Тамдевін - Вдовиченко Галина - Страница 17

• Предыдущая
• 17/37
• Следующая

Та хата у лiсi стоїть, окремо вiд усiх. Моя цьотка колись йшла попри ню, хотiла кропиви нарiзати, там файна кропива росте — а тут вiн! Очi, казала, великi витрiщило… Воно, видно, перетворюється на кота чи на сову. То цьотка тiкала, кинувши i кошик, i кропиву!

Баба Каська розповiдала так, нiби йшлося про реальнi, хоч i винятковi подiї. За значущiстю господарювання годованця у закинутiй хатi лиш трохи поступалося проведенню газу в село.

Баба замовкла, лише дрова у плитi потрiскували, та Петро шарудiв, порпаючись у ящику з iнструментами. Вирiзав зi шматка грубої гуми якiсь форми, мiряв їх, прикладаючи до металевих деталей i, здавалося, не слухав бабу Каську. Дiти боялися звернути на себе увагу дорослих, аби їх не нагнали. Згадавши, що тушкує капусту, панi Оля встала до баняка… Вираз обличчя Марiї менi нi про що не говорив, її було видно у пiвоберта, i цей ракурс однаково мiг свiдчити як про те, що вона за секунду може розреготатися (як ми, мовляв, тебе розвели!) а може й спокiйно констатувати: хочеш вiр, хочеш нi, але ми тобi правду кажемо…

— I часто його люди бачать? — запитала я.

— Бачать. Я його бачила, багато хто бачить. Але частiше — так би не його, а те, що воно робить. Колись у тих горiшнiх хатах люди жили, не та, як зараз, повмирали чи виїхали… Казали, вiн перекидається на вовкулаку з лiсу. Або на ясновельможного цiсаря у дорогих шатах… А придивишся — нема нiкого. Я колись на схилi материнку збирала, поверталася попри їхнiй садок. I вiтру нема, й нiц нема, а грушi летять до землi. Хтось його рознервував, то воно пiшло й усю грушку обтрiпало. Заглядаю за паркан — i туди дивлюся, i сюди дивлюся — нема нiкого на грушi й бiля грушi. Що то за одно? Спускаюся у село, а бiля магазину — Iван Терендiй. Я йому про те, що бачила, а вiн менi про своє. Там, на тому подвiр'ю, каже, такi морелi вродили, як нi в кого, i вiн хотiв си взяти тую нащепку. Вилiз на дерево — а тут звiдкись вiтер взявся, скинуло його з дерева, не дало йому взяти нащепку. Нiхто й нiчого звiдти не годен взяти — воно не дасть. Я сi нєго не бою, але й не пхаюся туди.

В оповiдачки у горлi пересохло, попросила води.

— Касюнцю, може чаю? З вишневих гiлочок? — запропонувала Марiйчина мама.

— Нє, краще води з вашого джерельця…

Напилася, й далi:

— Коли ще у тамтих хатах, що пiд лiсом, люди жили, то казали,

що можна було вийти вночi надвiр i почути, як у темрявi хтось нiби дрова коле. Або годинi десь так о дванадцятiй ночi чути як сiчку рiжут… Але ж стайня вже понад тридцять рокiв порожня стоїт, сiчкарня заїржавiла…

Тут i баба Оля згадала:

— …Я ще як дiвчиною була, ми там неподалiк iз хлопцем на лавцi сидiли… Аж виходить з лiсу, з тамтого боку кiт — нiколи не бачила такого великого й пухнастого — та й до нас.

А хлопець хотiв його нагнати. А ти чого, каже, тут ходиш? Встає, хотiв того кота копнути, i сам як телепнеться до землi!

Засмiялася, згадавши давню пригоду…

— Тих оповiдок! До ранку не переслухаємо… — Марiя закiнчила своє шиття, встала. — Час вечеряти. — Й почала збирати на стiл.

— То що завтра, вiд Соньки тягнутимуть рури чи з Василя починатимуть? — Петро теж закiнчив своє, поскладав iнструменти.

— Кажу ж — вiд Соньки! — пiдхопила баба Каська. — Але ж Соньчинiй коровi щось зробилося, другий день нiц не їст, то прийдуть ї лiкувати. Як то усе буде нараз?…

Легко перейшли на iншi теми, а менi з голови не йшло почуте.

…Я на виставцi. Сама. Люблю на виставки сама ходити. Виставка contemporary art, сучасне мистецтво. На менi — новi чобiтки. Вони менi пасують — я бачу себе у великiй дзеркальнiй стiнi холу. Настрiй вiд цього злiтає догори.

У великiй залi — кiмната зi скляними стiнами, наповнена щiльним туманом. Бiля входу до скляної конструкцiї клубочилася пара. За прозорими стiнами нiчого не видно. Суцiльне «молоко». На входi — попередження: «Особам, якi хворiють на астму, клаустрофобiю або мають нервовi розлади чи проблеми з органами дихання, варто утриматися. Дiтям вхiд заборонено».

