Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер - Страница 30

• Предыдущая
• 30/31
• Следующая

— Слухаю, комісаре.

— Ваша манера доповідати дуже далека від досконалої.

— Слухаю, комісаре.

Єнсен пішов до будинку, і служниця впустила його. Дзиґарі десь у будинку вибили одинадцяту. Він стояв, тримаючи в руках капелюха, й чекав. За п'ять хвилин з'явилася шефова дружина.

— Так пізно? — бундючно спитала вона. — Крім того, з моїм чоловіком сталося нещастя, і він лежить у постелі.

— Справа дуже важлива. І термінова.

Вона піднялася сходами нагору, а за кілька хвилин вернулася й сказала:

— Он там телефон. Можете поговорити з ним. Але недовго.

Єнсен узяв трубку.

Шеф концерну здавався дуже втомленим, але голос у нього був чіткий і мелодійний.

— Так, так. Отже, ви його арештували?

— Затримали.

— А де він?

— Протягом трьох днів він сидітиме в шістнадцятій дільниці.

— Розкішно. Сердега напевне несповна розуму. Єнсен нічого не відповів.

— Виявилося ще щось цікавого під час слідства?

— Ні.

— Розкішно. Ну, на добраніч.

— Ще одне.

— Тільки недовго. Ви дуже пізно прийшли, а в мене був напружений день.

— Перше ніж його затримали, він, здається, послав іще одного анонімного листа.

— Он як. Ви знаєте, що в ньому написано?

— Якщо вірити його словам, то він нічим не відрізняється від попереднього.

Мовчанка тримала так довго, що Єнсенові здалося, ніби розмова закінчена. Коли шеф нарешті озвався, голос у нього був цілком інакший.

— Отже, знов погрожує висадити Дім?

— Мабуть.

— А мав він нагоду чи змогу занести вибухівку в будинок?

— Навряд.

— Але ви не можете поручитися, що цього напевно не могло статися?

— Звичайно, не можу. А все ж таке припущення абсолютно неймовірне.

Голос шефа зраджував, що він глибоко замислився. Помовчавши з півхвилини, він так закінчив розмову:

— Я не маю сумніву, що він божевільний. От морока! Зрештою, якщо й треба вживати якихось запобіжних засобів, то аж завтра. Отже, на добраніч.

Єнсен їхав повільно й опівночі все ще був на півдорозі. Там його випередила чорна машина, дуже схожа на шефову, але Єнсен не міг би сказати напевне, що то вона.

Десь аж близько другої він під'їхав до свого дому.

Він був стомлений, голодний і чомусь зовсім не тішився, як завжди після закінчення якоїсь справи.

Єнсен роздягнувся в темряві, пішов до кухні й відміряв десь із сто п'ятдесят грамів спирту. Тоді випив одним духом, сполоскав чарку над злив&іьницею і ліг спати.

Заснув він майже відразу. На межі сну й свідомості в ньому зринуло відчуття самоти й невдоволення.

Сон миттю злетів з Єнсена тієї ж миті, як він розплющив очі. Щось його збудило, але що саме, він не знав. Навряд чи якийсь зовнішній чинник — телефонний дзвінок або голос. Мабуть, уві сні його приголомшила якась думка, гостра, ясна, мов блискавка, що відразу ж зникла, тільки-но він розплющив очі.

Він трохи полежав горілиць, дивлячись у стелю. А за чверть години підвівся і вийшов до кухні. Електричний годинник показував п'ять хвилин до сьомої. Був уже понеділок.

Єнсен дістав з холодильника мінеральної води, налив собі склянку і, тримаючи її в руці, виглянув у вікно. Краєвид був сірий і безрадісний — одноманітний сосняк. Єнсен випив воду, зайшов до ванної кімнати, скинув піжаму й заліз у ванну. Він лежав у теплій воді, аж поки вона вихо-лола, тоді виліз, сполоскався під душем, добре витерся й одягнувся.

До ранкових газет він навіть не торкнувся, але випив окропу з медом і з'їв три сухарі. Вони, властиво, йому не допомогли, під грудьми запекло ще дужче, а відчуття голоду стало ще нестерпніше.

Хоч їхав Єнсен не дуже швидко, а все ж мало не пропустив червоне світло коло мосту. Довелося раптово загальмувати. Машини за ним теж в унісон завищали гальмами.

У свій кабінет він зайшов рівно о восьмій тридцять, а за дві хвилини задзвонив телефон.

