Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 21

• Предыдущая
• 21/42
• Следующая

Професор кашлянув і знов поправив краватку. На обличчі в нього була знуджена міна.

Ми з Карлом Юргеном втупили в нього очі. Крістіан усміхався.

Мене обурив той недорослий павич.

— А можна сказати це людською мовою? — запитав я.

— Я завжди говорю людською мовою, доценте Бакке.

Хоч якою він мовою говорив, а ясно було одне: спеціальна термінологія не для звичайних людей.

— Я вам усе поясню, — мовив Крістіан. — Ви не заперечуєте, професоре?

Той усім своїм виглядом показував, що заперечує. Видно, взагалі заперечував проти розмови з такими невігласами, як ми з Карлом Юргеном. Він здвигнув плечима.

— Усе так і є, як сказав професор, — мовив Крістіан. — Просто нікому в житті так не пощастило, як мені. Я легко поранений у легеню, і в плевру попало трохи повітря. Це означає, що мені доведеться полежати два тижні в постелі.

— Це означає, що не тільки вам, докторе Бакке, але й трьом або чотирьом іншим людям надзвичайно… гм… пощастило, як ви висловились. Кулю щось затримало. Може, у вас було щось у нагрудній кишені. А то вона могла б легко вбити ще кількох чоловік, які стояли перед вами.

— Кулю… — почав я.

— її знайдуть, — перебив мене Карл Юрген. — Мої люди вже більше як годину обшукують Голменколен. Ти ж мені сказав, де ви стоятимете, а Крістіан, що опритомнів раніше за тебе, докладно змалював те місце.

— А вбивцю? — мовив я.

— Це зовсім інше питання, — крижаним голосом сказав Карл Юрген.

— Я не можу зрозуміти, навіщо комусь було вбивати доктора Бакке, — мовив професор,

— Мене хотіли вбити тому, що я Наймудріша Голова Прерій, — відповів він.

— Що? Кажіть по-людському! — розсердився професор.

— А він і каже по-людському, — відповів я, відчуваючи, що поводжусь як хлопчак. — Наймудріша Голова Прерій — той, кому надто багато відомо.

Професор навіть не вшанував мене поглядом.

— Одужуйте докторе Бакке, — сказав він. — Я загляну до вас завтра. Сьогодні вночі, здається, чергує сестра Карін.

За мить сестра Карін, усміхаючись, уже з'явилася в дверях.

Я мало знав не зомлів. Але цього разу з іншої, куди приємнішої причини. Бо сестра Карін була схожа на Софію Лорен, така схожа, наче це сама акторка стояла перед нами в білому халатику з червоним хрестом, що дуже їй личив.

Навіть Крістіан на мить збаранів. Тоді всміхнувся до мене.

— Бачиш, Мартіне, на кожному кроці мене чекають приємні несподіванки.

— Мене також, — відповів я. — Лише не такі приємні.

Тому вони мене не вельми тішать.

Я сидів перед Карлом Юргеном у його кабінеті. На ратуші вибило шосту.

У палаці тепер починається церемонія вручення нагород. Годин за дві Віркола отримає свій кубок.

— Наймудріша Голова Прерій… — мовив Карл Юрген. — Той, кому надто багато відомо…

— Атож, — погодився я. — Крістіанові щось відомо, і його обов'язок розповісти нам про це.

Карл Юрген виводив олівцем риски й кружечки.

— Я не зовсім певен, що йому щось відомо, — але він, мабуть, про щось здогадується. І це злякало вбивцю, Мартіне. Ану встань…

Нічого не розуміючи, я підвівся.

— Повернися!

Я повернувся. Кілька секунд, що здавалися мені вічністю, я стояв до Карла Юргена спиною. Тоді знов повернувся до нього обличчям.

— Що це має означати? — запитав я.

— Мартіне, я не зовсім певен, що куля була призначена Крістіанові. Можливо. Але так само можливо, що вона була призначена тобі. Я раніше не звертав уваги на те, які ви з Крістіаном подібні… Слухай мене, Мартіне. Це вже робота не для тебе. Мені потрібно, щоб у будинку полковника Лун-де був хтось із моїх людей. І був там цілу добу…

Отже, пес-охоронець уже не годиться для своєї ролі. Його хочуть замінити натренованою вівчаркою.

— Про це не може бути й мови, — заперечив я. — Я пообіцяв полковникові Лунде наглядати за Вікторією і дотримаю своєї обіцянки.

