Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер - Страница 15
- Предыдущая
- 15/31
- Следующая
— Невже аж так необхідно було її брати? — спитав молодик.
Голос у нього був приємний, але невпевнений, і руки тремтіли.
— Отже, це ви послали листа? — запитав Єнсен.
— Так, і признаюся. Уже признався, хай йому біс.
— Коли ви його послали?
— У неділю.
— В яку пору?
— Увечері. Не пам'ятаю, коли саме.
— До дев'ятої чи після?
— Здається, після. Я ж вам сказав, що не пам'ятаю.
— Де ви його складали?
— Дома
— Тут?
— Ні, в батьків.
— На якому папері?
— На звичайному, білому.
Він уже опанував себе й холодно дивився на Єнсена
— На папері для друкарської машинки?
— Ні, кращої марки. На уривку від якогось диплома.
— Де ви його дістали?
— У видавництві, їх там повно валяється. Коли хто сам іде з роботи або йому дають штурхана під зад, то нагороджують таким дипломом. Змалювати, який він?
— Не треба Де ви його знайшли?
— Я ж сказав, у видавництві.
— А докладніше?
— Ну, валявся там. Мабуть, його брали на якусь пробу, абощо.
— Ви його знайшли на столі?
— Може, й на столі. — Він трохи подумав: — Чи на якійсь полиці.
— Коли це було?
— О, вже кілька місяців тому. Хоч вірте, хоч ні, але я не пам'ятаю. їй-богу, забув, у кожному разі не цього року.
— І ви його взяли з собою?
— Так.
— Для сміху?
— Радше, щоб потім використати на якусь капость.
— На що?
— Ну, на жарт. Є такий вислів.
— А на який саме жарт?
— На який завгодно. Підписатися вигаданим прізвищем, приліпити на чистій сторінці голу дівку й послати якомусь ідіотові.
— А коли вам спало на думку скласти листа?
— У неділю. Не було чим розважитись, хоч ти вбий. От я й надумав їх трохи наполохати. Задля жарту. Я не знав, що вони приймуть це за щиру правду.
Голос його ставав дедалі твердіший і впевненіший. Та враз він жалібно додав:
— Де ж я знав, що зчиниться такий шарварок! І гадки не мав.
— Яким клеєм ви користувалися?
— Власним. Звичайним клеєм. Комісар Єнсен кивнув головою.
— Покажіть своє посвідчення.
Молодик відразу подав його. На ньому було шість червоних позначок, усі перекреслені синім.
— Дарма відсилати мене лікуватися. Я вже тричі там був.
Єнсен віддав йому посвідчення.
— А от вона ні,— молодик кивнув на другу кімнату. — Властиво, ви самі й винні. Ми чекали на вас від минулої ночі, а що ж бо ще можна робити з нудьги? Я не вмію сидіти без діла Бідна дівчина
— То ваша наречена?
— Можна сказати й так.
— Вона тут мешкає?
— Здебільшого тут. Дівка на всі сто, тільки клопоту з нею багато. Трохи, бачте, старомодна Зате вже темперамент — просто вогонь, якщо ви розумієте, про що я кажу.
Єнсен кивнув головою.
— А скажіть, якби дядько… якби вони не були такі великодушні й не відкликали позов, яка б на мене чекала кара?
— Це вирішує суд, — сказав Єнсен і згорнув нотатника Молодик узяв цигарку й закурив. Тоді зліз із підвіконня і безсило прихилився до стіни.
— Інколи встряєш у чортзна-що, — сказав він. — Добре, що мені щастить у житті.
Єнсен сховав нотатника в кишеню й позирнув на двері.
— А перше ніж наклеїти літери, ви їх повидирали з газет чи звідки?
— Звісно, з газет.
— Повидирали?
— Так.
— Не повирізували ножицями?
Молодик швидко потер перенісся, провів рукою по бровах і наморщив лоба Тоді подивився на Єнсена
— Я добре не пригадую, — врешті сказав він.
— А ви спробуйте. Пауза
— Ні, не пригадую.
— Де ви вкинули листа?
— Тут, у місті.
— А докладніше?
— До якоїсь скриньки.
— Де саме та скринька міститься?
— Не уявляю собі.
— Не уявляєте, де вкинули листа?
— Я ж сказав, що десь у місті. А до якої саме скриньки,
не пригадую.
— Не пригадуєте?
— Ні. Смішно було б запам'ятовувати такі дурниці. В місті повно поштових скриньок. Правда ж?
Єнсен нічого не відповів.
— Правда ж? — роздратовано перепитав молодик.
