Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер - Страница 19

• Предыдущая
• 19/31
• Следующая

Молодша жінка дивилася на свої черевички й кусала спідню губу. Куточки вуст її тремтіли, ніби вона намагалася стримати крик чи сміх.

— Чого ви пішли?

— Я залишила видавництво, бо вважала, що моя кар'єра досягла вершини. Я здійснила свою мету і двадцять років вала свій журнал від перемоги до перемоги. Авжеж, я не перебільшу, коли скажу, що створила його власними руками. Коли я прийшла туди, вій не мав ніякої ваги, аніякісінької. І за короткий термін я зробила з нього найбільший жіночий журнал у країні, а ще за якийсь час він узагалі став найбільшим журналом серед усіх. І таким лишився й досі.

Вона позирнула на свою чорняву приятельку й ущипливо повела далі:

— І як я цього домоглася? Тільки працею, тільки самопожертвою. Треба жити лише метою, що стоїть у тебе перед очима, треба думати ілюстраціями і шпальтами, чуйно дослухатися до голосу читачів, щоб… — На хвилю вона замислилась.-¦ Щоб задовольнити їхнє справедливе прагнення позолотити будні чудовими мріями, ідеалами, поезією.

Вона пригубила чарку й крижаним тоном повела далі: — Щоб досягти цього, потрібне те, що ми звемо чуттям. І в стосунках зі своїми співробітниками теж слід виявляти таке чуття. Але не кожен його мас. Часом доводиться не жаліти себе, щоб якнайбільше дати іншим.

Вона заплющила очі й залебеділа ніжним голосом:

— І все задля однієї мети: журнал і читачі.

— Задля двох, — поправив комісар Єнсен.

Чорнява швидко глянула на нього зляканими очима. Господиня ніяк не зреагувала.

— Ви, мабуть, знаєте, як я зробилася головним редактором?

— Ні.

Голос її знов змінився — став замріяний.

— Це наче казка. Я й досі бачу все те перед собою, як справжню новелу в ілюстраціях. Ось як воно було…

Чергова зміна голосу й виразу обличчя. ¦— Я походжу з простого роду й не соромлюся цього. Тепер голос уже агресивний, кутики вуст опущені, ніс — задертий.

— Он як.

Швидко, підозріливо глянувши на відвідувача, вона діловито мовила:

— Шеф концерну — геній. Не менше як геній. Велика людина, більша за Демократа(1).

* Тобто Демокріта (близько 460–370 pp. до н. є.) — видатного давньогрецького філософа-матеріаліста.

— За Демократа?

Вона защебетала, похитуючи головою:

— Ох, я завжди плутаю імена' Звичайно, я мала на думці когось іншого. Всіх не втримаєш у пам'яті.

Єнсен кивнув.

— Шеф узяв мене з дуже скромного місця і відразу ж передав мені журнал. То була нечувана сміливість. Уявіть собі: молода дівчина — і раптом завідує великою редакцією! Але в мені були саме ті соки, що їх потребував журнал. За три місяці я цілком змінила обличчя редакції, розігнала ледарів, а за півроку журнал став для жінок найулюбленішим з усього, що вони читають. І такий самий лишився й досі.

Вона знов змінила голос і звернулася вже до чорнявої:

— Не забувайте, що вісім шпальт гороскопів, кіноновел в ілюстраціях і розповіді з життя матерів великих людей ввела я. І завдяки тим введенням ви маєте успіх. А ще зображення домашніх тварин у чотири фарби.

Вона легенько повела рукою блиснувши каблучками на пальцях, і скромно мовила:

— Я це не для того, щоб хвалитися чи напрошуватись на компліменти. Достатньою винагородою мені були сотні тисяч листів від вдячних читачок, листів, що зігрівають серце.

Вона трохи помовчала, простягнувши руку вперед і схиливши набік голову, ніби задивилася вдалину.

— Не питайте, як мені пощастило досягти цього, — скромно мовила вона. — Таке просто відчуваєш, але відчуваєш напевне, як, наприклад, знаєш, що кожна жінка мріє хоч раз у житті спіймати на собі чийсь погляд, сповнений палкого бажання…

У чорнявої вихопилося з уст якесь придушене булькання.

Господиня насторожилась і глянула на неї з відвертою ненавистю.

— Звичайно, так було в наші часи, — сказала вона твердо й зневажливо, — коли ми, жінки, ще мали палке серце під білизною.

