Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 16

• Предыдущая
• 16/101
• Следующая

В’язнів загнали до великих вологих підземель, де були разом і політичні, і побутовики. Злодії взялися за звичну справу – грабіж. Молоді хлопці, що пройшли всі вогні й води в УПА, не збиралися поступатися перед крадіями, хай і титулованими у злочинному світі. Розпочалися страшенні бійки. Зброєю слугувало все – від кулаків і зубів до чобіт і цегли з розібраних пічок. Часто в запеклі баталії доводилося втручатись охоронцям. Нерідко роз’юшених хлопців удавалося розійняти тільки з допомогою холодної води з пожежних рукавів. По кількох особливо гарячих сутичках між побутовиками й «політичними» нас розділили. Жити стало легше. Хоч в’язнів і далі тримали в голих холодних кам’яницях, та вже не треба було остерігатися бандитського нападу. Багатьох відсилали етапом на північ. Знайомому юнакові з Поточиськ я віддав свого кожуха, бо мене, як «малолітнього», ще довго триматимуть у Львові.

Молодших в’язнів часто заставляли розносити їжу по камерах. Я охоче погоджувався, позаяк можна було зустріти знайомих. Таким чином надибав хлопця з Тишківців. Перекинулися кількома словами. Більше не давали змоги охоронці. Розмовляти категорично заборонялося. Зі мною до пари ставав львівський хлопчина. Великий казан з баландою ми чепірили від камери до камери. Кухар-роздавач відмірював черпаком кожному зекові пайку в металеву миску. Охоронці не відставали ні на крок.

У пересильній в’язниці діє медична комісія для засуджених за політичними статтями. Визначають вік в’язнів, оскільки багато хто зменшив собі роки. Нас міряють, зважують, зазирають у зуби, мов коням на торговиці. Керують не так медики, як офіцери-енкаведисти. Заходить шістнадцятирічний хлопчина до кабінету, а виходить доросліший відразу на три-чотири роки. Посилають його до камери збирати речі на етап до Сибіру. Мене крутили на всі боки й обмацували, мов яку вартісну річ. Довго радилися щодо височенького зросту, важили-переважували. Врятувало те, що худий був, як папір у ребро, та ще не голився жодного разу. Малолітній… Щоправда, хосен з того мав невеликий. Від присудженого терміну не відбуло жодного дня. Тішив себе думкою, що бодай так обдурив більшовиків. Проте втіху ту таїв на самому дні змученої душі, щоби ворог не здогадався…

Посеред ночі до камери безцеремонно ввірвалися солдати. Щось голосно вигукують. Спросоння розрізнив своє прізвище. «На виход!» Збір короткий. Кількох нас вигнали на в’язничне подвір’я. Там тупцюють на морозі молоді в’язні з інших камер. Машинами везуть за місто. Ніхто нічого не відає. Може, на розстріл? З вигляду охоронців нічого не визначили. Кутаються собі з байдужими фізіономіями в теплі кожухи. Цікавість допікає дужче, ніж мороз зі студенющим вітром у відкритому кузові вантажівки. Нарешті приїхали. Відлягло від серця. В огородженому колючими дротами таборі снували в’язні. На новому місці відразу ж з’ясовую, що тут усі мають «легкі» терміни. Перевели мене сюди, либонь, помилково. Такої думки дійшов, перекинувшись словом-другим з кількома «старожилами». Проте вирішив сидіти собі тихенько. Того ж дня написав коротенького листа додому. Через кілька днів мене чекала приємна несподіванка.

