Смерть манекенниці - Селкудяну Петре - Страница 26
- Предыдущая
- 26/32
- Следующая
— Ні, не повертався.
— Вибач, Вінченціу, що я стільки разів перепитую, але уяви собі: Йоана не повернеться зі свого кращого світу, коли ти не скажеш мені правди. Повертався ти чи ні?
— Ні, я не повертався.
Дід устав і з усієї сили втиснув погаслий недопалок у попільничку.
— Іди, будь ласка, до своєї кімнати.
Вінченціу пішов. Дід покликав Камелію.
24
— Скажіть, Камеліє, коли Петрашку повідомив вам, що Вінченціу хотів задушити Дойну?
— За двадцять хвилин перед тим як прийшов додому Вінченціу, мені подзвонив Петрашку, але він не говорив, що Вінченціу намагався задушити Дойну. Пригадуєте, як ви хутко пішли від нас, коли почули, що він гуляє з Дойною? І я догадалася, про що ви подумали. Була майже певна — щось скоїлося. Хоч у нього ніколи не було нападів люті. Лише один раз він накинувся на Петрашку, коли той не зовсім чемно відгукнувся про Йоану. То був жарт, але у Вінченціу відсутнє як почуття страху, так і почуття гумору. Не гнівайтеся, але ви так голосно розмовляли, що я все чула. Я не знала про нічні мандрівки Вінченціу. Пригадуючи, як він схопив тоді за шию Петрашку, я можу повірити, що міг і на Дойну кинутися, коли вона сказала необачне слово.
— Ви певні, що він це зробив?
— Мені подзвонив Петрашку. Він зустрів Вінченціу, коли той вийшов від Дойни, і з виразу його обличчя зрозумів: скоїлося лихо. Побіг на мансарду і застав Дойну в тяжкому стані. Ви це бачили самі. Я не знаходжу собі місця. Починаю сумніватися, що розумію своїх рідних синів. Ви чули, як вони говорили про мене. Я ніколи не сподівалася на таке. Якби сама не почула, то не повірила б, що вони так суворо засуджують мене.
— Отже, коли Вінченціу прийшов додому, ви вже знали про нещастя з Дойною?
— Знала.
— І ви не спитали Вінченціу, де він був і що робив?
— Спитала. Відповів, що був у Дойни. Тоді прибіг Василе і почав його бити. Я спитала Вінченціу, чому він так повівся з Дойною, але він не хотів говорити. Жодного слова не сказав. А тепер запевняє, ніби не доторкався до неї.
— А ви як мати і як медик допускаєте, що він здатний на таке?
— Як мати не вірю. Що стосується медицини, спитайте про це іншого лікаря.
— Вінченціу вас коли-небудь обманював?
Камелія витерла сльози.
— Я раділа, коли так траплялося. Це добра ознака, ознака нормалізації.
— Розкажіть, як саме повівся Вінченціу, коли Петрашку образливо говорив про Йоану.
— До цього випадку його нервовість виявлялася в безсиллі. Коли він щось вимагав, а йому не давали, то відразу починав плакати. Бувало, плакав цілими тижнями безперестанку, впадав у глибоку меланхолію. А того дня він кинувся на Петрашку з кулаками, вчепірився в його волосся і схопив за шию.
Дід мимоволі пригладив рукою своє волосся.
— Скажіть мені, будь ласка, чи можу я бути певний, що зараз нас ніхто не чує, як чули ви мою розмову з Вінченціу?
— Вінченціу в своїй кімнаті, туди нічого не чути. Так само і Василе.
— Дуже вас прошу, будьте зі мною цілком відверті. Даю вам слово честі — все залишиться тільки між нами. Зараз факти свідчать проти Вінченціу. З ваших слів і з реакції Василе я дійшов висновку, що й ви певні його провини. Хочу вам сказати з усією відповідальністю, як людина, що присвятила майже п'ятдесят років свого життя розкриттю злочинів: той, хто сьогодні душив Дойну, убив і Йоану. В цьому я анітрохи не сумніваюся. Але я не думаю, що Дойну душив Вінченціу. І про це, дуже вас прошу, не кажіть нікому. Інакше Вінченціу може потрапити на лаву підсудних.
— Обіцяю вам. Я готова відповісти на всі ваші запитання цілком щиро.
Дід провів рукою по чолу й опустив очі.
— Ви жили з Петрашку?
Пауза.
— Так. У Клужі, коли ми були студентами. Я закохалася в нього на першому курсі.
— Ви довго були разом?
— Кілька місяців. Він залишив інститут і переїхав до Бухареста.
— Чому?
