Острів Скарбів - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 10

• Предыдущая
• 10/44
• Следующая

Довгий Джон навіть порадив мені позбутися двох із шести чи семи чоловік, що я найняв передше. Він зразу ж довів мені, що вони прісноводні швабри, з якими небезпечно вибиратись у сповнене пригод плавання.

Тілом і душею я почуваю себе чудово — їм наче бик, сплю мов убитий. І все-таки нетерпляче жду тієї миті, коли залопотять наші вітрила. Швидше б у море! І до дідька скарби! Морська слава, а не скарби, ось що поморочить мені голову! Отже, Лівсі, мчіть сюди на поштових. Не гайте ні години, якщо поважаєте мене.

Відпустіть молодого Гокінса під охороною Редрута попрощатися з матір'ю, а потім нехай обидва якнайшвидше їдуть до Бристоля.

Джон Трелоні.

Post scriptum. Забув повідомити вас, Лівсі, що Блендлі, який, між іншим, обіцяє надіслати нам на допомогу друге судно, якщо ми не повернемося до кінця серпня, знайшов нам чудового капітана. Цей капітан великий упертюх, але в усьому іншому просто неоціненний. Довгий Джон Сілвер викопав нам дуже тямущого штурмана, на ім'я Ерров. А я вже маю на оці боцмана, що грає на ріжку. Отже, на борту нашої доброї „Еспаньйоли“ все буде, як на військовому кораблі.

Забув ще написати вам, що Сілвер — людина не без грошей. Я знаю, що в нього є рахунок у банку і він ніколи не заходив у борги. Хазяйнувати в шинку він залишає дружину. Вона не належить до білої раси, і в таких запеклих старих парубків, як ми з вами, мимоволі майне припущення, що не тільки турботи про власне здоров'я, а й жінка женуть його знову в море.

Дж. Т.

Р. Р. S. Гокінс може й заночувати у своєї матері.

Дж. Т.

Можете уявити, як схвилював мене цей лист. Зрадів я страшенно. І якщо я будь-коли зневажав когось, то це був старий Том Редрут, який тільки бурчав увесь час та ремствував. Будь-хто з молодших лісничих залюбки погодився б їхати замість нього, але як уже так волів сквайр, це було законом для його челяді. Ніхто, крім старого Редрута, не наважився б навіть буркнути.

Другого дня вранці ми з ним пішки вирушили до „Адмірала Бенбова“, і там я побачив свою матір у доброму здоров'ї і непоганому настрої. Зі смертю капітана закінчилися й усі клопоти, що їх він нам завдав. Сквайр на власні кошти полагодив усе поламане в заїзді, наново пофарбував стіни й вивіску, ще й додав деякі меблі, а за шинквасом тепер стояло чудове крісло для матері. Він знайшов також хлопчину, що допомагав би їй на час моєї відсутності.

Тільки побачивши цього хлопця, я вперше зрозумів, на що йду. До цієї хвилини я мав на думці тільки пригоди, що на мене чекають, але зовсім забув про дім, який покидаю. Тож тепер, побачивши незграбного чужого хлопчину, що мав лишитися тут, на моєму місці, біля моєї матері, я вперше заплакав. Боюся, що я непорядно повівся з ним: робота для хлопця була цілком незвична, і я мав сотні приводів покпити з нього, коли він помилявся, і тикати його носом у кожен недогляд.

Ніч минула, і наступного дня, пообідавши, ми з Редрутом знову вийшли на дорогу. Я попрощався з матір'ю, з бухтою, біля якої народився, з любою давньою вивіскою „Адмірал Бенбов“, хоч, пофарбована, вона вже не здавалася мені такою дорогою. Одна з моїх останніх думок була про капітана, що часто блукав по цьому березі в своєму трикутному капелюсі, про його рубець на щоці, про стару мідну підзорну трубу. Та от ми завернули за ріг, і мій дім зник з очей.

Уже смеркало, коли ми сіли в поштовий диліжанс біля „Готелю короля Георга“. Мене затиснули між Редрутом і якимсь огрядним старим добродієм. Незважаючи на швидку їзду й холодне нічне повітря, я дуже скоро закуняв, а потім заснув, як байбак, і проспав усі пагорки й долини й усі станції, що ми проїздили. Мене розбудив штурхан у бік. Я розплющив очі й побачив, що диліжанс стоїть перед великим будинком на міській вулиці і що вже давно розвидніло.

— Де ми? — спитав я.

— У Бристолі, — відповів Том. — Висідайте.

