Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 36

• Предыдущая
• 36/42
• Следующая

Не дуже шляхетний хід і до того ж дурний. Але слова вже вихопилися з моїх уст.

— Ти вважаєш, що він каже те саме всім дівчатам? Я весь зосередився для наступного ходу.

— Ні. Я просто трохи ревную. Вікторія всміхнулася.

— Ти справді ревнуєш, Мартіне?

— Так.

Вона скоса зиркнула на мене з-під навислої гривки.

— Приємно чути.

Знайшла що сказати, подумав я. Але про себе відзначив, що її слова прозвучали щиро. Я справді ревнував. Вікторію відкрив я, а не Крістіан.

— А інші як поводилися?

— Крістіан танцював з нами всіма. Люсі, звичайно, була на сьомому небі. Як ти думаєш, він і їй казав те саме?..

— Не маю уявлення.

— Він танцював навіть із тіткою Мартою. Вона гарно танцює. Я не сподівалася, що вона вміє танцювати. Але, мабуть, усе залежить від того, з ким танцюєш.

Видно, мій брат Крістіан обрав собі роль Святого.

— Ні, — відповів я. — Це завжди залежить від партнерки. Якщо жінка танцює добре, її може вести хто завгодно. А з Карлом Юргеном тобі сподобалось танцювати?

— Він теж гарний. Трохи сухуватий і… ну, ти й сам знаєш… Тобто… він не каже таких слів, як Крістіан.

— Святий існує тільки в двох подобах, — мовив я. — Роджера Мура* й Крістіана Бакке.

* Мур Роджер — англійський актор, здобув славу виконанням ролі Святого в багатосерійному телевізійному фільмі під тією ж назвою.

Вона знов задумливо глянула у вікно.

— А батько як поводився, Вікторіє?

— Батько?.. Ну так… Батько був страшенно задоволений. Він теж танцював з усіма нами. Батько, виявляється, дуже гарний… Я досі цього не помічала.

Отже, вони танцювали. Всі були дуже задоволені, всі говорили одне одному щось приємне, їли смачну їжу, і взагалі свято вийшло дуже вдале.

А проте одне з них весь час думало про мене, думало, що я залишився вдома й перетрушую горище.

Я зиркнув униз, на свою брунатну течку, що стояла там біля самої моєї лівої ноги.

Я не міг лишити знахідку в себе в кімнаті.

Хоч що б зі мною сталося, а моя стара шкільна течка мала бути в безпечному місці.

Але спершу я хотів, щоб якийсь фахівець сказав свою думку про те, що було в тій течці.

Професор англійської літератури при університеті в Осло Крістіан Сміт сидів біля письмового столу у своєму кабінеті в Бліндерні.

Він мав скромний вигляд, чого не можна було сказати про його кабінет.

На підлозі лежав м'який золотаво-сірий килим, велика канапа і двоє крісел були оббиті рудою вовняною тканиною. Стіл і два стільці були з червоного дерева. Ще два стільці в стилі чіпендаль стояли під другою довгою стіною обабіч великої шафи, теж у стилі чіпендаль.

За моїх студентських років професори не мали таких кабінетів.

Але за моїх студентських років професори могли обходитись звичайними, не старовинними меблями.

З вікна, що тяглося на цілу коротку стіну, видно було парк, уже без снігу. На великому письмовому столі, що стояв у лівому кутку біля вікна, панував нелад, а книжкові полиці за спиною в професора здалися мені на диво знайомими. Ну що ж, господар кабінету був філолог.

Професор підвівся мені назустріч. Високий, широкоплечий, у спортивній картатій сорочці, він мав вигляд бігуна по нерівній місцевості. Видно було також, що йому не бракувало почуття гумору.

— Мартін Бакке, — відрекомендувався я. — Доцент Мартін Бакке.

Мені набридло вже відрекомендовуватись. Та оскільки я не міг сам упоратися зі своїм завданням і доводилось звертатися по фахову допомогу, треба було й щоразу починати з цього.

— Будь ласка, сідайте. Здається, я вас уже десь бачив.

— І мені здається, що я вас бачив. Мабуть, колись раніше в читальній залі університетської бібліотеки.

Професор Крістіан Сміт міг бути старший за мене років на десять. На мить я згадав про свою докторську дисертацію, задля якої і взяв собі піврічну відпустку. Та ось уже три місяці роблю зовсім інше. Але я наздожену згаяний час. Дивлячись на його полиці з книжками, я раптом затужив за науковою працею.

