Хроніка капітана Блада - Sabatini Rafael - Страница 43

• Предыдущая
• 43/53
• Следующая

— Чиє сумління ви намагаєтесь приспати — моє чи своє, зводячи наклеп на людину, яку вбили?

— Я зводжу наклеп? О ні, мадам. Те, що я кажу, дуже легко довести. Сьогодні ви були в Бас-Тері, отже, знаєте, що кров лилась там, наче вода, що там вбивали беззахисних людей, чинили дикі насильства над жінками…

Вона невпевнено перебила його:

— Але ж це війна… На війні все може бути… Капітан Блад спалахнув.

— Яка це війна? — голосно вигукнув він. — Не треба себе дурити, мадам. Знайдіть мужність подивитись правді в очі, навіть якщо прочитаєте там вирок вам обом. Яке значення має Марі-Галанте для Іспанії? І хіба іспанці, взявши містечко, залишились у ньому? Та для вашого коханого війна лиш привід. Він випустив свою жахливу солдатню на цей майже беззахисний острів тільки тому, що одержав від вас листа. Всі ці чоловіки, яких було сьогодні безневинно вбито, всі ці нещасні жінки, що зазнали звірячих насильств, тепер спокійно спали б у своїх постелях, якби не ви й не ваш лихий коханий. Якби не ви…

Жінка не дала йому закінчити. Поки він говорив, вона, похитуючись вперед і назад, слухала його, затуливши обличчя руками, й стиха стогнала. Раптом вона відірвала руки від обличчя, і Блад побачив, як люто блиснули її очі.

— Мовчіть! — наказала вона й підвелась. — Я не бажаю вас слухати! Все це брехня! Ви брешете! Все перекручуєте, щоб виправдати свій мерзенний вчинок!

Блад пильно й суворо розглядав її своїми холодними пронизливими очима.

— Люди такого гатунку, як ви, — повільно проказав він, — завжди вірять тільки в те, у що їм хочеться вірити. Я певен, що мені не треба дуже вам співчувати. А оскільки мені відомо, що я нічого не перекручую, то я цілком задоволений з того, що вам доведеться спокутувати свої провини. Вирішуйте самі, в якій формі вам це зробити мадам. Отже, чи бажаєте ви, щоб я залишив вас цим іспанським джентльменам, чи вирушите разом зі мною до свого чоловіка?

Вона безтямно дивилась на нього, груди її бурхливо здіймались. Потім вона почала про щось його благати. Послухавши трохи, він перебив її.

— Мадам, я не вирішую вашу долю. Ви самі її собі визначили. Я тільки вказую вам на два шляхи, а ви вільні вибирати.

— Але як… як ви доставите мене назад в Бас-Тер? — раптом спитала вона.

Блад пояснив і, не чекаючи її згоди, бо знав, що вона буде, швидко заходився лаштуватись у дорогу. Він загорнув у серветку харчі, взяв міх вина, барильце з водою і опустив усе це на вірьовці, яку приніс із своєї каюти, у пінассу, підтягнувши її під кормовий підзор галеона.

Після цього він підкоротив буксирну линву, прив'язавши її до кріпильної планки одного з пілерсів, і запропонував мадам де Кулевен опуститися з його допомогою по тій линві в пінассу.

Мадам де Кулевен вжахнулась. Проте Бладу вдалось перебороти її страх, і коли вона стала поряд з ним, він ухопився за линву, відштовхнувся від вікна й трохи спустився вниз, щоб звільнити їй місце над собою. За його командою, мало не мліючи зі страху, вона теж ухопилася за линву і стала Бладові на плечі, потім опустилась нижче, поки він міцно не обхопив її попід коліна.

Обережно, фут за футом, вони почали спускатися у пінассу. З палуби вгорі долинали гомін і співи. Це матроси співали не в лад якусь іспанську пісню.

Нарешті одна нога капітана Блада торкнулась планширу пінасси, і він підтягнув її ніс ще ближче до корпусу корабля, щоб міцно поставити й другу ногу. Після цього Блад ступив крок назад, тягнучи за собою мадам де Кулевен, яка все ще трималася за линву. А тоді підтягнув пінассу під кормовий підзор ще ближче щоб можна було, обхопивши свою супутницю за талію, поставити її обережно в пінассу.

Далі Блад вдарив ножем по буксирній линві, перерізав її, і галеон, що йшов у крутий байдевінд до свіжого бризу, спокійно віддалився, світячи кормовим портом і трьома великими золотаво-жовтими ліхтарями на юті. Пінасса лишилася м'яко погойдуватись у його кільватері.

