Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 18

• Предыдущая
• 18/42
• Следующая

Бідолашна дівчина. Сьогодні її день народження, і ніхто про це не згадав, не привітав її.

— Вітаю тебе, — мовив я.

Вона всміхнулася. Мені здалося, що після дощу виглянуло сонце. Але я розумів: коли я вже почав думати про сонце після дощу, то треба бути насторожі.

— Дякую.

— І… і скільки ж тобі сьогодні минуло років, Вікторіє?

— Двадцять один, — відповіла вона.

Я почував себе справжнім йолопом, і, мабуть, це було видно по мені. Вона знов повернулася до столика, витягла шухляду, дістала з неї папірець і подала мені.

— Ось, Мартіне, моя метрика. Ніхто не вірить, що мені стільки років…

Я витріщив очі на метрику.

А я, дурень, гадав, що їй років шістнадцять або сімнадцять! А все тому, що допомагав їй готуватися до екзамену за гімназію. Мені й на думку ніколи не спадало запитати про її вік. Я був поцілував її, та ще й зарозуміло заявив, ніби відчув те саме, що поцілував би тичку.

— Виходить, ти… ти вже доросла, Вікторіє…

Не вельми дотепне зауваження.

— Виходить, що так.

— Вікторіє, — мовив я. — Знаєш що? Сиди тут. Замкни за мною двері. Нікого не впускай і сиди. Я повернуся за півгодини. Тільки не плач.

— Я вже не плачу.

— Сиди… тобто…

— Сиди, — мовила Вікторія.

Я поїхав до себе додому на Гавсфіордсгате, мчав, перевищуючи дозволену швидкість.

Коли я зайшов до помешкання, мені здалося, наче я опинився в чужому домі. Я тут не був більше як два місяці. І якийсь дурень захотів мешкати в цій модерній розкішній квартирі? Тим дурнем був я.

Я кинувся до кутової шафи, де тримав питво. Чи там ще є шампанське? Звичайно я одну пляшку тримав на непередбачений випадок. Хвалити бога, шампанське там справді було. Я взяв пляшку і задля певності прихопив ще й дві склянки.

Потім, так само перевищуючи дозволену швидкість, поїхав назад.

Вікторія сиділа і чекала на мене.

Я поставив склянки на столик і витяг пляшку. Корок вистрілив аж до стелі і впав на підлогу. Вікторія нахилилася й підняла його, поки я наливав склянки.

— Це шампанське, Мартіне? Я ніколи…

— Коли в тебе день народження і тобі двадцять один рік, годиться пити шампанське, — сказав я якомога впевненіше. — Будь ласка, Вікторіє…

Вона ледь пригубила склянку, тоді одним духом випила її всю.

— Воно міцніше, ніж тобі здається, Вікторіє… ти… я… Я встав і кашлянув, як належить в урочистих випадках.

— Вікторіє, — почав я, — в день твоїх іменин і повноліття дозволь привітати тебе й побажати тобі всього найкращого — тепер і в майбутньому.

Слова були незграбні, але сказані від щирого серця. Вікторія зрозуміла, що вони сказані від щирого серця, а це було найважливіше.

Я знову сів, не знаючи, про що з нею говорити. Навіть згадав про генерала Гранта.

— Можна сигарету, Мартіне?

Я дав їй сигарету й закурив сам. Вона знов почала пускати рівні кільця диму.

— А скільки тобі років, Мартіне?

— Мені?.. Мені., гм… тридцять п'ять.

— Он як, — усміхнулася вона.

Я знов відчув себе справжнім йолопом.

Я ще раз налив їй шампанського, вже тільки півсклянки. А собі налив повну. Ми мовчки сиділи й курили. Я ще ніколи не бачив, щоб так святкували повноліття.

Я глянув на годинник.

— Скоро північ, — мовив я. — І твої іменини скінчаться. Не затикай пляшки… решту доп'єш завтра ввечері. Шампанське видихається… тобто з нього вийде газ, та однаково воно буде смачне. А корок сховай… на щастя…

Я підвівся.

— На добраніч, Вікторіє.

Вона теж підвелася й стала біля мене. Я весь напружився.

— На добраніч, Мартіне. І дякую тобі. Я ніколи не забуду цих своїх іменин.

Рідко випадав такий березень, щоб Товариство лижників не хвилювалося, чи долежить сніг до змагань на Голменколені.

Під час своїх ранкових прогулянок з двома або трьома дамами Лунде ми часто підіймалися на його вершину.

