Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 14

• Предыдущая
• 14/101
• Следующая

Отямився під брамою. Лежав у калюжі. Очевидно, непритомного мене відливали, щоб повернути до життя. Побачивши, що я опритомнів, нападники заговорили. Вже не таїлися. Розмовляли російською. Опергрупа МГБ під командою капітана Білоуса. Я впізнав його, коли той схилився наді мною, бо Василько описав офіцера досить детально. Серед емгебистів упізнав чоловіка з Тишківців, який був з нами на Буковині. Він і розповів своїм новим господарям про схрон у стайні. Відлежувався там колись поранений. Тепер віддячився. Одним запитанням стало менше. Залишалося поки що нез’ясованим, хто навів так точно емгебистів. Адже засаду організували саме тієї ночі, коли я мав прийти по харчі, а не якоїсь іншої. Виходить, що хлопець, з яким я розмовляв так відверто, – зрадник. Я мало не заплакав. Не тому, що мене заарештували, а тому, що втратив віру в людей, що живила мене досі. Кому вірити? Чоловік цей, як і інші зрадники, став для мене мерцем. Він загубив те, що робить людину людиною, – душу. Донині товчуться поміж нас ці бездушні живі трупи. Повік не буде їм прощення.

Мені міцно стягли сирівцем руки за спиною і за пасок на шиї, мов теля на налигачі, потягли на село. Дорогою не забували час від часу давати стусанів. У деяких хатах світилося, чулися плачі. Значить, я не єдина жертва запроданців. Від цього стало ще тужніше. Біля читальні метушились якісь люди. У темряві я не міг нікого розпізнати. Через кілька хвилин пролунала команда: «Впєрьод!». Мене повели далі сонним селом. Три чекісти йшли попереду, по два ліворуч і праворуч, кілька тупотіли кованими чобітьми ззаду. Всі були зодягнені у вишиванки, на головах – мазепинки й петлюрівки, на грудях – ліхтарики. Бряжчали автоматами й кулеметами. Через колишній панський двір вивели на дорогу Волосянку. То була довга алея, обсаджена обабіч стрункими тополями. Нею шпацирувало колись польське панство. Сьогодні ведуть мене нею москалі й місцеві запроданці до гостинця. Ведуть змотузованого, на поводі, мов страшного розбишаку. З поля вітер доносить пахощі хлібів із полукіпків. Удихнув, може, востаннє, рідний запах. Нестерпно засвербіли руки. Все віддав би тієї миті, щоби пройти пшеничним ланом з косою бодай ручку…

На цісарській дорозі стояло кілька возів. Чекали на арештантів. На возах куняли пригнані з недалеких Сороків селяни. Мене відразу ж кинули в пропахлі гноєм драби, зусібіч повсідалися озброєні емгебисти. Один боляче став мені на поранену ногу. Я, стиснувши до скреготу зуби, не стогнав, аби не дати садистові очікуваного задоволення. Тоді він туго затяг сирівець у мене на горлі й міцно прив’язав його до клюпака. Цвьохнув тонко батіг, і віз погуркотів із горба в Грабарку. Ззаду тарабанили інші вози, незадоволено форкали коні. Чувся приглушений російською лайкою жіночий плач. Протяжно крякало вороння на величезних тополях. Невільницька валка гримкотіла у ніч…

Важкою каменюкою тисли гіркі думи. Розмірковував, що казатиму на допитах. Чи взяли ще когось із нашої сотні? Чи ставатиме хтось доочно? Кого везуть позаду? У Чернятині валка зупинилася. В темряві бовваніли примарливі тіні возів, на яких позіщулювалися їздові-селяни. Мені наказали злізти з воза й пересісти на сусіднього. Те саме зробили й інші арештанти. Невдовзі гуркіт кованих коліс поступово віддалився. То селяни з Сороків розвернулися й чимдуж погнали коней додому, якнайдалі від лиха. Чернятинські фірмани хрипкими зі сну голосами повйокували на коней, що знехотя тягли важкі вози під гору побіля цвинтаря.

