Тамдевін - Вдовиченко Галина - Страница 31
- Предыдущая
- 31/37
- Следующая
Сидiв, притулившись спиною до гладенького букового стовбура, i усмiшка не сходила з обличчя. Невже дiя псилоцибiну? — лiниво ворухнулася думка. Не вистачало нажертися галюциногенних грибiв. А може, лисички не зносили сусiдства з ожиною?…
Крутило в животi. Трохи попустило пiсля того, як зiбрав сили й змусив себе випорожнити шлунок.
А вовкам — хоч би що. Якби були отруйнi тi гриби, вовки б їх не торкнулися. Натомiсть — я ж бачив — товкли їх не менше за мене. То що ж це зi мною?
Коли сутiнки загусли як чорничний кисiль, вовкiв охопило занепокоєння. Забiгали взад-вперед, розбурхуючи сухе листя, нервово метляючи хвостами та принюхуючись до чогось у повiтрi. Я й сам покрутив головою, вiдшукуючи джерело нового запаху — у вечiрнiй прохолодi лiсу виразно домiнувала металева нотка. Новi вiдчуття не давали оговтатися, пiдступали одне за другим, накриваючи з головою. Уперше в життi я чув сигнали, якими обмiнювалися Кум, Дункан та Гай. Як шаман з берегiв рiки Печори, який знав мову вовкiв. З вовчих пащек лунали майже невловнi звуки — так, мовби хтось налаштовував радiоприймач, i радiохвилi давали про себе знати ледь чутним пищанням такої високої частоти, яку дотепер не сприймало вухо. I цi сигнали означали, що нам варто пошукати надiйне укриття. Чим швидше, тим краще.
Здiйнявся вiтер. По деревах хтось провiв гiгантською долонею. Одне за одним вони позгиналися пiд загрозливим кутом: ось-ось поваляться на землю! Листя, пiдхоплене буревiєм iз землi та зiрване з гiлок, змiшалося з хмизом та пiском, хуртовиною понеслось у повiтрi.
З шуму вiтру виокремився один звук, нiби десь далеко, наближаючись, дзеленчав дзвiночок. Його перебив пронизливий свист — ляснув бичем з-за дерев, звiдти, де пролягала лiсова просiка.
Що за чортiвня?
Шерсть на вовках стала дибки. Вони позадкували, вже майже у темрявi, сяючи очима немов у кiноплiвцi, пущенiй у зворотному режимi. Укрилися за старим кореневищем, вивернутим з землi давньою негодою. Сили миттєво повернулися до мене. Щойно не мiг вiдлiпитися вiд стовбура та спуститися в яр до води, а тут, забувши про спрагу, слабкiсть у тiлi, тремтiння в колiнах, пiдвiвся. Втягнувши голову в плечi, кинувся шукати прихисток за коренем-павуком.
Звичайний iнстинкт самозбереження погнав в укриття за моїми чутливими товаришами. Сховавшись за розчепiреними, грубими як рука пiдземними гiлками, вивернутими назовнi та обвiшаними травою-в'ючкою, ми почули й побачили неймовiрне.
Не торкаючись землi, мчали сивi конi весiльного поїзда. Наречена у вiнку та наречений з букетом на грудях, дружки й дружби, музики та гостi. Так шумно та з таким виттям вiтру, аж курилося за ними! Тупiт, гуркiт, передзвiн, гоцання, бубни, скрипка, голоси, смiх… Але нiби через вату. I кольори приглушенi, сiрувато-коричневi, як у старому кiно, i плiвка понищена — зображення блимає, миготить бiлими цяточками та скаче на екранi рисками-хробачками. Моторошно вiд тих гучних веселощiв, аж волосся стає дибки.
Гiгантська вирва втягнула весiльний поїзд. Вiн зник у шлейфi сухого листя, яке не розлiталося вiд нього на два боки й не курилося позаду, а летiло за гучною кавалькадою вперед, бо усе, що опинилося на дорозi, засмоктувало в невидиму дiру за деревами. Мої вовки зрiвнялися iз землею, втиснувшись у траву — не вiдiрвеш. Я й сам розпластався, вчепившись обома руками в жмути густого споришу, аби не опинитися у тому дивному почтi…
Вляглося в одну мить — немов нiчого й не було, i ми попадали у сон, як у запаморочення. Спали мертво.
…Наступного дня, коли сонячне тепло розлилося по схилах i жодний порух вiтру не торкався кущiв та дерев, я так i не зумiв второпати, що це було: сон чи галюцинацiї. Вовки поводилися так, нiби нiчого дивного з нами не вiдбулося, нiби не стояла дибки шерсть на їхнiх загривках. Лiниво переглядалися мiж собою, але я вже не чув тих звукiв високої частоти.
…Довгi мiсяцi мене пiдтримувала впевненiсть, що нiчого непоправного зi мною тут не станеться. Я вiрив: природа схвально ставиться до того, що роблю, що вона є моєю спiвучасницею. Вiдчував її мовчазну пiдтримку. Поки не закiнчу добромильського експерименту, усе буде гаразд. I терпiння менi не забракне.