Температура трималася на кілька градусів нижче від нуля, але щодня світило сонце. І всюди на горі — на трибунах, на риштуванні — було повно людей із Товариства лижників.

Ми сідали на осонні на котрійсь із трибун і стежили за тим, що діялося навколо.

Мирно стукали молотки, вищали пилки й рубанки. Приємно пахло живицею і чатинням. Розпорядників змагань можна було побачити щокроку.

— Ви не тривожитесь за стан трампліна? — запитав я одного з них.

— Анітрохи. Снігу багато. І мороз тримається

Він радів і снігові, і морозові.

Не радів їм лише Карл Юрген. Він чекав, щоб поменшало снігу на цвинтарі Вестре. Поменшало настільки, щоб можна було почати пошуки, в успіх яких вірив тільки він.

Мені довелося подзвонити йому. Прохання моє було досить банальне, просто дитиняче, — але й ішлося про одну з моїх до смішного дитинячих звичок.

Я подзвонив йому ввечері, як родина Лунде грала в. бридж.

Я вибрав хвилину, коли гра була в найбільшому розпалі. Коли полковник Лунде об'явив чотири винові карти, продублював і опинився в небезпечному становищі. Я вирішив, що тепер ніхто не відірветься від карт. Полковник Лунде не допустить неладу у своїх лавах.

Я через їдальню пройшов у вестибюль до телефону.

— Карл Юрген? Це я, Мартін. У мене до тебе невеличке прохання. Можна сказати, дитиняче. Йдеться про змагання на Голменколені, тобто про неділю… про стрибки з трампліна. Ми з Крістіаном з дитячих років ходили туди разом. Власне, це в нас ніби єдине на цілий рік родинне свято. Крістіан тоді залишає навіть свою кохану, хоч хто б вона була. Ми завжди розташовуємося на тому самому місці — біля найвищої ялини ліворуч від схилу. Можна мені буде піти… тобто можна мені буде в неділю залишити родину Лунде?

— А що вони думають робити цього дня?

— Я питав. Дуже обережно. Вони також ходять у цей день на Голменколен. Адже вони, можна сказати, мешкають біля самої гори, принаймні навпроти неї… Я розповів їм про Крістіана, про те, що ми за родинною традицією зустрічаємося біля найвищої ялини…

— А ви б не могли піти туди разом з родиною Лунде?

— Бачиш, ми з Крістіаном… На мить телефон замовк.

— А коли родина Лунде не піде на Голменколен, Мартіне… або хтось із них залишиться вдома, що тоді?

— Не думаю, що хтось із них залишиться… але все може бути…

Карл Юрген помовчав. Він не любив казати зайвого.

— Наче в цей день немає небезпеки. Буде повно людей…

— Тисяч із вісімдесят, — мовив я.

— Задля певності я пошлю туди Ев'єна. Хай погуляє в саду на той випадок, якби хтось із них залишився вдома.

— Ев'єн не дуже вписується в місцевість, — сказав я. — Надто він помітний.

— Це правда. Я пошлю когось іншого. Цілком непомітного. А крім того… цього дня багато хто йтиме на гору через полковників сад.

— Безперечно, — погодився я.

— Ну, то гаразд, ти можеш бути вільний, Мартіне. Приємної розваги.

— Дякую, — відповів я.

Коли я повернувся до вітальні, полковник Лунде уже встиг вивести з небезпечної зони свої чотири дублі.

Я не знав, що саме цього дня, коли в Осло відбувалося найвеселіше річне свято, Карл Юрген почав свої сумні пошуки на цвинтарі Вестре.

Не знав, поки він сам пізніше не розповів мені про це.

Звичайно, він добре вибрав день.

Не знав я також, що на цвинтар ходила Люсі. Мабуть, їй щось підказало шосте чуття. Вона сховалася неподалік за якийсь високий надгробок і бачила все. Майже все.

Сержант Ев'єн помітив її і сказав Карлові Юргену, що вона там стоїть. Обидва вони прикинулись, нібито не бачать її.

— А чого ви прикинулися, нібито не бачите її, Карле Юргене?

— Я хотів глянути, що вона робитиме.

— А хіба це чесно?.. Адже вона не знала, що ви її помітили.

— Я не такий делікатний у засобах, коли йдеться про розслідування замаху на життя.

Певна річ, він мав слушність. Він почав свої пошуки о шостій ранку.

• Предыдущая
• 18/42
• Следующая