Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 32

• Предыдущая
• 32/42
• Следующая

— Вони у вітальні.

Вони сиділи саме так, як і передбачала Люсі. Так, як і я собі уявляв. Усі троє глянули на нас, коли ми зайшли. Я відчув, що в мене справді таки розбігаються очі, адже я знав, що головне тепер стежити за їхньою реакцією.

Вона була на диво млява.

Вікторія на мить відірвала погляд від книжки і сказала:

— Привіт, Люсі.

— Будеш вечеряти? — запитала панна Лунде.

Лише полковник Лунде виявив бодай якісь людські почуття. Він підвівся, втупив очі в Люсі, і його худі смагляві щоки ледь порожевіли.

— Люсі… я…. добре, що ти повернулася… Сподіваюсь, тобі не було зле?

Він ступив кілька кроків їй назустріч. Я не зводив з нього погляду. Та раптом він став, тоді вернувся на своє місце. Я забув глянути на Люсі.

Ми сиділи й балакали з півгодини. Останніх новин і повідомлення про погоду ще не передавали, а хвилини тяглися цілу вічність. Та ми не могли піти спати, поки полковник не дасть сигналу. Проте розмова не в'язалася. Здавалось, що Люсі своєю раптовою появою розладнала родинну гармонію: тепер, коли вона врешті повернулася, всі наче відчували себе зобов'язаними говорити з нею, а не знали, про що. Та ось двері відчинилися, й до вітальні зайшли Карл Юрген і мій брат Крістіан. Метод шоку.

Цього разу він подіяв. Навіть на мене. Вони не спромоглися попередити мене, що прийдуть. Але я мав перевагу над іншими, бо знав, що Крістіан здоровий. А решта цього не знали. Вони думали, що він лежить смертельно хворий в Улевольскій лікарні. А він на хворого не скидався. Навпаки — пашів здоров'ям.

Я швидко опанував себе.

Я почув, як Вікторія впустила книжку на підлогу, побачив, як полковник Лунде підвівся — тобто спробував підвестися, але так і завмер. У панни Лунде з'явився такий вираз, наче вона побачила примару, а Люсі побіліла, як смерть.

Було цілком тихо. Карл Юрген і Крістіан витримали паузу — думаю, вони домовилися про це наперед. Вони хотіли знати, що хто скаже під враженням їхньої появи. І справді, всі четверо вигукнули: — Доктор Бакке!..

Це прозвучало, мов чотириголосе зітхання. Маленька панна Лунде перша отямилася.

— Доктор Бакке… а ми думали, що…

— Що я помираю?

— Ні… ні… вибачте… але ми думали, що ви хворі.

— Я дуже добре себе почуваю, — мовив Крістіан. Полковник Лунде також отямився.

— Будь ласка, сідайте. Карл Юрген і Крістіан сіли.

— Я думав, що ви зрадієте, побачивши мене, — сказав Крістіан.

Карл Юрген мовчав, але я знав, що його ясні очі помічають кожну дрібницю, найменшу зміну на їхніх обличчях.

— Мабуть, нам годилося б відсвяткувати ваше одужання, докторе Бакке, — мовила Вікторія.

Чи й справді в її голосі забринів глум? А проте вона, сама того не знаючи, допомогла нам здійснити наш план.

— Так, відсвяткувати, — підхопив полковник Лунде. І тоді в гру вступив Крістіан:

— Якраз того я й прийшов, Вікторіє. Відсвяткувати. Але не ви будете влаштовувати свято на мою честь, а я. І Люсі. Вона також щойно повернулася з короткого відпочинку, а я одужав. Це треба як слід відсвяткувати. Я саме хотів запитати, чи не міг би я запросити вас усіх завтра, скажімо, в Національний театр…

— В Національний театр… — зітхнула панна Лунде.

— А потім до ресторану «Спайлен». Там кожне з нас вибере собі те, що він найдужче любить, а після того потанцюємо…

— Потанцюємо… — проказала за ним Люсі.

— Пусте базікання, — мовила Вікторія. — Ми не маємо в що одягтися.

— Вікторіє, — сказав Крістіан, — байдуже, в що ти одягнешся. Ти можеш прийти в старому мішку, а однаково чоловіки бачитимуть тільки твої зелені очі, що сяють, як зірки. Ти, Люсі, взагалі незрівнянна, а щодо вас, панно Лунде, то я давно мріяв потанцювати з вами. Ви, мабуть, легенька, як пір'їна…

Невже вони піймаються на це? Піймались. Вони всі засяяли.

— Мабуть, це була б… здорова переміна… — сказав полковник Лунде.

