Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 28

• Предыдущая
• 28/42
• Следующая

— А все-таки ти могла б мені відповісти, Вікторіє. З кутика зеленого ока скотилася сльоза. Я вже не міг бачити сліз. Жіночі сльози доводять мене до розпачу.

— Не починай знов плакати, Вікторіє. Мені важко дивитися на твої сльози. Скажи мені лише, чого ти плачеш.

— Через Люсі.

— Чого?

Вона стрілила в мій бік зеленими очима.

— Ти дурний, Мартіне. Нічого не розумієш.

— Нехай буде дурний. Але, може, трохи порозумнішаю, коли ти мені дещо розповіси.

— Що? Мене мучить думка про…

— Про що?

— Дай мені спокій, — мовила вона. — Я вже бачити тебе не можу…

Мене розсердили ці балачки. Я витяг сигарету й закурив, але їй не запропонував.

— Можеш ти мене бачити чи ні, мені байдуже, — мовив я. — Мені самому не хочеться дивитися на всіх вас. Але я не встану з цього місця, поки ти не скажеш, чого ти плакала через Люсі.

Вона всміхнулася. Мені стало аж моторошно від її раптової усмішки. І відповіла вона рівним, спокійним голосом:

— Я плакала через неї, бо мені гидко думати, що Люсі хочуть усунути з дороги.

Я підвівся, погасив сигарету об горщик із проклятим калачиком і вийшов, хряснувши дверима.

Вночі я прокинувся від того, що хтось знов ходив по горищі.

Я принишк, прислухаючись. Я чув тихі кроки, чув, як хтось відсував скрині й присував їх на місце. Навіть зрідка щось падало, глухо стукнувши.

Нехай шукають. Нехай собі там товчеться хто хоче. Мені чхати на них.

Мені чомусь здавалося, що як котресь із них, будь-хто, знайде те, що сховала на горищі прабабуся Лунде, то цьому страхіттю настане край. Я був певен, що той, хто знайде сховане, викриє себе.

Та, лежачи в темряві й дослухаючись до тихих кроків, я не знав, що хтось і справді знайде те, що сховала прабабуся Лунде, й цією знахідкою викриє себе.

Я рахував дні, коли Крістіан вийде з лікарні.

Два тижні — заявив зарозумілий сивоголовий павич у краватці, колір якої цілком гармоніював з його блакитними очима.

Я весь цей час не покидав дому полковника Лунде.

Проте Карл Юрген двічі дзвонив мені туди. А в будинку полковника Лунде не було таких новомодних винаходів, як телефон із парними апаратами, які дозволяють служникові, сповідникові чи гувернерові підслуховувати телефонні розмови.

Я знав: те, що мені розповів Карл Юрген, лишиться між нами. А сам я не мав наміру переповідати почуте нікому з членів родини Лунде.

Я довідався, що Люсі дотримала слова. Вона сиділа в моєму помешканні й нікуди не виходила. Той, хто вартував біля мого будинку на Гавсфіордсгате, часом приносив їй харчі. Не могла ж вона вічно їсти риб'ячі фрикадельки.

Крістіан одужував неймовірно швидко. Я сподівався, що він спростує діагноз того зарозумілого павича щодо двох тижнів лежання в лікарні.

І Крістіан спростував його.

Десятого дня після свята на Голменколені Карл Юрген подзвонив мені й розповів, що Крістіана виписано з лікарні й потай перевезено — він так і сказав: «потай перевезено»— до його помешкання. Офіційно він і далі перебував у лікарні.

Того дня, коли Крістіана «потай перевезли» додому, я насилу дочекався вечора. Я враховував ще й те, що Карл Юрген також пізно закінчує роботу.

Та нарешті настав вечір.

— Я піду погуляю, — сказав я сержантові Віку, тобто сказав ці слова в простір, бо самого його не побачив.

— Добре, — відповів той. Виявляється, він сидів не на тому місці, що завжди.

Крістіан грунтовно приготувався до наших відвідин. На великому столі біля каміна красувалися пляшки різної величини і форми.

— На роботу я завтра не йду, — сказав він, — і ніхто мені не дзвонитиме. Я хворий, властиво, смертельно хворий, — адже мене прострілено наскрізь. Отож я хочу відсвяткувати цю подію.

— На смертельно хворого ти аж ніяк не скидаєшся, — сказав я.

— А ні. Я зроду не почував себе таким здоровим. У мене був чудовий тиждень. Я й гадки не мав, що роль пацієнта може виявитися такою приємною. Сестра Карін… гм… я її запросив у ресторан… Звичайно, коли я офіційно одужаю і зможу виходити. Сестра Карін…

— Можеш не казати, я її бачив, — мовив я.

