Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер - Страница 4

• Предыдущая
• 4/31
• Следующая

Коли зосталося п'ятнадцять секунд, вони ніби зробилися довші.

Чотирнадцять… тринадцять… дванадцять… одинадцять… десять… дев'ять… вісім… сім… шість… п'ять… чотири… три… дві… одна…

— Нуль, — сказав комісар Єнсен.

— Це нечуваний злочин, — сказав начальник поліції.

— Але ж бомби там не було. І взагалі нічого не сталося. Через годину пожежній тривозі дали відбій, і люди знову стали до роботи. Ще не було й четвертої, як усе вже йшло звичайною колією.

— А проте це нечуваний злочин, — ще раз сказав начальник поліції.

Голос його звучав наполегливо, проте не дуже впевнено, ніби начальник весь час хотів переконати не тільки свого співрозмовника, але й самого себе.

— Злочинця треба спіймати, — сказав він.

— Звичайно, ми провадимо далі пошуки.

— Вважайте, що це справа особлива. Ви мусите знайти винного.

— Так.

— Слухайте мене уважно. Я, звісно, й гадки не маю критикувати ваші методи…

— Я вибрав єдиний можливий шлях. Надто великий був ризик. Ішлося про життя сотень людей, а може, й більше. Коли б будинок охопила пожежа, з нас би була невелика поміч. Драбини досягають тільки до сьомого чи восьмого поверху. Пожежники товклися б унизу, а полум'я тим часом повзло б угору. Крім того, висота будинку сто двадцять метрів, а пожежні помпи вище як на тридцять не дістають.

— Авжеж, я все це розумію. І не критикую вас, як уже сказав. Але вони страшенно обурені. Затримка коштувала їм понад два мільйони. Шеф особисто зв'язався з міністром внутрішніх справ. Він не те щоб скаржився, але…

Мовчанка.

— Дякувати богу, ні на кого не скаржився, — знов озвався начальник поліції.

Єнсен промовчав.

— Але був дуже обурений, як я вже згадував. І через збитки, і через підступи, жертвою яких він став. Він так і сказав: «підступи».

— Так.

— Вони вимагають, щоб ми негайно спіймали злочинця.

— На це потрібен час. Крім листа, в нас нема жодних слідів.

— Я знаю. Але злочинця треба знайти.

— Так.

— Це дуже делікатна справа і, як я вже сказав, термінова. Відкладіть усе інше. Хоч які там у вас справи, вважайте їх другорядними.

— Розумію.

— Сьогодні понеділок. Я даю вам рівно тиждень, не більше. Сім днів, чуєте?

— Чую.

— Візьміться до цієї справи самі. Можете користуватися всім нашим технічним персоналом, але нікому не звіряйте, в чому полягає справа. А як треба буде про щось порадитись, то звертайтеся просто до мене.

— Мушу сказати вам, що цивільний патруль уже знає, в чім річ.

— Дуже шкода. Накажіть їм мовчати.

— Добре.

— Усі важливі допити вам треба провадити самому.

— Розумію.

— І ще одне: слідство не повинне їм заважати. Для них час дуже дорогий. Якщо вам конче треба буде якогось пояснення, то вони воліють давати його через шефа-вико-навця, першого директора видавництва.

— Зрозумів.

— Ви вже знайомі з ним?

— Так.

— Єнсене!

— Слухаю.

— Нехай вам щастить. У цьому зацікавлені ви самі. Комісар Єнсен поклав трубку, сперся ліктями на зелене

сукно столу й опустив голову на руки. Коротко підстрижений сивий чуб колов йому пальці, мов щітка. Робочий день Єнсена почався п'ятнадцять годин тому, тепер була вже десята вечора, і він почував себе дуже стомленим.

Він підвівся з-за столу, випростався, вийшов у коридор і спустився крученими сходами до вартівні. Приміщення мало старосвітський вигляд, усе в ньому було пофарбоване в той самий яскраво-зелений колір, що й двадцять п'ять років тому, коли Єнсен був постовим поліцаєм. Через цілу кімнату тягся дерев'яний бар'єр, а за ним — прикріплені до стіни стільці й ряд кабін для допитів із заскленими віконцями й точеними дужками на дверях. Того дня у вартівні було не дуже людно. Кілька запеклих п'яниць і виголодже-них повій, усі середнього віку або й старші, сиділи на стільцях, чекаючи, коли їх покличуть на допит. За бар'єром простоволосий поліцай у зеленому полотняному кітелі чергував біля телефону. Час від часу долинав гуркіт машин, що заїздили на подвір'я.