Капітан Блад, трохи віддихавшись, посадив мадам де Кулевен на кормі, підняв вітрило і, поглядаючи на яскраві тропічні зірки, поклав пінассу на курс, що за попутного вітру мав привести їх в Бас-Тер ще до схід сонця.

Жінка, що сиділа на кормі, тихо плакала. Для неї спокутування вже почалося, як це й буває, коли більше немає можливості грішити.

Всю теплу тропічну ніч пінасса, яку лагідно підганяв південний бриз, завзято розтинала спокійне море, що після того, як зійшов місяць, стало схоже на рідке срібло.

Капітан Блад сидів на румпелі. Недалеко від нього вмостилася, скоцюрбившись, жінка, яка то схлипувала, то лаялась, то бурмотіла щось примирливе. Вдячності, яку, на думку Блада, вона мала б до нього відчувати, не було й сліду. Та він був терплячий, розумний чоловік і тому не ображався. Становище мадам де Кулевен з усіх поглядів було тяжке, і в неї кінець кінцем не було особливих підстав дякувати долі чи людині.

Її сумбурні, суперечливі почуття не дивували Блада. Він цілком виразно розумів джерело тієї ненависті, яка бриніла в її голосі, коли вона докоряла йому в темряві, і від якої її бліде обличчя аж пашіло, коли нарешті почало світати і його вже можна було побачити.

Тепер до острова залишалось не більше двох миль: вже видно було низький зелений берег з самітною горою, що височіла вдалині. Зліва від пінасси велично проплив високий корабель, прямуючи до бухти, що виднілась попереду, і капітан Блад з його оснастки та обрисів корпусу впізнав у ньому англійця. Побачивши згорнутий марсель, Блад вирішив, що капітан корабля, очевидно, незнайомий з цими водами і тому обережно посувається вперед. У цьому його переконав і матрос, що стояв з правого борту на носі й, перехилившись далеко вперед, міряв лотом глибину. По залитій сонцем воді до них долинув його мелодійний голос, коли він вигукував, скільки сажнів до дна.

Мадам де Кулевен, яка зрештою задрімала, стрепенулась і пильно подивилась на фрегат, яскраво освітлений золотавим промінням вранішнього сонця.

— Не бійтесь, мадам. Це не іспанський корабель.

— Боятись? — вона кинула на Блада гнівний погляд. Очі в неї були затуманені від безсоння й сліз, повні губи скривила гірка посмішка. — Хіба можна боятись чогось більше, ніж тієї долі, на яку ви мене прирекли?

— Я, мадам? Я ні на що вас не прирікав. Вас спостигла та доля, яку ви самі накликали на себе.

— Хіба я цього хотіла? — люто перебила вона. — Повернутись до чоловіка?

Капітан Блад стомлено зітхнув:

— Навіщо нам знову сперечатися? Невже мені треба нагадувати вам про те, що ви самі відмовились від нагороди залишитись на іспанському кораблі на ласку тих іспанських кавалерів? Що ж до всього іншого, то ваш чоловік вважатиме, ніби вас забрали на корабель силоміць.

— Якби не ви, мерзенний вбивця…

— Якби не я, мадам, то ваша доля була б ще гірша, набагато гірша від тієї, про яку ви мені кажете.

— Не може бути нічого гіршого! Нічого! Адже цей чоловік, що привіз мене сюди, в ці дикі краї, привіз тому, що тікав від ганьби й боргів, тому, що на батьківщині для нього не було більше місця, він… Ах, навіщо я вам усе це кажу? Навіщо я намагаюся щось пояснити людині, яка вперто відмовляється мене зрозуміти і тільки осуджує інших!

— Мадам, я зовсім не осуджую інших. Я хочу, щоб ви самі себе осудили за нещастя, які впали на Бас-Тер через вас. І якщо ви приймете те, що на вас чекає, як спокуту, то це допоможе вам повернути собі душевний спокій.

— Душевний спокій! Душевний спокій! — глумливо передражнила вона.

— Спокута очищає сумління, — повчально мовив Блад. — А коли ви спокутуєте свою провину, у вашу душу повернеться спокій.

— І ви мене повчаєте! Ви! Флібустьєр і морський розбійник! Виголошуєте те, чого самі не розумієте? Мені нічого спокутувати. Я не вчинила нічого поганого. Я просто жінка, яку довів до відчаю чоловік — тварина, жорстока п'яна тварюка, невдаха-картяр, не тільки позбавлений честі, але й чесності. Я скористалася зі своєї єдиної можливості врятуватись. Хіба могла я знати, що дон Хуан такий, як ви кажете? Хіба я певна цього навіть тепер?

• Предыдущая
• 43/53
• Следующая