Смерть манекенниці - Селкудяну Петре - Страница 15

• Предыдущая
• 15/32
• Следующая

Вінченціу помітив машину, відступив од вітрини і повільно пішов по тротуару, засунувши руки в кишені. Коли побачив, що машина стоїть на місці, збився з кроку, заспішив і зник за рогом.

Дід віддав таксистові п'ятдесят лей, хоч лічильник показував лише тридцять п'ять, і вони з Ельзасцем вийшли з машини недалеко від будинку Скурту. Стали в темному місці, так що їх було важко помітити, а вони бачили далеко. Довгенько ніхто не з'являвся. Дід уже подумав, чи Вінченціу, бува, не випередив його. І саме в цей час побачив юнака. Він ішов, як сновида, то сам собі всміхався, то міцно стискав губи.

На превеликий подив Діда, Вінченціу обійшов навколо будинку і подерся вгору по тильній стіні: з відчиненого вікна звисала вірьовка. Навдивовижу вправно хлопець за кілька секунд дістався до третього поверху і стрибнув у кімнату. Слідом за ним блискавично зникла вірьовка. Вікно зачинилося.

Дід був ошелешений. Повернувся додому, ліг спати, але задрімав тільки перед світом.

О шостій ранку Дід був уже на ногах. Прийняв холодний душ, не чергуючи його з гарячим — поспішав. Зоставив собаці їжу, одягнувся, вийняв із вази свіжий трояндовий пуп'янок яскраво-червоного, кольору і прикріпив у петельці на вилозі піджака.

Панаітеску підхопився, розбуджений гулом свого саморобного дзвінка, відчинив двері й знову шугнув у ліжко. Дідові довелося поторсати його. Тоді він мовчки встав, зробив кілька гімнастичних вправ і провів рукою по підборіддю:

— Я вчора ввечері голився, шефе. Думаю, зійде?

Він прополоскав рот і горло дезинфікуючим розчином — у місті лютував грип із якоюсь екзотичною назвою, а Панаітеску з усіх хвороб боявся лише грипу й жінок.

«Б'юїк» слухняно рушив з місця, і за кілька хвилин вони вже були на вулиці доктора Лістера.

Дойна Чумедря зачісувалася перед великим люстром, почепленим на стіні. Вона зовсім не здивувалася, побачивши Діда, її рухи були набагато спокійніші, ніж учора, під час першого Дідового візиту. На столику парувала чашечка запашної кави.

— Збираєтесь на роботу, панно? — спитав Дід.

— Так, о дев'ятій у мене примірка. Через два тижні будемо демонструвати нові літні моделі. Може, вип'єте кави? Беріть оцю чашечку, я собі зварю.

Дід подивився, де б сісти, але в кімнаті були тільки трикутні подушечки, і він почав пити каву навстоячки. Дойна не винесла з ванної стільчика — либонь, хотіла швидше його спровадити.

Дівчина була в халаті, 1 коли піднімала руку, оголювались її стрункі ноги. Дід подумав, що вона обрала фах манекенниці недарма.

Кава була міцна, саме така, яку він любив.

— Ви все ще цікавитесь Йоаною, чи не так? Я зібрала її речі, хочу віднести матері.

— Скажіть, будь ласка, панно Дойно, де ви були вчора о пів на п'яту? Вас бачили в районі Білого Озера.

Її рука з гребінцем завмерла. Дівчина пронизала Діда гострим поглядом, у її великих мигдалевидних очах зблиснули і вмить погасли неприємні вогники, і він зрозумів, чому ті очі не сподобалися Профірі Рареу.

Манекенниця швидко отямилась і відповіла:

— Я не знала, що за мною стежать.

— Ображатися не варто, панно. Щоб знайти злочинця, доводиться хоч-не-хоч вдаватися до найрізноманітніших методів, аби тільки вони допомогли встановити істину. Щодо вас, то будьте спокійні, наказу стежити за вами не було. Я випадково побачив вас із машини. Звернув увагу на вашу чарівну ходу. Звісно, манекенниця мусить не тільки гарно одягатися, а й мати вишукані манери, хоча б де вона була.

— Я навідувала свою подругу.

— А ви не скажете, як її звуть?

— Навіщо? — стрепенулася Дойна. її очі вмить розширилися.

— Просто я хочу впевнитися, чи ви справді були в подруги.

— А я просто не бажаю відповідати, — усміхнулася дівчина, зайшла до ванної і ввімкнула душ. Вже звідти додала:

— Не скажу, бо мені подобається ореол таємничості. Він робить мене далеко цікавішою.

— Ви в мене викликаєте цікавість лише як подруга Йоани Рареу. Не хочете відповідати на моє запитання — поставлю вам іще кілька і сам відповім на них, щоб розвіяти ваш ореол таємничості.

— Прошу вас, послухаю із задоволенням, — Дойна вимкнула воду.