— Це наказ, Мартіне. Перші дні тримайся осторонь від того будинку. Скажи їм що завгодно. Що мусиш вернутися в школу, що тобі треба навідатись до матері… щось вигадай. Зрозумів, Мартіне? Це наказ.

Здається, в кримінальному кодексі є стаття, яка передбачає кару за «опір поліції»?

— Слухаюся, — сказав я.

У двері постукали, й до кабінету зайшов чоловік у сірому костюмі.

— Ось куля, інспекторе. Ми її знайшли.

Він поклав її на стіл перед Карлом Юргеном. Маленьку, невинну на вигляд металеву кульку. Але вона мала відібрати життя в мого брата Крістіана. Я не міг відірвати від неї погляду.

— Якого калібру? — запитав Карл Юрген.

— Дев'ять міліметрів, — відповів чоловік у сірому костюмі.

— Дякую.

Чоловік у сірому костюмі вийшов.

Карл Юрген підвівся, знайшов у шафі велику папку, витяг з неї стосик аркушів і заходився гортати їх.

— Що ти шукаєш, Карле Юргене?

— Хочу глянути, який револьвер у полковника Лунде,

— Хіба ти знаєш, що в нього є револьвер?

— Він військовий. Тож напевне має револьвер. І дозвіл носити його.

Він далі гортав аркуші.

— Ось він. Полковник Лунде має револьвер системи «Люгер». До нього саме й підходять кулі дев'ятиміліметрового калібру.

— Але ж, мабуть, у багатьох є такі револьвери?

— Звичайно. Та мені важливо знати, що такий револьвер є в полковника Лунде. А з допомогою балістичного тесту дуже легко визначити, чи ця куля вилетіла з його револьвера. Ходімо туди, Мартіне, я маю кілька запитань до родини Лунде.

День тонув у золотаво-блакитному присмерку.

На вулицях, що йшли в напрямку Голменколена, зовсім не було снігу — його витоптали тисячі черевиків.

Тепер ті вулиці були порожні, тільки зрідка якийсь гульвіса, що забагато хильнув, невпевненою ходою чвалав униз до центру міста.

На Голменколені працівники Товариства лижників прибирали сміття. Газети, програмки, порожні пляшки, папір з-під ковбаси й картонні кухлики.

Свято закінчилося. Ще дві-три години, і темрява сховає трибуни, дерева й озерце. Тільки трамплін спалахне світло» і стоятиме, мов біла дуга над темним лісом.

Полковник Лунде і його три дами сиділи, як завжди ввечері. З книжками, картами й шитвом.

Я раптом відчув, що ненавиджу їх, усіх чотирьох.

Карл Юрген зупинився в дверях. Я зачинив їх за ним і теж зупинився. Не знаю, які в нас були обличчя.

— Сьогодні вранці хтось стріляв у доктора Бакке, — сказав Карл Юрген. — Стріляв у спину, коли він стояв біля трампліна.

Тиша в кімнаті ніби загусла. Я стежив за чотирма обличчями. Але в усіх реакція була природна. На всіх чотирьох обличчях малювався жах. Так, певне, й мало бути.

— Де ви тримаєте свій револьвер, полковнику Лунде?

— Я? До чого тут я?

— Я питаю, полковнику Лунде, де ваш револьвер?

Полковник Лунде підвівся, рівний, як кілок. Він зрозумів, що перед ним стоїть старший рангом і відповідати треба чітко.

— У верхній шухляді мого письмового столу.

— Хто знає, що ви його там тримаєте?

— Хто?.. Всі знають. Тобто… всі домашні.

— А чому?

— Бо я часто його чищу.

— Ви замикаєте шухляду?

— Ні.

— Отже, будь-хто, тобто будь-хто в цьому будинку може його взяти?

Полковник неспокійно забігав очима.

— Так.

— Ми його всі й брали, — озвалася панна Лунде. Я глянув на неї.

— Навіщо, панно Лунде?

— Бо полковник Лунде часто залишав його на столі. І хто витирав там куряву, той брав його і ховав до шухляди.

— А хто останній клав його до шухляди? Я маю на увазі, хто останній витирав куряву?

— Я, — мовила панна Лунде. Вона скидалася на малого тер'єра, що завзято захищає свого господаря.

— Мартіне… — озвалася Вікторія так тихо, що я її ледве почув. — Мартіне… а що… що з твоїм братом?

— Він житиме, — випередив мене з відповіддю Карл Юрген, хоч не мав звички перебивати людей. Він дивився на Вікторію. — Але йому доведеться довго лежати в лікарні.

• Предыдущая
• 21/42
• Следующая