Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер - Страница 11

• Предыдущая
• 11/31
• Следующая

— Там у кімнаті дві тисячі сто сорок третій сидить п'яний, — мовив Єнсен.

— Про нього вже подбали, — безбарвним голосом відповів чоловік у сірому костюмі.

Єнсен відімкнув своїм ключем вхідні двері, і в обличчя йому війнуло холодне нічне повітря.

Коли Єнсен вернувся до шістнадцятої дільниці, було вже п'ять хвилин до десятої. У вартівні він не побачив нічого цікавого і спустився вниз, куди саме привезли двох молодих жінок. Він зачекав, поки жінки здавали на контрольний стіл свої посвідки, взуття, верхній одяг і торбинки. Одна з них завзято лаялась і навіть плюнула реєстраторові в обличчя. Поліцай, що привіз її, позіхнув, заломив їй руку за спину і водночас стомлено глянув на годинника. Друга арештована стояла спокійно, похнюпивши голову й опустивши руки. Вона весь час плакала й мурмотіла крізь сльози давно відомі слова: «Ні, ні!» і «Я не хочу!».

Затриманих повели двоє поліцаїв у гумових чоботях і світло-зелених непромокальних плащах. Відразу по тому з кімнати медичного огляду почувся плач і стогін. Жіночий персонал був надійніший і витриваліший за чоловічий.

Єнсен повернувся до контрольного столу й прочитав список п'яних, привезених останніми годинами. У видавництві нікого не затримано, і звідти не надходило ніяких заяв.

Дорогою додому комісар Єнсен не захотів нічого їсти. Він не почував себе дуже голодним, та й під грудьми вже не пекло. Але, хоч у машині було тепло й затишно, він тремтів з холоду і насилу тримав кермо.

Він зразу роздягся й ліг у постіль. Пролежавши в темряві з годину, він підвівся й приніс пляшку. Тремтіти він перестав, але мерз навіть уві сні.

Минув третій день. Лишилося чотири.

Ранок був холодний і ясний. Моріжки між будинками притрусив уночі сніг, а на бетоновій автостраді полискувала ожеледь.

Єнсен прокинувся рано і, незважаючи на великий рух та слизьку дорогу, вчасно дістався до дільниці. В горлі у нього пересохло, а в роті, хоч він, їдучи з дому, почистив зуби й добре сполоскав їх, залишився несвіжий, неприємний присмак. Він звелів принести з буфету пляшку мінеральної води й заходився вивчати папери на столі. Рапорту з лабораторії ще не було, а решта виявилися нецікаві. Поліцай, відряджений на пошту, зайшов у глухий кут. Єнсен уважно прочитав його коротеньке повідомлення, потер пучками скроні й набрав номер головпоштамту. Трубку взяли не відразу.

— Це Єнсен.

— Слухаю, комісаре.

— Що ви тепер робите?

— Допитую сортувальників. Але на це потрібен час.

— А якщо докладніше?

— Ще два дні. Може, й три.

— Ви вважаєте, що це до чогось приведе?

— Навряд. Трапляється багато листів, де адреси наліплено з газетних літер. Через мої руки їх уже перейшла з сотня. І більшість навіть не анонімні. Просто люди так роблять.

— Навіщо?

— Мабуть, жартома Єдиний, хто пам'ятає того листа, Це посланець, який відносив його.

— Ви маєте копію листа?

— Ні, комісаре. Зате маю копію конверта й адресу.

— Я знаю. Не вдавайтесь до зайвих подробиць.

— Слухаю, комісаре.

— Облиште допити. їдьте до лабораторії, замовте собі фотокопію листа й дізнайтеся, з якої газети чи газет вирізано літери. Ясно?

— Ясно.

Єнсен поклав трубку. За вікном санітари грюкали відрами й лопатами.

Єнсен хряснув суглобами пальців. Треба чекати.

Коли минуло три години й двадцять хвилин, задзвонив телефон.

— Ми визначили гатунок паперу, — сказав лаборант.

— Ну й що?

— Це папір на документи, марка «ЦВ-3». Його виробляє фабрика, що належить концернові. — Хвилину тривала мовчанка, тоді лаборант додав: — Та воно й не дивина. Бо практично в їхніх руках уся паперова промисловість.

— Ближче до справи, — сказав Єнсен.