Не раз згадував побачений на Тибетi хiд пiлiгримiв. Навколо священної гори Кайлаш (її висота — 6700 метрiв) на висотi п'яти — п'яти з половиною тисяч метрiв вони йдуть стiльки, скiльки можуть. Зробити одне коло — подолати понад пiвсотню кiлометрiв. Хто робить десять кiл, хто двадцять. I лише той, хто сто вiсiм разiв обiйде вершину, на якiй, за переконанням тибетцiв, живуть боги, зможе досягти нiрвани. Альпiнiсти не пiднiмаються на Кайлаш — нозi смертного не дозволено торкатися її вершини. Лише спробувати обiйти вершину, долаючи головний бiль та нудоту, — бодай раз.
Там, у найсвятiшому мiсцi Тибету, я зняв на вiдеокамеру дивний для європейця, заворожуючий хiд пiлiгримiв. Вони зосередженi на своєму русi, пiд час якого навiть необхiдне стає зайвим. У довгому шкiряному фартусi, з цупкими надiйними рукавицями-капцями на долонях. Раз — здiймають руки долонями докупи над головою. Два — руки на рiвнi пiдборiддя. Три — перед грудьми, де серце. Стають на колiна, спираються долонями об землю, лягають долiлиць, витягуючи руки перед собою, пiднiмаються, роблять крок уперед. I знову усе спочатку: стуленi долонi над головою, на рiвнi обличчя, бiля серця… На колiна… Пiлiгрим просувається вперед лише так — лiг-встав-крок, лiг-встав-крок… Монотонний та усвiдомлений рух.
Це триває мiсяцями, поки вiн рухається навколо гори Кайлаш. Прямує до Будди, прямує до себе. Пiсля такої подорожi пiлiгрим починає iнакше дивитися на свiт, людей та на свої проблеми…
Кожен з нас — подорожнiй, у кожного — свiй шлях до себе. Чим довше я жив у лiсi, тим бiльше пересвiдчувався — природа має душу, вона живе за законами живої iстоти. Може тебе пiдтримати й допомогти, а може покарати. Вчився прислухатися до її пiдказок, розумiти її попередження, лiкуватися її дарами… Вiдчував себе її частинкою. Природа була на моєму боцi — вiдчував це i дякував за кожен день, за усе, що в ньому було, промовляючи подумки: «Позволь, Господи…» Просив дозволу завершити цю роботу i знав — до її закiнчення зi мною нiчого не станеться. Так буває, коли ти впевнений у тому, що робиш. Треба лише вiдчувати, чи твої кроки гiднi пiдтримки.
…Це сталося наприкiнцi мого перебування в херсонських степах. Кiногрупа, куди я потрапив консультантом, закiнчувала зйомки документального фiльму про тваринний свiт степiв. Залишалося зняти кадр, у якому, вiдповiдно до сценарiю, мав вибухнути автомобiль. Степ, суха трава, вiтер. Жодних змiн у погодi — i лиш один незнятий кадр. Чого зволiкаємо, зрозумiло кожному. Вогонь мiг наробити великої бiди, за кiлька секунд рознiс би полум'я на сотнi метрiв. Знiмати не можна. Чекаємо пiвдня. Дозволу на зйомки немає. Нарештi сторона, що приймала: «А, хай йому грець! Знiмайте! Може, обiйдеться». Усi — до режиссера. Той сидить i мовчить. «Знiмаємо?» Нi пари з вуст. «Знiмаємо?» — «Нi».
Пам'ятаю, я тодi з повагою подивився на режисера. Нiби вперше побачив. Дехто з його знiмальної групи не змiг приховати роздратування. На обличчях було написано: «Скiльки можна?!».
Але вiн сказав «нi».
I тут вiтер вщух, усе завмерло, вибiлена сонцем трава стала нерухомо.
«Давай!» — гукнув режисер.
Пiдпалили автомобiль, зробили два дублi, закiнчили зйомку.
А тодi здiйнявся не просто вiтер — буря. Я був упевнений: якби тодi режисер легковажно вiддав наказ: знiмаємо! — буря розпочалася б без зволiкань.
Додому їхали усi в одному автобусi, бiля режисера було вiльно. «Дозволите?» — запитав я. По дорозi у готель вiн сказав менi приблизно таке. Твоє призначення, твiй талант, твоя сила належать не тобi, ти — провiдник мiж Господом i тим, що повинен зробити. Якщо порушуватимеш певнi правила, переходитимеш межi (якi саме — вiдчуватимеш сам), то одного разу можеш прокинутися безсилим та безталанним, i вже нiчого не зумiєш. Тому роби своє, але не будь-якою цiною. I матимеш пiдтримку…Мiсяць наливався.
- Предыдущая
- 31/37
- Следующая