Обличчя її раптом змарніло, і навколо очей та вуст проступило ціле мереживо зморщок. Вона роздратовано почала кусати ніготь на лівій руці — довгий, гострий, полакований перламутром.

— Вам дали диплом, як ви пішли з журналу?

— Аякже. Неймовірно гарний. — На її обличчі знов розцвіла грайлива дівчача усмішка, очі засяяли. — Хочете поглянути?

— Так.

Господиня легко, граційно звелася і випурхнула з кімнати. Чорнява нажахано дивилася на Єнсена.

Господиня повернулася, притискуючи до грудей диплом.

— Ви тільки уявіть собі: всі значні особи поставили тут своє прізвище, навіть одна принцеса

Вона розгорнула диплом. Чиста ліва сторінка була вся змережена підписами.

— Я вважаю, що це найдорожчий із цілих сотень подарунків, які я дістала з усіх усюд. Показати вам?

— Не треба, — сказав Єнсен. Господиня розгублено всміхнулася.

— То скажіть, чого ви, комісар поліції, приходите й випитуєте мене?

— Я не вповноважений пояснювати це, — відповів Єнсен.

На обличчі господині за секунду відбилася ціла гама найрізноманітніших почуттів. Врешті вона плеснула руками, безпорадно, по-жіночому, й покірно сказала:

— Що ж, нехай і так…

Комісар Єнсен вийшов разом з чорнявою. Тільки-но ліфт рушив, вона хлипнула й сказала:

— Не вірте жодному її слову. Вона підступна, страшна жінка, справжня потвора Про неї ходять найогидніші чутки.

— Так?

— Вона втілення підлоти й цікавості. І вона й досі тримає в руках усі нитки, хоч з видавництва її пощастило випхати. Тепер вона змушує мене шпигувати для неї. Щосереди й щосуботи я маю приходити до неї і розповідати геть про все. Вона хоче бути в курсі справ.

— Навіщо ж ви погоджуєтесь?

— Господи! Навіщо? Та ж вона може роздавити мене за десять хвилин, як гниду. Ні на мить не завагається. І весь час знущається з мене. Ох, боже…

Комісар Єнсен нічого не відповів. Коли вони спустилися вниз, він скинув капелюха й відчинив перед нею двері. Чорнява боязко глянула на нього й вибігла на вулицю.

Рух помітно зменшився. Була субота Годинник показував п'ять хвилин до четвертої. У правому боці зноз защеміло.

Єнсен вимкнув мотор, але й далі сидів у машині, з розгорненим нотатником на кермі. Він якраз записав у ньому: «Номер 4. Художній директор, неодружена, 20 років, пішла за власним бажанням».

Отже, четвертий номер теж була жінка

Будинок стояв на другому боці вулиці. Він був не зовсім новий, але добре доглянутий. Виявилося, що потрібне йому помешкання було на першому поверсі. Єнсен подзвонив. Ніхто не відповів. Він подзвонив іще кілька разів. Потім гучно постукав, ще раз і ще. Нарешті поторсав за дужку. Двері були замкнені. Зсередини не долинало жодного звуку. Єнсен ще трохи постояв. Тим часом у помешканні задзвонив телефон. Тоді Єнсен вернувся до машини, перегорнув п'ять чистих сторінок у нотатнику й написав: «Номер 5. 52 роки, журналіст, неодружений, термін служби скінчився згідно з контрактом».

Цього разу йому пощастило: потрібна вулиця була в тому самому районі, всього за п'ять кварталів.

Будинок також дуже скидався на той, у якому він побував десять хвилин тому, — довга жовта шестиповерхова будівля, що стояла навскіс до вулиці. Такими панельними спорудами забудований був весь район.

Прізвище на табличці було наліплене з літер, вирізаних із якоїсь газети. Декотрі з них стерлися, а декотрі повідпадали, і прочитати прізвище було важко. Дзвінок працював, але, хоч Єнсен чув, як хтось вовтузився в помешканні, минуло кілька хвилин, поки його впустили.

Чоловік, що відчинив двері, видавався старшим за свої роки. До того ж був дуже неохайний: розкошлані довгі патли на голові, густий сивий заріст на обличчі. Одягнений він був у брудну жовту сорочку і в штани, що спустилися нижче клубів, а взутий у стоптані черевики. Єнсен наморщив брови. В наші часи дивно було зустріти погано вдягнену людину.

— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.

• Предыдущая
• 19/31
• Следующая