Ремонтували ми підлоги й жолоби в конюшні. Щоправда, майстри з нас були, як з рака оґир. Того дня робота мені не клеїлась, хоча був найдосвідченішим «майстром» у бриґаді. Що вдарю молотком по головці цвяха, а він усе набік хилиться. Хлопці, кепкуючи, звертають усе на протяг. Спересердя жбурнув молоток у жолоб і попростував на свіже повітря. Виходжу надвір, а біля хати переминається з ноги на ногу тато. Кожух розхристаний, пшеничні вуса вкриті інеєм, в очах запитання. Я до охоронця: «Пустіть з батьком побалакати». Солдат-фронтовик зиркнув на мене, на тата й кивнув головою за криницю. Невдовзі ми з батьком розмовляли через три ряди колючого дроту. Я заспокоював його, як умів. Тато мовчки струшував з острішкуватих вусів горошини сліз. Розумний і розважливий, він умів бути хоробрим в УГА, мужнім і витриманим в оунівському підпіллі. Недаремно сільська громада обирала його війтом за Польщі, старостою за німців і головою сільради за совітів. Служив людям віддано й чесно. Перед жодним чужинцем не гнувся. І ось стоїть переді мною змарнілий і постарілий, переживаючи втрату четвертого сина. Голові сільради, вдівцеві з сімома малими дітьми нелегко велося повоєнної пори. Дуже й витривале батькове тіло мужньо витримало злигодні двох жахливих воєн, рясно вкриваючись рубцями-пам’ятками, а душа зазнала невиліковної рани. Щохвилинне багаторічне балансування поміж життям і смертю, переживання за справу, страх за дітей доконали його. Повернувшись додому по довгих десятьох роках таборів, я застав батька психічно хворого. Могутні дуби не гнуться перед бурями, а ламаються враз.

Тато підтвердив мої здогади, назвав ім’я зрадника, що видав мене енкаведистам. Правда, не сказав, звідки він це знає. Про те я довідався набагато пізніше. Капітан МГБ Білоус працював за принципом: щоб і вовк був ситий, і коза жива. Саме він через голову сільради повідомляв боївкарям про каральні експедиції та облави у Вербівцях і довколишніх селах. Він же полював зі своєю червонопогонною командою на підпільників. Жити хотілося. І жити сито, як це вміли чекісти. Заплутавшись у власній хитромудро скомбінованій подвійній грі, Білоус по якімсь часі перевівся до Калуша. Очевидно, й там повів таку ж непевну гру, бо його заарештували. Видав бувалого чекіста, якийсь аґент-сексот, яких Білоус так щедро плодив на Городенківщині. Мундир офіцера МГБ змінив на табірну робу. Система спуску не давала навіть найвірнішим своїм слугам. Кажуть, що засудили Білоуса на двадцять п’ять років.

На прощання я попросив тата, щоби до мене більше не приїздив, бо тут, либонь, довго не затримаюсь. Інтуїція не підвела й цього разу. Минуло два дні після нашої з батьком зустрічі, як мене викликали до начальства. Почалися розпити, як і чому сюди потрапив. Наче в’язень вільний чинити що хоче. Хтось із режимників дошпірив у паперах, що з моєю статтею до цього табору потрапити неможливо.

Пересильна в’язниця на Підзамчі зустріла сліпими вікнами й зловісним мовчанням. До сотої камери, звідки мене забирали, вже більше не потрапив. Гулкокрокі конвоїри припровадили мене до облуплених дверей і заштовхали до тісної смердючої камерини, в якій за Польщі сиділо троє в’язнів. Тепер до неї напхали аж двадцять п’ять душ. Ні сісти, ні встати. Коцюрбилися на підлозі, бо витягтися не дозволяли розміри камери. Люди задихались. Усі поскидали сорочки. Але й це не рятувало. Важко сопли, широко порозтулявши роти, мов викинена на берег риба. Брудними стінами камери стікав теплий конденсат. Колись маленького неня лікувала мене від корости в гарячій печі. Від жару я тоді ледь не задихнувся. Камера нагадувала ту піч. З однією лише різницею, що в печі приємно пахло хлібом, а в камері смерділо парашею. Час від часу виганяли помпувати воду на кухню. Обіцяли дати добавку до мізерненького в’язничного пайка. Позаяк тюремники постійно обдурювали, виходити на роботу ми відмовились. На гнилому храбусті багато не напрацюєш. Хліба-глевтяка давали щодесять днів маленький окраєць. Хотілося вже хутчіш виїхати з пересилки куди завгодно, бо тут нависла загроза голодної смерті.

• Предыдущая
• 16/101
• Следующая