Кiмната Ентонi Гормлi.

Заходжу у вологий густий туман, менi таки справдi важко дихати. А може, я маю нервовi розлади?…

Повiтря перенасичене рясними краплями вологи. На вiдстанi витягнутої руки не видно пальцiв.

«Якщо не зможеш вийти, не бiйся, — чую голос у туманi. — Знайдеш стiну, i по нiй вийдеш». — «Давай без пiдказок», — говорить хтось у вiдповiдь.

Рухаюсь у бiлiй нереальностi, витягнувши перед собою руки, аби не наткнутися на iншого прихильника авангардного мистецтва. Кроки виходять маленькi, обережнi, уявляю, якою б кумедною виглядала, якби мене було видно через прозорi стiни. Напустили туману в безпечний простiр — i куди подiлася моя впевненiсть?…

Хтось тихенько неподалiк засмiявся, та вiдразу голос затих. Тиша, вологiсть та бiла пара.

Я закашлялась. Досить з мене. Де ж вихiд?

Кружляла десь бiля нього. Навколишня «вата» починала тиснути на вуха пiдозрiлою тишею. Кудись зникли тi двоє, що домовлялися виходити по стiнi. Зараз наткнуся на гладку поверхню, пiду, перебираючи по склу руками, аж доки не вийду звiдсiля.

Добре, що дiтей не пускають — тут їм не мiсце.

Зашпорталась, ледь не втративши рiвновагу. Провела ногою по пiдлозi — хтось щось загубив. Здається. Пiдлога виявилася пружною, вкритою густим килимом. Нi, це не килим — якийсь горбочок… Покритий… травою?… Присiла, провела рукою — трава, не штучна, правдива.

Стало страшно.

Ото дурний експеримент! Невже хтось може дiстати задоволення вiд цих блукань у туманi? Мабуть, задня стiна скляної конструкцiї виходить у двiр арт-галереї, тому не помiчаєш, як опиняєшся вже не на паркетi, а на землi…

Туман тим часом рiдшає, його тканина витончується, рветься й розповзається, клаптями зникає попереду, з-за бiлої завiси з'являється схил гори з високою модриною та заростi очерету попереду. За кущами ледь проглядається щось сiре. Це хата, стара хата з темного дерева.

То я у Марiйки?… Не в музеї сучасного мистецтва, а у гiрському селi?… Ми пiшли по гриби!

Тiльки де ж усi? Вчора набрали маленьких соснякiв (тут так називають маслюки) та рижикiв (рижики вони i є рижики — що пiд Добромилем, що пiд Пiтером). Почистили, закинули в киплячу воду, а тодi обмачали в борошнi та яйцi й засмажили як рибу. Сьогоднi те саме зробимо. Марiйчин Петро навчив мене не зрiзати грибницю, а виривати гриби цiлком, всупереч усталеним уявленням про правила збору. Пояснив, що зрiзана грибниця починає гнити, краще вже вирвати гриб iз землi — зайвого, мовляв, не витягнеш.

Але нинi грибiв не видно. I супутникiв моїх також.

Зупинилася. I чую, як ноги втоплюються у вологу траву. Пробую зробити крок — нiчого не виходить.

Раптом доходить: це знову програма «Розiграш»! Чому я вiдразу не здогадалась! Телевiзiйники-придурки, хай їм грець! Нiяк не заспокояться. Не досить їм попереднього разу, коли мене ледь iнфаркт не хапанув через їхнi дебiльнi розiграшi. Знову за своє?…

Тодi був лише другий день, як я забрала з автоартсервiсу свiй новенький фольксваген-жук, розмальований квiтами братчикiв — у Пiтерi їх називають «анютiни глазкi», хоча насправдi це вiоли. Умiльцi-художники розмалювали мого красунчика-«очкарика» так досконало й делiкатно, що на вулицях за нами аж шиї вивертали.

Однi мої знайомi були впевненi, що я прикрасила своє авто «анютiними глазками» вiдповiдно до власного iменi. Iншi думали, що «братчик» — називаю фольксваген саме так — походить не вiд назви квiтiв в українському варiантi, а вiд мого родинного ставлення до машини. Насправдi — i те, i друге, «анютiни глазки» i «братчики» — два в одному…

Свiй прикол телевiзiйники тодi добре зрежисерували. Я пригальмувала бiля своєї галереї, й тiльки-но вибралась iз автiвки, мене покликали — «Анно!». Озирнулася, не встигнувши роздивитись, хто це стоїть на входi й махає менi рукою. I раптом з огидним звуком у заднiй бампер мого «братчика» в'їхала стара роздовбана калоша.

• Предыдущая
• 17/37
• Следующая