У Городенці зупинилися біля будинку МГБ. Усі позлазили з возів. Мене завели до кімнати чергових. По якомусь часі двері розчахнулися, й до приміщення заштовхали п’ятьох молоденьких дівчат. То були мої односелеці Марія Несторак, Марія Євчук, Євдокія Семенчук, Марія Паньків та ще якась незнайомка. Їх повсаджували на лаву біля мене. Черговий якраз мучив телефон. Крив когось по той бік дроту добірною російською лайкою, аж слухавка шкварчала. Я скористав з нагоди і, відвернувшись від емгебиста, шепнув дівчатам, аби казали, що бачили мене ще за німців і нічого про мене не знають. Марія Несторак кліпнула очима, що все зрозуміла. Натреноване чекістове вухо вловило шепіт, і він підскочив мов на пружині. «Што за разгавори? Прєкратіть!». Із рота йому пирскала слина, мов у скаженого псиська. Я замовк, напустивши на себе байдужого вигляду. Через кілька хвилин дебелі конвоїри вхопили мене попід руки. Потягли аж в кінець коридору і з розгону швиргонули в ковані двері, що відчинилися під вагою мого тіла. У камері розмотузували задубілі руки. На прощання скинулися мені по копнякові кованими чобітьми. Злорадно, наче вислужуючись перед червонопогонцями, заскрипів замок: «Не ви-пу-щу!». Маленька темна камера з заґратованим віконечком під самою стелею байдуже проковтнула чергову жертву. З її нутра віддавало неземною стужею. Подумалося, що це вхід до більшовицького пекла, яке людиноненависники створили на землі. У короткій вузькій камері зі студеною долівкою і слизькими стінами прочипів до полудня. Нестерпно, якимось нефізичним болем нила поранена нога.

Два червонопогонні солдати припровадили мене до кабінету слідчого. Руки за спину. Допитував Білоус, що мав тоді чин капітана. Здебільшого він ходив у цивільному. Розмову повів «батьківським» тоном. «Так, Миколо, ми маємо достовірні дані, що ти перебував у бандерівських відділах, воював проти нас. Але ми тобі те все прощаємо. Відпустимо додому, бо маєш лише шістнадцять років. Дамо добру роботу на цукровому заводі в Городенці. За це трохи нам допоможеш. Десь уночі поїдеш із нами в село, покажеш, що треба і кого треба. Ніхто й знати не буде. Матимеш багато грошей…».

Якась сила заставила мене понад дві години мовчки вислуховувати ці теревені. Либонь, спрацював інстинкт самозбереження. За себе страху не мав, бо давно вже змирився з тим, що можу будь-якої миті загинути. Від хибного кроку втримувала боязнь за батька й менших братів і сестер. Необачне поводження з чекістами в цій зловісній катівні могло повернутися для моєї родини сибірами, а то й смертю. Неню й трьох братів я вже втратив. Ні волі, ні життя собі за чийсь рахунок купувати не збирався. Пройду відведений долею шлях до останньої відмітини. Зрадників у нашій родині не було ніколи…

Проста й відверта натура моя дико протестувала проти всього, що казав слідчий. На душі ставало гидотно, аж випорожнитись захотілося. Не знаю, де набрався сили, щоб притлумити в собі свавільне бажання кинутися на вербувальника й бити його щомоці, бити й несамовито кричати. До іскор в очах стиснув зуби, щоб не ввігнати їх чекістові у горлянку. Пропонуючи мені стати на слизьку стежку зради, цей виродок ображав моїх друзів, краян, увесь мій народ. Душа моя не могла довго витримувати такої наруги, але ще раніше не витримало тіло. Воно вкрилося холодним потом і затіпалося в пропасниці. Білоус те все зіпхав на поранену ногу, і мовчазні конвоїри потягли мене, напівпритомного, до камери.

Сирість і холод повернули до життя, а ще моторошний крик за кам’яною стіною. Він болісно шматував непроглядну в’язничну темінь, часто переходив у надсадний стогін та приглушенй зойкіт. Чоловік кликав дружину й діточок. Надто побивався бідолаха за Івасем, якому не встиг домайструвати коника. Благав у синочка прощення, запевняв, що незабаром повернеться. Прислухавшись, я зрозумів, що він у гарячці. Гіркий плач змінювався істеричним сміхом, поранений намагався головою пробити в’язничну стіну. Затих аж перед досвітком. Згодом я довідався, що то був повстанець із Серафинців. Тієї ночі він помер від тяжких ран. Мені ж не вдалося склепити очей усеньку ніч. Уже геть перед ранком став аналізувати свою поведінку на допиті. Був то радше не допит, а монолог слідчого. Безліч разів перебирав у голові все почуте. Знають моє старе псевдо – Тополя. Отже, зрадник, що мене видав, був на Буковині. Відомо чекістам і про сотню Орлика. Значить, продажник побував і в Карпатах. На диво спокійно назвав подумки його ім’я. Логічну нитку міркувань часто обривала незрозуміла поведінка слідчого. Чому не довідався в селі про мій справжній вік? Чому казав, що в сотні я був лише місяць? Чому не розпитував про бої? Чому? Чому?.. На деякі запитання я відразу знайшов відповіді. Інші розплутав трохи перегодя. Та деякі залишилися нерозгадані й досі. Холодний досвіток минув у напружених до болю в скронях роздумах. Поступово визрів план поведінки на наступному допиті.

• Предыдущая
• 14/101
• Следующая