— Ловлю вас на слові, — мовив Крістіан. — Я заїду по вас завтра десь о чверть на восьму. Я радий буду попоїсти як слід після лікарні. А потім потанцювати. Отже, домовилися.

— Нас якраз три пари, — сказала Люсі. — Буде дуже приємно.

— Три пари? — перепитав я.

— А що, хіба ні? Ти, Мартіне, твій брат і мій чоловік — і нас три.

Вона обвела поглядом панну Лунде й Вікторію.

Я завмер. Цілком природно, що їй таке спало на думку. Я цього не врахував. І не тільки я — Карл Юрген і Крістіан також не врахували. Я бачив це по них.

Люсі могла розладнати весь мій план. Геніальний план — залишитися самому в домі і знайти на горищі те, що заховала прабабуся Лунде.

Не знаю, що думали Карл Юрген і Крістіан, а я гарячково шукав якоїсь пут5тцої відмовки. «Вибачте, я проспав, у мене зупинився будильник». Ні, це не годиться. Та недарма я був учителем. Є багато путящих відмовок.

— Я… я, мабуть, застудивсь. У мене болить горло… — промимрив я.

— Дай-но я гляну, — сказав Крістіан.

Я підійшов до нього, страшенно хвилюючись. Оскільки Карл Юрген і Крістіан не втаємничували мене в усі свої методи шоку, я не був певний, що він у мене знайде щось. Але невже мій велемудрий брат не захоче допомогти мені?

Він на мить приклав руку мені до лоба, тоді взяв за зап'ясток і послухав пульс.

І справді допоміг.

— У тебе температура, — сказав він. — Тобі давно треба було лягти в ліжко.

— Шкода, — мовила Люсі.

Вікторія підняла з підлоги книжку. Вона тримала її в руці й поволі стукала нею об край столу. Мені не сподобався вираз її обличчя.

— З нами може піти інспектор Галл, — мовила вона. — Тоді всім буде пара, коли Люсі так хоче. А крім того… — її очі сяяли з-під чорної гривки, як дві темно-зелені зірки. — Крім того, інспектор Галл наглядатиме, щоб ми не повбивали одне одного…

Я відчув зловтіху. Хоч раз Карл Юрген опиниться в тому становищі, в якому я перебуваю вже понад два місяці. Якусь мить я міркував, як він витримає цей удар.

Він витримав його. А як же інакше!

— Дякую дуже, — сказав він. — Я радо піду з вами. Я не бачив нової вистави в Національному театрі. Та й давно вже не танцював.

— Це я повинен дякувати, — сказав полковник Лунде. — Ми будемо готові рівно о чверть на восьму.

Полковник сказав своє слово, а це означало, що він говорив від цілої родини.

— Ви забули послухати повідомлення про погоду, тату, — сказала Вікторія.

— Повідомлення про погоду? Правда… Ну, та байдуже.

— Завтра ви теж не зможете послухати його.

— Нічого, — відповів полковник Лунде. — Ще раз дякую, докторе Бакке. Я… я дуже радий, що ви одужали.

Я лежав у ліжку й курив сигарету.

З-за кошлатих ялин підіймався місяць. Ранній березневий місяць.

Усі вже міцно спали. Сержант Ев'єн сидів у вестибюлі.

Я розчавив у попільничці недокурок і вимкнув світло.

Я лежав і думав, що це, може, моя остання ніч у домі полковника Лунде — остання ніч, коли мені ще не відомо нічого певного про того, хто вчинив два замахи на життя.

Для більшої переконливості я обмотав шию грубим вовняним шарфом. І, так само для більшої переконливості, через певні проміжки часу пив гаряче молоко з медом, яким мене пригощала панна Лунде. Гіршого питва я не знав. Воно нагадувало мені далеке дитинство, коли мати лікувала мене від застуди. Здебільшого я тоді так само прикидався, як сьогодні, і щоразу мене караіи гарячим молоком із медом.

Але я мусив грати свою роль.

Коли вони виходили, я спустився у вестибюль.

Люсі, звичайно, перестаралася. Спідниця на ній була надто коротка, вона вся блищала від різних оздоб, а штучні вії на підфарбованих у синій колір повіках скидалися на дві стяжки волохатої шкури.

Вікторія змінила свій щоденний бахматий светр і негарну плісовану спідничку на сукню, і не на будь-яку. На святкову темно-синю сукню з білим комірцем. І, щиро казати, була в ній просто чарівна.

Панна Лунде знов надягла на себе щось невизначене, сіро-брунатне, але на грудях у неї блищала золота брошка. На одній руці вона несла рудого лиса — справжнього рудого лиса, з хвостом, лапами, мордочкою і скляними очима.

• Предыдущая
• 32/42
• Следующая