Містер Трелоні оселився в заїзді побіля доків, щоб наглядати за опорядженням шхуни. Туди нам і треба було йти. Шлях, на мою велику радість, пролягав набережними, повз силу-силенну кораблів усіх видів, оснасток і країн. На одному судні матроси співали за роботою, на іншому — висіли високо в повітрі просто над моєю головою у снастях, що здавалися тонкими, як павутиння. Хоч я й прожив на березі моря все своє життя, але зараз наче побачив його вперше. Чимсь новим був для мене запах дьогтю й солі. Я бачив найдивовижніші різьблені фігури на носах кораблів, що побували в далеких океанах. Бачив багато бувалих моряків з сережками у вухах і закрученими бурцями, з просмоленими кісками. Бачив, яка була в них розгойдиста й невимушена моряцька хода. Навіть якби перед моїм зором постали якісь там королі чи архієпископи, то й тоді б я так не втішався!

І сам я теж вирушаю в море! У море на шхуні з боцманом, що грає на ріжку, з моряками, що носять кіски Й співають моряцьких пісень! У морську подорож до незнаного острова, шукати закопані в землі скарби!

Я все ще був заглиблений у ці солодкі мрії, коли ми раптом спинилися перед чималим заїздом і зустріли сквайра Трелоні. Одягнений, як морський офіцер, у добротну синю форму, він усміхнений ішов нам назустріч, вправно наслідуючи моряцьку ходу.

— Ось і ви! — вигукнув сквайр. — А доктор ще вчора приїхав з Лондона. Браво! Тепер уся команда на місці.

— О, сер! — скрикнув я. — Коли ж ми відпливаємо?

— Відпливаємо? — перепитав він. — Завтра!

Коли я поснідав, сквайр дав мені записку, адресовану Джонові Сілверу в „Підзорній Трубі“ і сказав, що я легко знайду це місце, якщо йтиму вздовж доків і пильно приглядатимусь, поки побачу маленьку таверну з великою мідною підзорною трубою, намальованою на вивісці. Я тут-таки вибрався в дорогу, радіючи нагоді побачити ще раз кораблі й матросів. Насилу пробившись крізь велике стовковище людей, возів і всіляких вантажів, бо в доках у цей час був саме розпал роботи, я кінець кінцем розшукав потрібну мені таверну.

Вона була й справді маленька, але затишна: вивіска недавно пофарбована, на вікнах чепурні червоні фіранки, підлога старанно притрушена піском. Таверна стояла на розі, й обоє дверей були розчинені навстіж, тому в просторій кімнаті з низькою стелею було досить видно, попри хмари тютюнового диму.

За столиками сиділи переважно моряки. Розмовляли вони так голосно, що я завмер при вході, не наважуючись увійти.

Поки я так стояв, з бічної кімнати вийшов чоловік, і з першого ж погляду я здогадався, що то Довгий Джон. Ліва нога була в нього відтята по саме стегно; під лівою пахвою він тримав милицю і орудував нею на диво спритно, підстрибуючи за кожним кроком, як птах. Був він дуже високий і міцний, з широким, наче окіст, обличчям, пласким і блідим, але розумним і усміхненим. Здавалося, він був у найкращому гуморі. Насвистуючи, сновигав він поміж столиками, жартував і злегка ляскав по плечу найприємніших йому гостей.

Як уже по правді казати, то після перших слів про Довгого Джона в листі сквайра Трелоні я потайдуші подумав, чи це не той самий одноногий моряк, якого я так довго виглядав у старому „Бенбові“. Та одного погляду на цього чоловіка було досить, щоб розвіялися мої підозри. Я бачив капітана, бачив Чорного Пса, бачив сліпого П'ю і гадав, що вже знаю, який вигляд має пірат. Ні, морський розбійник не такий, як цей охайний і привітний господар таверни.

Нарешті я набрався духу, переступив через поріг і підійшов до Сілвера, що стояв, спираючись на милицю, і розмовляв з якимсь відвідувачем.

— Містер Сілвер, сер? — спитав я, простягаючи записку.

— Так, мій хлопче, — відгукнувся він, — мене звати Сілвер. А ти хто такий?

Побачивши листа від сквайра, він аж наче здригнувся.

— Он як! — проказав він вельми голосно, подаючи мені руку. — Розумію, розумію! Ти наш новий юнга! Радий тебе бачити.

І він затис мою долоню своїм дужим ручищем.

• Предыдущая
• 10/44
• Следующая