— З шефом розмовляли?

— Так, по телефону. До нього не пустили. Він лежить у постелі.

— Чого це раптом? Хворий, чи що?

— Його налякав борсук.

Начальник поліції відповів не зразу, і Єнсен звично ловив вухом його нерівний віддих.

— Ну, не так уже йому погано, бо сьогодні вранці вони з видавцем вилетіли за кордон на якийсь конгрес.

— І що?

— Я вам не тому телефоную. Просто хотів сказати, що тепер уже наш клопіт скоро скінчиться. Матеріали слідства у вас оформлені?

Єнсен погортав протоколи на столі.

— Так.

— Прокурор негайно береться до цієї справи. Його люди приїдуть до арештованого хвилин за десять і заберуть до в'язниці попереднього ув'язнення. Ви передасте їм усі рапорти й протоколи допитів.

— Ясно.

— Як тільки передасте справу прокуратурі, закрийте її і поставте у себе в календарі галочку. А тоді забудьмо про неї зовсім.

— Ясно.

— От і гаразд, Єнсене. До побачення.

З прокуратури прибули справді хвилин за десять. Єнсен стояв коло вікна й бачив, як вони вели арештованого до машини. Він був у тому самому велюровому капелюсі та сірому пальті, йшов сам і зацікавлено роззирався по цементному подвір'ї дільниці. Але там нічого цікавого не було — самі лише шланги, відра і два санітари в ясно-жовтих непромокальних комбінезонах.

Обидва конвоїри, видно, ставилися дуже поважно до свого доручення. Щоправда, наручників на арештованого не на-дягли й не вели його за руки, але ступали близько обабіч нього, і Єнсен помітив, що один із них весь час тримав руку в кишені. Мабуть, новачки.

Єнсен стояв і дачі коло вікна, хоч машина давно від'їхала. Потім сів до столу, вийняв нотатника й почав переглядати його, то перегортаючи по кілька сторінок, то навпаки, вертаючись до того, що тільки-но читав.

Коли годинник на стіні одинадцятьма ударами відміряв час, він відсунув нотатника й ще хвилин десять дивився на нього. Потім сховав його у брунатний конверт, а конверт заклеїв, написав з другого боку на ньому номер і поклав у найнижчу шухляду.

Після цього Єнсен підвівся й пішов до буфету, машинально відповідаючи на вітання підлеглих.

Він замовив собі цілий стандартний сніданок, дістав повну тацю всіляких наїдків і подався до столика в кутку, якого завжди залишали для нього. Сніданок складався з трьох скибочок меленої ковбаси, двох обсмажених цибулин, п'ятьох розварених картоплин і кучерявого листка салати. Все це було щедро полите густою, клейкою молочною підливою. Крім того, на таці була пляшка пастеризованого молока, трохи вітамінованої олії, чотири скибки черствого хліба, плитка сиру, чашка чорної кави й липке тістечно з повидлом, полите цукровим сиропом.

Він їв помалу, добре розжовував їжу, але з таким відстороненим виглядом, ніби весь цей сніданок не мав до нього ніякого стосунку.

Попоївши, він довго й старанно длубався в зубах. Тоді ще якусь хвилину непорушно посидів, випроставши спину, тільки складені руки спер на край столу. Здавалося, він ні на що не дивився, і ті, хто проходив повз столик, не могли спіймати його погляду.

Через півгодини він повернувся до свого кабінету, сів до столу, погортав повідомлення про буденні випадки — самогубства й пияцтво, тоді з купи праворуч витяг навмання один рапорт. Він спробував уважно прочитати його, але не зміг.

Він геть спітнів, думки розбігалися: таке з ним рідко бувало.

Сніданок виявився заважкий як на його виснажений шлунок.

Єнсен відклав рапорт, підвівся, перейшов коридор і завернув до туалету.

Там він замкнув двері, засунув у горло два пальці й виблював. Блювотина була кисла, неприємна, і його ще довго нудило.

Він стояв навколішки над унітазом і думав, що хтось отак може зайти сюди й вистрілити йому в потилицю. І коли револьвер буде добрий, куля розірве голову, він звалиться долілиць в унітаз, і так його потім і знайдуть.

Коли спазми в шлунку трохи стихли, думки його проясніли.

Єнсен умився, сполоскав шию й руки холодною водою, тоді зачесав чуба, вичистив щіткою піджак і вернувся до свого кабінету.

• Предыдущая
• 30/31
• Следующая