— Не знаю. Це для мене лишилося загадкою. Через багато років, коли ми знову зустрілися в Бухаресті, він спочатку сказав, ніби через мене. Мовляв, йому здалося, ніби я вже не кохаю його. Потім засміявся й додав, що не тільки через мене. Я тепер схильна думати, аналізуючи його поведінку крізь призму часу, що в нього були глибокі комплекси, навіть явні ознаки манії величі.
— А що вас тоді привабило в ньому?
— В усякому разі, не зовнішність. Він умів чудово говорити, захоплював багатьох. Ходили чутки, ніби він належав до якоїсь забороненої організації і мусив виїхати, рятуючись від переслідування.
— Коли ви знову зустрілися з ним?
— Десять років тому, як переїхала до Бухареста. Я витримала тут конкурс.
— Ваші стосунки відновилися?
Камелія трохи помовчала.
— Ні. Але я хотіла відновити. Сама пішла до нього, як тільки оселилася в Бухаресті. Проте відразу, з першої зустрічі зрозуміла, що між нами вже нічого не може бути. Змінилися наші почуття, змінилися й ми самі. Просто існує спокуса почати все знову, ігноруючи плинність часу. Мені стало ясно — юність не повертається.
— Все-таки ви лишилися друзями?
— Цього він хотів дужче, ніж я. Кілька разів заходив у клініку, потім прийшов у гості, хоч я й не запрошувала.
— Ви за цей час стали професором?
— Так.
— Опублікували багато наукових праць у нас і за кордоном, брали участь у міжнародних конгресах. Тобто, я хочу сказати, здобули визнання в науковому світі, на відміну від Петрашку, який за ці роки майже нічого не досяг.
— Так, це правда. Я присвятила все своє життя медицині, віддавала їй навіть той час, який мусив належати моїй сім'ї. Треба подумати над словами Василе, розібратися, в чому він має рацію, а в чому ні. Дійсний один факт: Вінченціу впав із балкона тоді, як я пішла на побачення до Петрашку. Це сталося в Тімішоарі. Він зателефонував мені з вокзалу, голос його тремтів, він був у відчаї. Не роздумуючи, я поспішила на вокзал, але ми не зустрілися. Потім, уже в Бухаресті, він пояснив мені, що тікав від переслідувачів: його звинувачували в нелояльності до нового уряду, і він мусив ховатися. Пізніше все владналося. Про цей випадок знає і Леонте, і Василе. Я не приховувала. Тому й не сподівалася, що Василе затаїв таку злість.
Дід кілька секунд розглядав пальці на своїй правій руці, кістляві, майже сухі.
— Скажіть, пані Камеліє, коли ви писали докторську дисертацію, то мали на увазі деякі риси характеру Петрашку?
Камелія уважно глянула на Діда. Вона не думала, що про неї так багато відомо.
— Точно не пригадую, але, напевне, використала деякі спостереження. Мушу вам зізнатися, після нашої розлуки я була під враженням його незвичайної особистості. Тепер він постарів, змінився. А в юності аж горів, ніби випромінював енергію. Не знаю, чи так було насправді, чи, може, це тільки моя фантазія. Що ж до наших стосунків, кажу цілком щиро: після Клужа між нами нічого не було, Василе помиляється. Не збагну, чому в нього стільки ненависті до мене.
Дід поглянув у вічі Камелії. Вони були зажурені й неначе враз постаріли: навколо них з'явилось безліч дрібних зморщок.
— Я певний, пані, ви зрозумієте свого сина. Адже хтось убив його перше кохання. Таке ж саме, яке й ви пам'ятаєте вже багато літ, назустріч якому бігли, забувши про все на світі, і про яке згадали, працюючи над дисертацією. Мене цікавить, що ви мали на увазі, коли сформулювали ось таку фразу, — Дід вийняв з кишені картку: — «Люди з подібним характером намагаються стати абсолютним божеством»? Я сприйняв її так, ніби вона стосувалася конкретної особи. Чи не про Петрашку це сказано?
Камелія замислилась. Дід помітив на її чолі нову зморшку, що перетнула праву скроню.
— Ні, я не мала на увазі саме його. Я розглядала суму таких характерів і визначила їх основну рису: непохитну певність у своїй перевазі над іншими людьми, певність, яка ґрунтується, я сказала б, на благородному прагненні й може перетворитися в подібних індивідів на друге «я». У зв'язку з цим я писала про роздвоєння особистості в позитивному плані. Напевне, саме ця риса і приваблювала мене в Петрашку. Я слухала його виступи на зборах, не заглиблюючись у зміст дискусії. Він не зводив з мене очей, ніби я була його медіумом. Я також, читаючи лекції студентам, часто застосовую такий прийом: фіксую погляд на комусь одному, ніби звертаюся тільки до нього. Це дає змогу зосередитись, не втрачати логічної нитки при висвітленні будь-якої теми.
- Предыдущая
- 26/32
- Следующая