— Правда
— Отож-бо.
— Але хоч пригадуєте, в якій частині міста ви його вкинули?
Молодик спробував піймати комісарів погляд, але той байдуже дивився у вікно. Коли йому не пощастило, він схилив набік голову й сказав:
— Ні, не пригадую. Хіба не однаково?
— Де живуть ваші батьки?
— У східній частині міста.
— Може, ви вкинули листа поблизу їхнього будинку?
— Я ж кажу, що не знаю. Яке це, в біса, має значення?
— А може, в південній частині?
— Так, хай йому грець. Тобто ні. Не знаю.
— Де ви вкинули листа?
— Не знаю, кажу, якого ви ірода присікались! — істерично крикнув молодик. Тоді затнувся й голосно відітхнув. Трохи помовчавши, він додав: — Я гасав того вечора по цілому місті.
— Сам?
— Так.
— І ви не знаєте, де вкинули листа?
— Ні! Скільки вам товкти, га?
Молодик почав ходити по кімнаті, швидко, дрібно ступаючи.
— Отже, не пригадуєте?
— Ні.
— Не знаєте, де вкинули листа?
— Ні! — закричав той, уже не володіючи собою.
— Одягайтесь і ходімо, — наказав комісар Єнсен.
— Куди ходімо?
— У поліцію, до шістнадцятої дільниці.
— А хіба вам мало, як я завтра все це запишу на папері? Я мав… інші плани на сьогоднішній вечір.
— Мало.
— А як я відмовлюсь іти з вами?
— Не маєте права Ви арештовані.
— Арештований? Та як ви смієте, махоре клишоногий? Вони ж відкликали свій позов! Арештований! За що?
— За неправдиве свідчення.
Дорогою вони не перемовилися жодним словом. Арештований сидів ззаду, і Єнсен міг стежити за ним у дзеркало, майже не повертаючи голови. Молодик нервувався. Він ненастанно моргав очима під окулярами й кусав нігті, коли вважав, що на нього ніхто не дивиться.
Єнсен заїхав на подвір'я й поставив машину коло дверей підвалу. Потім провів арештованого повз реєстраційний стіл, поминув камери, де за блискучими ґратками видно було п'яниць, що або плакали, або тупо сиділи, обвиснувши всім тілом. Єнсен відчинив останні двері й опинився з арештованим у ясно освітленій камері. Стеля, стіни й підлога були білі, а посередині стояв ослінчик з білого бакеліту.
Арештований уперто, але й водночас розгублено озирнувся і сів на ослінчик. Єнсен вийшов і замкнув за собою двері.
У своєму кабінеті він зняв трубку, набрав три цифри і сказав:
— Пошліть в ізолятор слідчого. Ідеться про неправдиве свідчення. Арештований повинен признатися. Справа негайна
Потім він дістав з нагрудної кишені білу картку, поклав її перед собою на столі і в лівому верхньому кутку намалював маленьку п'ятикутну зірку. Він старанно, повільно заповнив такими зірками цілий рядок. Тоді почав другий, уже шестикутних зірок, таких самих дрібненьких. Заповнивши всю картку, він підбив підсумок. Разом він намаіював тисячу двісті сорок дві зірки, з них шістсот тридцять три п'ятикутних і шістсот дев'ять шестикутних.
Його пекла згага, і почалися корчі в шлунку, тож він випив склянку води з содою. З подвір'я долинав крик і ще якийсь гамір — напевне, щось трапилось, але Єнсен не звертав на те уваги й не підійшов до вікна
Через чотири години й двадцять хвилин задзвонив телефон.
— Усе ясно, — сказав слідчий. — Листа посилав не він, але я з ним довго наморочився.
— А як протокол?
— Готовий і підписаний.
— Мотиви?
— Мабуть, гроші. Хоч це він і досі відмовляється визнати.
— Відпустіть його.
— Передати справу до суду?
— Ні.
— Може, витрясти з нього, хто йому давав гроші/
— Ні.
— Тепер уже було б не важко.
— Ні, -сказав комісар Єнсен. — Немає потреби.
Він відклав трубку, порвав картку з зірочками й викинув клапті в кошик. Тоді взяв список із дев'ятьма пронумерованими прізвищами, розгорнув нову сторінку в нотатнику й написав: «Номер 2. 42 роки, репортер, розлучений, пішов за власним бажанням».
Потім Єнсен поїхав додому, роздягнувся й ліг, нічого не з'ївши й не випивши. Згага вже його не пекла, він дуже стомився, та все одно довго не міг заснути.
- Предыдущая
- 15/31
- Следующая