Пів'яблука - Вдовиченко Галина - Страница 36

• Предыдущая
• 36/37
• Следующая

Їй навiть подобалося, що вони так легко спiлкуються мiж собою пiсля рокiв мовчання i вiдчуження. Тепер вони майже як родичi. Тiльки б серце так щемливо не стискалося…

Пiсля церемонiї у церквi поїхали кiлькома машинами у «Зубрiвку». Магда вiдразу пiшла вкладати дiтей спати у дальнiй кiмнатi, а жiнки — готуватися до гостини у саду пiд яблунею. Коли повсiдалися за стiл, Iрина опинилася бiля Андрiя та Соньки.

…Танцi давно були у розпалi, коли Андрiй нарештi запросив i її. Вона вже й забула, якi його руки i плечi на дотик.

— Хочу тебе запитати. Можна?

Вона кивнула.

— Як твої пошуки? Ти щаслива? Знайшла того, кого шукала?

— Хочеться вiдповiсти: «А тобi що з того?» Але скажу чесно: ще нi.

— А Олег виявився не тим чоловiком?

— Який Олег? — не зрозумiла вона.

— Який Олег! Той самий. До якого ти пiшла. Завжди хотiв знати: воно того вартувало?

Iрина аж призупинилася. При чому тут Олег? Вона взагалi про нього забула. Це була просто закоханiсть — необтяжлива, безпристрасна. Вона навiть думала колись, що Андрiй нiчого про це не знає. Так… безпечний флiрт…

— Послухай, — почала заводитися Iрина, — ми з тобою нiколи не говорили про те, що сталося. Такi речi немає сенсу обговорювати. Або приймаєш i живеш з цим далi, змирившись. Або не приймаєш i йдеш геть. Але ти до мене якогось Олега, будь ласка, не чiпляй.

Андрiй мовчав щось обмiрковуючи.

Музика змовкла. Сiли за стiл. Його настрiй помiтно змiнився. У неї пекло в очах.

Пiдлетiла весела Луїза, потягнула Андрiя до танцю. А Кiнь, запросив Iрину, узявши її за руку.

Тiльки-но знову опинилися за столом, як Андрiй нахилився до колишньої дружини:

— Iрко, треба поговорити. Що ми, як дикуни! Я маю кiлька запитань, якi мав би поставити тобi вже давно. Але нiби й сенсу не було… Пiшли на веранду.

— Ти що, вже їдеш? — запитав Курич.

— Мушу їхати, — вiдповiв Андрiй, вiдсуваючи крiсло Iрини. — Зараз їду. Через десять хвилин.

На верандi вона встала так, аби її обличчя трималося у тiнi, а на його падало свiтло вiд лiхтаря.

— Давай свої запитання.

— Ти любила Олега?

— Що за дурня?

— Так чи нi?

— Нi, звичайно.

— Чому ж тодi ти пiшла до нього?

— Я пiшла вiд тебе, а не до нього.

— Чому ти пiшла, якщо ти його не кохала?

— Я не збиралася з ним жити! До чого тут вiн… Взагалi, до того, що сталося мiж нами?

— А що тодi сталося мiж нами?

— Я не хочу про це говорити.

— Годi! Це ж серйознi речi. Це наше життя. Що значить «я не хочу про це говорити»? Що сталося тодi, якщо ти не пiшла до Олега через своє велике кохання?

— Яке, до дiдька, велике кохання? Це не мене, а тебе занесло! Це ти зруйнував усе, що було мiж нами! Чи, може, ти думав, я почну розбiр польотiв? Пiду знайомитися з твоєю медсестрою? Влаштую тобi iстерику? Чого ти вiд мене чекав?…

— Якою медсестрою?

— З якою ти був у Тисовцi!

— У якому Тисовцi? Що ти говориш?

— У Тисовцi! Я тодi тебе запитала, чи справдi ти був у Тисовцi? Ти вiдповiв, що був. Подробицi мене вже не цiкавили.

— Коли?… Коли ти мене запитала?

— Коли повернулася з Лондона, а ти нiби-то з Синьовира, а насправдi — з Тисовця.

— Я не був у Тисовцi! Я нiколи не був у Тисовцi!

Вони мовчки дивилися одне на одного. Вона — з темряви, вiн — у свiтлi вуличного лiхтаря. Вiн говорив правду.

— Ну, як не був? — на неї раптом навалилася страшна втома. — Ти сам менi тодi зiзнався, що був.

— Iрко, я тодi повернувся iз Синьовира. А у Тисовцi не був дотепер. Де завгодно був, а там нiколи. Мiг би вже не раз кататися там на лижах взимку, збирати гриби восени, йти вздовж хребта влiтку. Але так сталося — я там нiколи не був. При чому тут Тисовець?

— Ти був там тiєї осенi з тiєю медсестрою. Менi сказали, а ти сам пiдтвердив.

— Ми з тобою нiколи про це не говорили! Я не мiг тобi сказати, що я там був, якщо я там не був!

— Якби ти менi цього не сказав, ми б не розлучилися. Але ти, Андрiю, сам… менi… сказав.