Отже, мій брат Крістіан, живий і здоровий, стояв перед нами й відкорковував пляшки. Карл Юрген сів.

— Я не можу пити стільки, як ти, — сказав він. — Мені завтра треба йти на службу. Але залюбки відзначу однією чаркою твоє повернення. Зате он по Мартінові видно, що йому неодмінно треба випити більше.

Крістіан зміряв мене по-лікарському пильним поглядом.

— Ти справді якийсь виснажений.

— Так. Дай мені чистого віскі. І без криги. Крістіан подав мені чарку.

— Мартінові з нас трьох найважче, — сказав Карл Юрген.

Я не сподівався, що він здатен думати, кому як доводиться.

— То як у нас тепер стоять справи? — запитав Крістіан. Карл Юрген сидів сьогодні як усі люди — але тільки сьогодні. Він тримав у руці чарку і, здавалося, нікуди не поспішав — також тільки сьогодні.

— Докази проти Люсі Лунде кричущі. Я хоч зараз можу Ув'язнити її за два замахи на життя. Відбитки її пальців знайдено на викрутці й на револьвері, її черевики залишили найбільше слідів навколо могили Вікторії Лунде. Та все це мені не подобається.

— Чому? Хіба такі очевидні докази не полегшують справи?

— Саме ця очевидність мені й не подобається, — відповів Карл Юрген.

Крістіан майже допив свою першу чарку. Він невимушено сидів у кріслі, простягши до каміна довгі ноги.

— Я розумію, що ти маєш на думці, — мовив він. — Ц докази надто кричущі, щоб не викликати підозри.

— Люсі ніколи не була особливо… особливо… спритною, — сказав я.

— По-моєму, ти помиляєшся, — заявив мій брат. — Ми всі її недооцінюємо. Я зовсім не хочу цим сказати, ніби це означає, що вона вбивця. Може, й ні, всупереч доказам. Але вона не дурна. Тільки з тієї чи іншої причини начепила на себе наліпку.

«Наліпку». Отож-бо. Крістіан — викапана мати.

— Наскільки я знаю жінок… — почав він.

Ми з Карлом Юргеном пересміхнулися. Про його досвід у цій галузі було відомо всім.

— Навіть найрозумніші з них вважають, що хлопцям подобаються простодушні дівчата. Вони знають, що тішать наше чоловіче самолюбство, коли дивляться на пас блакитними очима й кажуть: «Ох, який ти розумний!» Я навіть допускаю, що в Люсі вистачило глузду залишити ті докази проти себе. Вона могла передбачити, що ми сидітимем отак, як тепер, і міркуватимем: «Ні, саме тому це не могла бути Люсі». Допускаю, що вона просто шиє нас у дурні. — Він звів очі на стелю. — А я не можу повірити, що це Люсі.

Якийсь час ми мовчки курили й дивилися на вогонь, що потріскував у каміні.

— Мене найбільше цікавить, чи хтось із них сказав щось особливе, — знов озвався Крістіан. — Сказав, не думаючи, за звичайних обставин, а не тоді, як складав свідчення поліції. Будь ласка, Мартіне, це твоя справа. Ти маєш добру пам'ять на слова, адже ти філолог. І вмієш зазирнути в душу людині. Ти чув якісь слова, що здалися тобі незвичайними?

Я справді мав добру пам'ять на слова. А от щодо вміння зазирнути в душу людині, то це був просто комплімент. Я замислився.

— Більшість того, що мені здалося незвичайним, було не обов'язково особливим, — мовив нарешті я. — Наприклад, те, що сказала мати.

— А що вона сказала?

— Що полковника звати Віктор. Віктор і Вікторія. Це напевне не має ніякого значення. Але…

— Ну, кажи!

— Перше, що мені здалося дивним, були слова Люсі того коли маленьку панну Лунде мало не вбили: «Не В дівалася, що це станеться з нею». Вікторія сказала недавно: «Мені гидко думати, що Люсі хочуть усунути з дорогі» д панна Лунде заявила: «В будинку живе вбивця».

— І це правда.

— Так, але мені здається, що панна Лунде знає більше, ніж вона каже. А мати сказала…

Карл Юрген і Крістіан пересміхнулися.

— Нема чого сміятися. Вам смішно, що я посилаюся на матір. А вона дуже розумна. Вона сказала, що в будинку полковника Лунде всі носять наліпки.

• Предыдущая
• 28/42
• Следующая