— Торік у квітні ви складали екзамен на водіння автомобіля. Провалилися. Учора ви мені про це не сказали. Місяць тому ви замовили в майстерні три ключі запалення для автомобіля марки «фіат-1300». Дріб'язкова деталь, але ви і її приховали. Позавчора машиною збито дівчину, вашу найкращу подругу, як ви самі казали. Вона померла від того, що її збила машина, а може, й раніше, це ще буде з'ясовано. Ви жили з цією дівчиною в одній кімнаті, ба, як видно, й спали в одному ліжку. Учора ви були засмучені й пригнічені, а сьогодні вже зовсім спокійні й безтурботні. Я роблю висновок, що за цей невеликий проміжок часу відбулося щось важливе. Я хочу знати, що саме. Може, вас заспокоїла та подруга, в якої ви побували вчора. Сказати по щирості, дещо у вашій поведінці непокоїть мене, і я хотів би піти до тої подруги й також дістати необхідну дозу заспокійливого. А то знову доведеться турбувати вас.

Дойна вийшла з ванної в самих трусиках, ніби з огляду на вік Діда не вважала його за мужчину. Скинула з голови купальну шапочку, і її довге чорне волосся розсипалось по спині.

— То як, не бажаєте дати мені відповідь? — спитав Дід.

— Усе, що ви тут сказали, — правда. Мені додати нічого. Була я вчора у своєї подруги Елізабети Вирлан, вона також манекенниця, можете перевірити. Вулиця Альбе, номер п'ять.

Дід помітив, що її очі потемніли.

— І майте на увазі, я не можу піти на роботу з червоними очима. Я нікому не поясню, що плакала через чоловіка, який прийшов, щоб підозрювати мене.

— Сльози, панно, мають одну цінну властивість: вони омивають очі і роблять їх красивішими. Так пояснювала мені в дитинстві мама. Але я прошу вас не плакати і не думати, що я вас підозрюю. Зовсім ні. Хочу тільки застерегти — не варто нічого від мене приховувати. Я певний, що ви негайно, з першого ж автомата, зателефонуєте Елізабеті й попередите її про мій візит. І, звісна річ, попросите сказати, що саме ви, а не хтось інший, були в неї вчора. Я в цьому не сумніваюся.

Дойна пошпурила гребінець на підлогу і впала на канапу. Її тіло здригалося від ридань.

— Так де ви були вчора?

— У брата Партеніє.

— Я не знав, що у вас є брат у Бухаресті.

— Він мені не рідний, він брат у Христі, — сказала Дойна, не відриваючи голови від подушки.

— Як у Христі? Хіба ви віруюча?

— Так. Лише віра допомогла мені досягти чогось у житті.

— І що ви робили в свого брата у Христі?

— Молилася за душу Йоани. І вона була в нього кілька разів.

— А де можна знайти цього брата?

Дойна не відповіла. Встала з канапи і витерла очі. її обличчя було таке урочисто-спокійне, що Дід зрозумів: вона ніколи не назве адреси брата Партеніє.

— Не скажу.

— І не треба. Я його знайду і без вашої допомоги.

— Не думаю. Віруючих багато, і дім кожного з них є тепер і його домом.

— А цей брат має якийсь стосунок до випадку з Йоаною?

Дойна прикусила нижню губу.

— Так чи ні?

— Ніякого.

— Коли не помиляюся, йдеться про релігійну секту, а не про церкву.

— Не питайте мене ні про що. Мені вам нічого сказати.

Дід почав ходити по кімнаті. Не спитавши дозволу, запалив сигару. Став біля книжкової полички, перебіг очима назви кількох книжок і взяв одну з них — «Смерть манекена».

— Я не хочу зачіпати вашої віри, панно, мене цікавить лише одне: чи не вразила вас подібність сюжету цього роману до того, що сталося з Йоаною?

Дойна уважно подивилася на книжку і спохмурніла:

— Я цієї книжки не читала. Йоана сказала, що вона погана.

— А для кого ви, панно, замовляли ключі до машини?

Дойна сіла на канапу. Вона здавалася спокійною, тільки її очі не могли на чомусь зупинитися, збентежено бігали по кімнаті.

— Я вчилася водити на машині Василе. Він давав мені перші уроки. З нами була і Йоана. Я дуже хотіла мати свою машину. А зрозумівши, що в мене її не буде, вирішила навчитися хоча б водити. Місяць тому, коли батьки Василе поїхали до моря, я попросила його позичити мені машину. Він сказав, що не може, бо немає ключів. Але я побачила ключі на серванті і дуже розгнівалася: він обдурив мене. Взяла ключі і вийшла надвір. Та машини біля будинку, де вона завжди стояла, не було. Другого дня він знайшов мене і сказав, щоб віддала ключі. А я про них і забула. Пошукала в сумочці — знайшовся тільки один. Тоді я замовила ще два. їх зробили при мені. І я віддала їх Василе.

• Предыдущая
• 15/32
• Следующая