Я сів на руду канапу, а професор навпроти мене в руде крісло.

— Мені потрібна ваша допомога, — звернувся я до нього. — Я хотів би вам щось показати.

На мить в очах у нього з'явився знуджений вираз. Видно, він подумав, що я прийшов просити його, щоб він прочитав якусь мою працю.

Я поклав на стіл з червоного дерева свою стару брунатну течку, тоді відчинив її і витяг один томик.

— Гляньте, професоре Сміт.

Він узяв його так, як бібліофіли завжди беруть у руки книжку. Оглянув палітурку зверху і знизу, тоді розгорнув томик і глянув на заголовок.

Я дивився на нього, охоплений почуттям дитячої гордості й радості, що можу приголомшити фахівця. Мабуть, то була трохи нечесна гра. То був мій власний метод шоку.

Він подіяв.

Професор побілів, мов крейда.

— Я… я не можу повірити власним очам… Це Шекспір…

— Авжеж.

— «Сонети», перше видання тисяча шістсот дев'ятого року. Надзвичайно рідкісна книжка… В цілому світі їх залишилося тільки тринадцять примірників…

— Тепер знайшовся чотирнадцятий, — мовив я. — Це ще не все, професоре.

Я витяг другий томик.

— Будь ласка. Це «Пристрасний пілігрим», також перше видання, тисяча п'ятсот дев'яносто дев'ятого року.

Я простяг йому книжку. Він дивився на неї так, наче не зважувався взяти її в руки.

Та потім усе-таки взяв і розгорнув на титульній сторінці. Руки в нього тремтіли. Так тремтіли, що йому довелося покласти книжку на стіл.

— Може, закурите, професоре?

— Дякую, я не курю. А втім, дайте.

Ми закурили. Я поставив велику поливану попільничку так, щоб нам обом було зручно, але на достатній відстані від двох непоказних брунатних томиків.

Професор тримав у руці сигарету й не зводив з мене погляду. Я почував себе примарою чи якимось чарівником — так принаймні сприймав мене він, це видно було по його очах.

— Ні, професоре, вам це не приснилося, — сказав я. Я й далі відчував, що негарно так приголомшувати професора. Але я за ці останні місяці скільки намучився й настраждався, що мені треба було побачити наслідки своїх зусиль.

— Це ще не всі? — запитав він.

— Учора я мав іще одну, — відповів я. — Та сьогодні вже не маю і не знаю, хто її взяв.

— Що саме?

— «Гамлет», також перше видання.

Він придавив сигарету в попільничці, яку навіть ні разу не підніс до губ. Він давив її, не відчуваючи, що тримає пальці на запаленому кінці.

— А ось іще одна, професоре… Я подав йому книжку з течки.

Він глянув на неї. Я не міг би змалювати, в якому в був стані.

— Це перше видання Шекспірового «Тіта Андроніка», — сказав він. — Видання ін кварто тисяча п'ятсот дев'яносто четвертого року. Досі було відоме в одному примірнику знайденому тисяча дев'ятсот п'ятого року в Сконе. Той примірник зберігається у Фолджерівській шекспірівській бібліотеці у Вашінгтоні. Тепер уже буде два примірники.

— Так. Скільки вони коштують?

Професор не відповів. Він мовчки дивився на три непоказні томики.

— Де ви їх узяли?

— Знайшов. На горищі.

Він стрепенувся.

— На горищі!… Ті горища… Я весь час кажу це… Подумати, скільки скарбів лежить у людей на горищах… Подумати, скільки всього знищено і спалено… Старих книжок… Для невігласа це лише старі книжки, а скільки тих невігласів на світі?.. Так і знищили майже все, повикидали чи спалили… Але, виходить, хтось таки дещо заховав, розумів, який це скарб!

— Так. І я вас питаю, скільки вони коштують?

— Скільки коштують?… Не знаю. їх залишилося так мало… Але вас цікавить, скільки вони коштують?..

— Так. Хоч приблизно.

Професор знову втупив очі в три маленькі томики.

— Ці три, та ще «Гамлет»… Не знаю… не можу сказати точно, але пам'ятаю, що за примірник «Сонетів» заплачено двісті тисяч крон…

У мене ще лишився козир.

— Я маю ще одну книжку, професоре Сміте. Якщо ви не проти, підійдімо до вікна. До світла…

• Предыдущая
• 36/42
• Следующая