— Фабрика міститься на півночі від міста, кілометрів за сорок. Ми туди відрядили свого працівника. Я хвилин п'ять як розмовляв з ним.

— І що?

— Той гатунок виробляли десь із рік. Переважно на експорт, але невеличкі партії надходили просто до так званої внутрішньої друкарні, що теж належить концернові. Виготовляли той гатунок у двох форматах. Наскільки я розумію, тут ми маємо справу з більшим форматом. До цього я нічого не можу додати. Решта вже ваша справа. Я послав вам кур'єром усі адреси й назви. Вони будуть у вас хвилин за десять.

Єнсен мовчав.

__ Оце й усе, — сказав лаборант. Він хвилю повагався,

наче мав іще щось на гадці, а тоді нерішуче спитав: — Скажіть, будь ласка, комісаре…

— Що?

— За вчорашнє… Рапорт за мою помилку. Ви його не скасували?

— Звичайно ні,— сказав комісар.

Через десять хвилин кур'єр приніс письмове повідомлення.

Дочитавши його до кінця, Єнсен підвівся, підійшов до стіни й поглянув на велику карту. Тоді одягнув плаща й спустився до машини.

У конторі стіни були скляні, і комісар Єнсен, чекаючи, поки зайде завідувач друкарні, міг бачити, що робиться за ними, де робітники в білих і сірих халатах сновигали коло довгих столів. Десь далі чути було грюкіт друкарських машин.

На крицевих гачках уздовж однієї стіни висіли вологі ще гранки. На них великим, жирним шрифтом була надрукована реклама журналів, які випускало видавництво. Одна реклама повідомляла про те, що якийсь журнал цього тижня вийде з панорамним додатком, де буде зображена шістнадцятирічна артистка телебачення в натуральну величину. Додаток мав бути «яскравий, барвистий і незвичайно гарний». Реклама закликала негайно купити всім той журнал, поки він є ще в продажу.

— Ми друкуємо для видавництва частину реклами, — мовив завідувач. — Ось анонси до газет. Гарні, але дорогі. Одна така реклама коштує вп'ятеро дорожче, аніж ми з вами заробляємо за рік.

Комісар Єнсен нічого не сказав.

— Хоч для них це небагато важить, оскільки їм належить усе — і журнали, й газети, й друкарні, й папір, на якому друкують, — вів далі завідувач. — Зате гарні, що вже є, те є. — Він відвернувся й засунув до рота м'ятну цукерку. — Ви майже вгадали. На такому папері ми друкували два номери. Десь із рік тому. І з багатющим оформленням. Невеликим накладом. Усього по кілька тисяч примірників. Першого разу то був поштовий папір для шефа, а другого — якийсь диплом.

— Для видавництва?

— Певне. Десь у нас лишилися пробні відбитки. Можете поглянути. — Він пошукав у теках. — Ось, прошу.

Шефів поштовий папір був зовсім маленького формату, дуже елегантний, із сірою монограмою у верхньому ріжку, що мало свідчити про скромність і суворий смак власника. Єнсен відразу помітив, що цей формат значно менший за анонімного листа, про всяк випадок зміряв його. Тоді порівняв з даними. Розміри не збігалися.

Другий примірник являв собою майже квадратовий аркуш паперу, складений навпіл. Дві перші сторінки були чисті, а на третій великими готичними літерами видруко-вано текст:

«За багаторічну й успішну працю в царині культури та побудови гармонійного суспільства складаємо глибоку, щи-РУ подяку».

— Гарно, правда?

— Навіщо їх друкували?

— Не знаю. Це якийсь диплом. Хтось, певне, підписується під текстом. А тоді його комусь дають. Мабуть, що так.

Єнсен узяв лінійку— й виміряв чисту половину аркушика Тоді знову витяг з кишені рапорта й порівняв розміри. Цього разу вони збігалися.

— Ви ще маєте такий папір на складі?

— Ні, це особлива марка До того ж вельми дорога. І навіть як щось лишилося після друку, то ми давно його списали.

— Я візьму цей пробний відбиток.

— У нас він тільки один, для архіву, — сказав завідувач.

— Зрозуміло, — мовив Єнсен.

Завідувач — чоловік років шістдесяти — мав зморщене обличчя й понурий вигляд. Від нього тхнуло горілкою, друкарською фарбою і м'ятними цукерками. Він нічого більше не сказав, навіть не попрощався.

• Предыдущая
• 11/31
• Следующая