював у бриґаді вантажників, дістав нові валянки. По роботі поклав їх під голову, щоби злодії не вкрали, і вмостився спати. Прокинувся від того, що хтось штовхав під бік. Біля нар стоять два блатні зарізяки з довгими піками в руках. Один приставив ножаку мені до горла.

– Давай валянки. Ти програв.

Мовчки витяг я новісіньку взувачку з-під голови й жбурнув блатарям. Життя дорожче. Натомість дістав старі, підшиті вичовганою ґумою валянки. У них і обморозив собі ноги на роботі. Начальник табору і слухати не хотів про грабунок.

Осінь сорок восьмого давалася взнаки дошкульними морозами. Одного ранку до барака ввірвалися охоронці й кричать, щоби виходити з речами. Мої всі речі були на мені. Бо за десять табірних років дістав лишень один пакунок із дому. Сестра Параска виходила заміж, і мені прислали сухарів. В’язнів вишикували побарачно. Почалася перекличка-сортування. Політичні – в один бік, побутовики – в другий. Колона за колоною погнали нас із зони, що налічувала дванадцять тисяч невільників. Конвоїри марширували обабіч густим частоколом. Люто гарчали вгодовані пси, скаженіли червонопогонники. Молоді солдати, що замінили фронтовиків, не попускали в’язням ні в чому. Давалася взнаки пропаґандивна робота червонопогонних командирів. Фронтовики могли іноді поділитися з невільниками куривом чи хлібом, від новобранців, окрім лайки та знущань, нічого не можна було сподіватися. Поліційна система заставляла кожного з них стежити за іншими й доводити свою відданість комуні збиткуваннями над в’язнями. За найменшу провину солдат сам міг стати невільником. То були по-своєму нещасні люди, жертви комунізму.

Колони невільників припровадили до ріки, де на легеньких хвилях погойдувалися баржі. Криками й штурханами загнали всіх до смердючих трюмів. Судна відчалили від берега й попливли. А куди? Того ніхто з нас не відав. Чотири доби задихалися в парких трюмах. Сухий пайок – сухарі й солена риба – швидко минувся. Проте хоч води було вдосталь – ціла ріка. Дорогою познайомився з краянами Тарасом Безмутьком і Дмитром Гайдашем із Серафинців, Миколою Книгницьким із Сороків та Іваном Григорчуком із Тишківців.

Баржі ткнулися тупими носами в піщаний берег. Хистким трапом невільники довгим шнурком почовгали на сушу. Довкруги ні деревця, ні кущика. Голий, як коліно, степ. Удалині, майже біля самісінького горизонту, бовваніли якісь споруди – місто, а може, завод. Галасливі конвоїри вишикували зморених в’язнів і погнали до недалекої залізничної станції. Там хутко напакували телячі вагони живим товаром. Потяг мчав сірими пісками казахського степу. Через добу зупинилися. Вервечка стрижених чоловіків витяглася від закопчених вагонів аж до колони вантажівок у степу. Руки за спиною. Золотавий диск вранішнього сонця торкався сонного степу, коли довга валка автомашин вирушила в німотні простори. Лише вітер і курява були нашими попутниками.

Нове місце, до якого нарешті дісталися, зустріло нас вечоровою прохолодою і трьома рядами колючого дроту. Вигоріла трава під ногами нагадувала про літню спеку. Нічний степ накинувся на непроханих прибульців холодним вітром із кусливим піском. Уранці почали влаштовуватися: нап’яли намети, встелили долівку стружкою. У таких помешканнях перебивалися тривалий час. Згодом із привезеного лісу збудували низенький довгий барак, в’яжучи колоди дротами й перекладаючи їх мохом. Верх змайстрували з тих же колод. Зверху накрили мохом і присипали шлаком. Малюсінькі отвори-віконця замість скла позатягали прозорою плівкою. До барака-шпиталю поселяли хворих і слабосилих. Уранці з дверей бухала густа пара. Хворі почувалися на двоповерхових нарах, немов у лазні. Я жодного разу не потрапляв до того барака. Волів мерзнути в наметі. Десь перед Різдвом привезли фінські будиночки. В’язні збирали їх і мали вже такий-сякий дах над головою, правда, тіснява була страшенна. Навесні перейшли до просторих бараків, які змайстрували собі з кругляка.

Нас повідомили, що на цьому місці буде споруджено місто Екібастуз. Це поселення й справді стало містом, але через три роки, як я 1954-го покинув Павлодарську область Казахстану. Збудований руками в’язнів Екібастуз став центром вугільного басейну.