Єнсен відчинив залізні двері в стіні й спустився до підвалу. Приміщення шістнадцятої дільниці було давнє, чи не єдина стара будівля, що лишилася ще в тому кварталі, і про неї не дуже дбали. Зате камери обладнали наново. Стеля, підлога й стіни — все було пофарбоване в білий колір, а гранчасті двері аж блищали від різкого, непритьмареного світла ламп. — ~

Коло брами стояв сірий поліційний автобус з відчиненими задніми дверцятами. Кілька поліцаїв у формі виводили звідти п'яниць. Вони з ними не дуже панькались, але Єнсен знав, що причина цьому не так бездушність, як велика втома.

Єнсен пройшов через приміщення, де записували п'яниць, оглядаючи дорогою їхні бляклі, понурі обличчя.

Хоч за пияцтво на вулицях карали з кожним роком суворіше, хоч уряд видав новий закон, що забороняв зловживання алкоголем навіть удома, поліція просто знемагала від надмірного навантаження. Вона щовечора затримувала від двох до трьох тисяч осіб більше чи менше п'яних, і десь половина з них були жінки. На той час, коли Єнсен був ще постовим поліцаєм, вважали, що триста чоловік, затриманих у суботній вечір, — дуже багато.

Поряд із автобусом стояла санітарна машина, а біля неї молодик у спортивній шапочці та білому халаті. То був поліційний лікар.

— П'ятьох треба відвезти до лікарні промити шлунок, — сказав він. — Я не зважусь залишити їх тут. Не можу взяти на себе таку відповідальність.

Єнсен кивнув.

— Чортзна-що виходить, — повів далі лікар. — На міцні напої накладають величезний податок — п'ять тисяч відсотків, тоді створюють умови, що штовхають людей на пияцтво, а після всього цього деруть з п'яних величезні штрафи. В самому нашому місті триста тисяч щоденно.

— Краще тримайте язика на припоні,— порадив йому комісар Єнсен.

Комісар Єнсен мешкав порівняно недалеко від центру, в південній околиці міста, й добирався додому на машині менше як за годину.

У центрі не стихав рух; кав'ярні-азтомати й кінотеатри ще стояли відчинені, й тротуарами сновигали люди повз освітлені вітрини. Обличчя в них були бліді, напружені, ніби їх стомило холодне, колюче світло ліхтарів та реклам. Подекуди траплялися гуртки молоді, що знічев'я збиралася коло яток, де продавали смажену кукурудзу, чи перед вітринами крамниць. Здебільшого вони стояли тихо, навіть між собою майже не розмовляли. Декотрі байдуже дивилися на поліційну машину.

Злочинність серед молоді,— колись надзвичайно важлива проблема, — за останні десять років зменшилась і тепер майже зовсім зійшла нанівець. І взагалі, злочинців нині траплялося менше, ніж колись, властиво поширювалося тільки пияцтво. їдучи центром, Єнсен не в одному місці бачив поліцаїв за роботою. В неоновому світлі поблискували їхні білі кийки, коли вони запихали п'яниць до автобусів.

Перед міністерством внутрішніх справ машина пірнула в тунель і виїхала нагору аж через вісім кілометрів у безлюдному промисловому районі, тоді через міст помчала автострадою на південь.

Єнсен був стомлений, і в правому боці під ребрами озивався біль, важкий, тягучий.

Околиця, де він мешкав, складалася з тридцяти шести восьмиповерхових будинків, що вишикувалися в чотири паралельні ряди. Між тими рядами містилися майданчики на машини, газони й дитячі павільйони, зроблені з прозорого пластику.

Єнсен спинився перед сьомим будинком у третьому ряду, вимкнув мотор і вийшов у холодну зоряну ніч. Хоч годинник показував тільки п'ять хвилин на одинадцяту, в будинку не світилося. Єнсен укинув монету в автомат на майданчику, перевів важіль з червоною годинниковою стрілкою і пішов до свого помешкання.

Дома він увімкнув світло, скинув плаща, черевики, краватку й піджака. Розстібаючи сорочку, він пройшовся по кімнаті й оглянув її незатишну обставу, великий телевізор і фотокартки — ще з поліційної школи, — що висіли на стінах.

• Предыдущая
• 4/31
• Следующая