Якби та давня розмова не мала такого доленосного значення, вона б зараз, дивлячись йому в очi, могла б вирiшити, що усе їй лише привидiлося. Або, що вона з’їхала з глузду. Вiн справдi нiколи не був у Тисовцi. Це було очевидно.

— Ти був тодi на Синьовирi?

— Так.

— З медсестрою?

— З хлопцями. При чому тут медсестра…

Несподiвано гучно озвалася його мобiлка.

— Скоро буду, — вiдповiв вiн i запхав її у кишеню. — Яка дурна пiдстава. Чому ми з тобою нормально не поговорили тодi? Я — тому що не хотiв руйнувати твою любов з тим козлом, чорт забирай! Я ж бачив вас разом, ти на нього так дивилася, що жодних сумнiвiв не виникало. А ти чому тодi не спробувала з’ясувати що до чого?… Не сходиться. Щось таке крутиться у головi, не можу упiймати. Почекай… А хто тобi сказав про Тисовець? Кому це треба було? Так… Через наше розлучення я… А! Ага…

Iрина дивилася на нього, нiчого не розумiючи.

— От що я тобi скажу, — щось в обличчi Андрiя знову змiнилося. — Я тодi був виконувачем обов’язкiв, мав стати головним. А потiм мене вже не хотiли призначати. Через розлучення. I через те, що почав пити… Але завiдувач здороввiддiлом пiдтримав. Мене все ж таки призначили. А про тебе менi дуже вчасно усе розповiли, з фотографiями та подробицями вiд очевидця. А от хто тобi сказав?

Знову задзвонила мобiлка. Андрiй збив дзвiнок.

— Лiкарка одна. Вона тебе знала. I ти сам менi це пiдтвердив.

— Сам… Це був жовтень, ти приїхала у недiлю, 25-го. Я приїхав перед тобою за три днi, забрав Соньку вiд мами. Тобто забрав її через два днi, бо був день народження Стахiва i ми перебрали…

I тут вiн завмер, голова вiдкинулася назад. I вiн вилаявся так грубо i багатоповерхово, як нiколи вона вiд нього не чула.

— Iрко! Ми були у ресторанi «Тисовець»! Я був у «Тисовцi», усе правильно. Я навiть не пам’ятаю, щоб ти мене про це запитувала. Але я був у «Тисовцi»! I, звичайно, сказав тобi — так. I навiть, якщо ти роззлостилася, або… я не знаю, сваритися почала, то було через що. Ми з хлопцями тодi перебрали зi спиртним. Я навiть не пiшов наступного дня на роботу, попередив своїх по телефону. Голова розколювалася. I Соньку вiд мами не забрав. А якась гнида усiм тим скористалася i таку кашу заварила.

…Коли Куричi розшукали їх на верандi, Iрина з Андрiєм стояли, обiйнявшися.

— Господи, якi дурнi, — повторювала Iрина. — Якi дурнi, Матiнко Божа!

Нiс та очi у неї були червонi. Андрiй кашляв i тер перенiсся.

У свiтлове коло, в якому стояли цi двоє, влетiла Сонька. Обхопила батькiв руками i розревiлася, як маленька.

Несподiваний дзвiнок Стасi грянув як грiм серед ясного неба. Вона вимагала вiд Магди грошей та погрожувала забрати Соньку. Це була їх перша розмова пiсля того дощового вечора, коли народилася дiвчинка.

Через двi години Iрина перетелефонувала Стасi на номер, який залишився у мобiлцi Магди, i спокiйним механiчним голосом без iнтонацiй повiдомила, що на її мобiлцi зберiгається вiдзнятий сюжет: немовля з неперев’язаною пуповиною у пакетi з-пiд смiття i монолог горе-матерi за хвилину до втечi…

Стася кинула трубку.

— Це правда? Ти знiмала тодi на мобiлку? — запитала подругу зарюмсана Магда.

— Звичайно, правда! — запевнила її Iрина. — Не бiйся, бiльше вона не турбуватиме тебе.

…Кiнь через мiсяць програв у казино усе, що мав. Продав квартиру, кинув роботу, влаштувався водiєм-дальнобiйником на дальнi рейси… I лише тодi вiдчув себе вiльним. Залежнiсть вiд казино зникла, немов й не було. Луїза теж пiшла з телебачення. I тепер їздить з ним у маршрути, бере з собою ноутбук i, як не дивно, обходиться мiнiмальним гардеробом, який вмiщується у невеликiй валiзi.

…Галя ще бiльше вiдiйшла вiд редакцiйних справ, залишивши на них один день на тиждень. Заступниця Слава розгорнула бурхливу дiяльнiсть, журнал, нарештi, почав давати вiдчутний прибуток. Галя уже дописує книгу про Пiнзеля i знає, про що буде її наступний роман. Мистецтвознавцi сказали їй, що Майстер Пiнзель не працював з малими формами. Принаймнi про яблуко Пiнзеля нiчого не вiдомо. Жодного враження це вiдкриття на Галю не справило.

• Предыдущая
• 36/37
• Следующая