Бараки поставили на високі залізобетонні блоки. Між підлогою та землею таким чином залишилося незаповнене місце. Темну порожнечу під бараком щодня, повзаючи на животах, краяли променями ліхтариків охоронці. Спричинилася до цього така історія. В дев’ятому бараці, що стояв найближче до дротяної огорожі, зібралися бойові хлопці й надумали тікати. Для цього треба було зробити підкоп попід дроти. Коли мурували в коридорі пічку, в її фундаменті залишили отвір. Через нього проникали під барак і копали почергово. Вибрану землю витягали торбинами й висипали на дах барака. У дорогу наготували сухарів. План утечі був зухвалий і простий водночас. Через підкоп утікачі мали вирватися за межі зони, відтак напасти на ґарнізон, захопити зброю й звільнюючи сусідні табори, підняти в них повстання. Першу частину плану невільники здійснили. Підкопалися аж за огорожу. Проте перед самою втечею старший барака продав їх «кумам». Того дня з усіх об’єктів почали вибірково знімати в’язнів. Виявилося, що всі вони з дев’ятого барака. Табором блискавкою рознеслася чутка про підготовку до втечі.

По роботі всіх в’язнів вишикували біля дев’ятого барака. Від нього за колючі дроти тяглася глибока траншея. Чекісти розрили підкоп екскаватором. Хлопці ризикували життям, бо піскувата земля могла щомиті обсипатися й живцем поховати копача. Організатори втечі, а їх було чотири, досить швидко виявили зрадника. Повитягали з помийної ями ножі, що висіли там на прозорих жилках, і кинулися на розшуки. Запроданець преспокійно сидів собі в кабінеті начальника режиму, якого якраз голив невільник-перукар. Поява озброєних в’язнів неабияк налякала і табірного «кума», і його вислужника. Цирульник теж остовпів із бритвою в руках. Упоравшись зі зрадником, месники повернулися до чекіста, до якого ніяк не повертався дар мови. Голяр упорав йому лишень одну щоку. «Якщо не перестанеш знущатися з в’язнів, з тобою вчинимо точнісінько так же». Поголена режимникова щока стала біліша від мильної піни. Тим часом утікачі-невдахи вирішили навести порядок у таборі. Втрачати не мали чого. Впіймали й покарали кухаря, який безбожно обкрадав невільників. Погналися за нарядником Гоголем, що теж збиткувався над людьми, але той мав довгі ноги і встиг утекти під вишку, лише раз діставши ножем у плечі. Конвоїр нагорі цоркнув затвором скоростріла й окликнув переслідувачів. Ті зупинилися, щоб не нарватися на кулеметну чергу. Того ж дня ще відвідали лікаря Шульгіна, який сам будучи в’язнем, комісував хворих на свій розсуд. Оглядає, приміром, лікарська комісія ледь теплого бідолаху, а Шульгін за спиною показує на пальцях категорію. При цьому покеровується вказівками табірних особістів, а не лікарським обов’язком. Не один десяток людей спровадив таким чином на той світ, заставляючи цілковитого «доходягу» виконувати важку роботу.

Всі четверо пройшлися табором і попрошкували до буру. Начальник в’язниці у в’язниці з переляку запхався в якусь щілину. Брама була замкнена. Хлопці повтикали ножі в сухі дошки і погукали начальника. Той, побачивши, що загрози для його життя немає, впустив месників до буру. По якімсь часі штрафників повели до лазні. Відтак помитих і перевдягнених відіслали під конвоєм за вахту. Більше ми хлопців не бачили. Казали, що їм подвоїли терміни, позаяк кари смерті тоді не було. Трапилася ця героїчно-трагічна подія сорок дев’ятого року. Траншею-підкоп засипали камінням і товченою цеглою. Навколо зони закопали електричні дроти, знеможлививши таким чином утечу через підкоп.

П’ятдесятий рік. Табірне начальство вирішило перегородити зону навпіл. Навозили саману. Витвір цей називали Китайським муром. Уздовж стіни поставили вишки. Українців, латишів, естонців перевели на одну половину. На другій залишили росіян, грузинів, узбеків, осетинів… Боялися, либонь, що ми будемо організаторами страйків і повстань. Таборами вже прокотилася хвиля спротиву політичних в’язнів блатним. Багато було жертв і каліцтв. Проте зі злодійським розгулом розправилися остаточно.

• Предыдущая
• 19/101
• Следующая