Майже опівночі - Кейдин Мартин - Страница 36

• Предыдущая
• 36/40
• Следующая

— Полетимо над долиною, — мовив він до Леслі. — Уздовж річки Пекос, навпростець до Техасу. Летітимемо по цей бік кордону, доки дістанемося Ларедо. Там, на самому кордоні, велике озеро. Над озером ми й перетнемо кордон. Я полечу майже на бриючому, щоб нас не могли засікти. По тому ми перескочимо через гірське пасмо і вийдемо до Мексіканської затоки. А там миль на сто відстані немає нічого. Летіти будемо над самою водою. Далі перетнемо Юкатан і опинимося в Британському Гондурасі. Там, десь поблизу Пунта-Горди, ми заховаємо цю тарадайку. Один мій приятель заплатить за неї готівкою. Там ми зможемо перечекати якийсь час або податись кудись морем… Побачимо. Коли дістанемося до Пунта-Горди, все буде гаразд.

Мальйоні повів «ацтек» на бриючому польоті, навіть занадто низько. До берегової лінії озера він підійшов на висоті метрів триста і потім знизився настільки, що його пропелери збурювали воду. Леслі старалася не дихати. Над озером вони летіли зі швидкістю майже двісті миль на годину, і раптом перед ними постали гори. На відстані в шістдесят миль Мальйоні доведеться забути про безпечний політ над самою водною гладінню. Через ці гори просто по курсу, за якими лежить рівнина, звідки вже рукою подати до Мексіканської затоки, йому доведеться набрати висоту. Що ж, Тоні поставився до цього спокійно. Адже зараз ніч, кордон уже далеко, і вони летять зі швидкістю двісті миль на годину. Уважно оглянувши берегову лінію озера, він в останню мить натиснув на ручку управління, і «ацтек» круто пішоз угору. На висоті в тисячу двісті метрів Мальйоні вирівняв літак, щоб якомога швидше перелетіти через гори.

І тут — сліпучий спалах світла. Вони інстинктивно скинули догори руки, затуляючи очі. Мружачись, Мальйоні марно силкувався щось розгледіти. Яскраве світло й далі засліплювало очі, викликаючи фантастичні галюцинації в блакитно-золотавих тонах.

— Тоні!

Але ще до того, як вона вигукнула його ім'я, він уже розпізнав ці примарні контури. Реактивні винищувачі. Тільки-но його очі адаптувалися, він розгледів на літаках мексіканські розпізнавальні знаки. Знову на нього націлено промінь прожектора. Мальйоні знову примружився, але встиг побачити обабіч себе по винищувачу з висунутими шасі та спущеними закрилками.

Він лайнувся. Певно, вони перекрили кордон наглухо, пропускаючи тільки рейсові літаки. Та в нього залишався шанс. Якщо тільки пощастить ошукати їх…

Мальйоні знав, що вони мають бути настроєні на запасний канал зв'язку. Настроївшись на частоту 121,5, він вихопив мікрофон із гнізда.

— Ацтек шість-шість-чотири-янкі, — відрекомендувався він. — Чуєте мене? — І, мить повагавшись, сердито заговорив: — Якого біса ви все це утнули? Я лечу за маршрутом…

— Не має значення, сеньйоре, — пролунав чийсь голос. — Це не проходить. Ми змушені просити вас приземлитися. Негайно повертайте назад на Ларедо.

— Але дозвольте! Ви ж не маєте права отак ні з сього ні з того примусити мене зійти з курсу! В мене…

— Негайно повертайте, — наказав голос.

— Тоні, я вже бачу попереду затоку! Він поглянув на Леслі і швидко відповів:

— Я теж.

— Чи маємо ми якийсь шанс? — запитала вона, не приховуючи хвилювання. Та й він хвилювався не менше. Все що завгодно — тільки б не повертатися.

— Якийсь шанс лишається завжди, — похмуро мовив Тоні. Він не сказав їй те, чого боявся над усе. Ще про два винищувачі вгорі над ними і позаду. Саме так діяв би й він, здійснюючи подібне перехоплення. Тому що…

— Негайно повертайте, інакше ми відкриємо вогонь.

Тоні мало не засміявся вголос. Не так давно й він, перебуваючи на борту П-51, сказав майже те саме…

— Гаразд, гаразд, — відповів він. — Я повертаю.

Він побачив, як гори зникли, і перед ними відкрилася рівнина. Якщо йому вдасться перейти на бриючий…

Він рвонув ручку на себе, щоб різко зменшити швидкість, тоді штовхнув її вперед і круто ліворуч. Стежачи за стрілкою спідометра, він у потрібний момент ударив по рукоятці вивільнення шасі. Погасити швидкість — у цьому була вся надія. Погасити швидкість і перейти на бриючий — тоді він почне петляти, і хай-но спробують улучити в нього…

Та він знав, що влип. Були ж іще два винищувачі просто над ним. Той, хто організував це перехоплення, здійснював його просто досконало.

Тоні й Леслі лишилося жити рівно стільки, щоб устигнути почути сумний голос, який радіохвилі донесли до їхньої кабіни. Мабуть, пілот винищувача щиро жалкував, що йому доводиться вжити крайніх заходів:

— Кепські ваші справи, сеньйоре.

І гарматний залп ударив просто в кабіну.

— Містер Вінсент?.. Говорить місіс Сімпсон. Генерал Шері-дан хотів би негайно бачити вас, якщо тільки… Так, сер. Дякую. Я передам йому, що ви вже йдете.

Коли Боб Вінсент зайшов до кабінету Шерідана, в того на столі лежало донесення.

— Коротко і ясно, — мовив Шерідан, показуючи на папери. — Ніякої бомби. Дозиметристи обстежили уламки літака і все нав-коло. Лічильники абсолютно не реагували.

— Ніяких сумнівів?

— Анінайменших. Не виявлено жодних слідів радіоактивності. Ми відрядили на цю перевірку понад сотню людей, Боб. Я й сам сподівався що-небудь знайти, — здвигнув плечима Шерідан.

— А людей у літаку опізнано?

— Ми залучили найкращих експертів з авіакатастроф. Окрім того, фахівців-медиків та декого з ваших, вам це відомо, — сказав Шерідан. — Зосталося там дуже мало, проте ясно, що в ль таку перебувало двоє. Винищувачі дали залп двадцятиміліметро-вими снарядами, і їх одразу було вбито. А вдарившись об землю, «ацтек» вибухнув. Ну, а що у вас?

Вінсент потягся по сигарету.

— Ми переконані, що то були Мальйоні і його дівчина-негри-тянка. З якоїсь причини Мальйоні не вбив охоронника на аеродромі. Дивно. Людина може спричинити загибель тисячі невинних людей, а власноруч позбавити когось життя — це для неї наче смертний гріх. Охоронник не бачив, хто вдарив його. Зате виразно розгледів дівчину і впізнав її на фотографіях.

Шерідан присунув донесення ближче до Вінсента.

— Може, нам і вдасться встановити особи загиблих за останками. Та ви маєте рацію. Щодо того, хто був у літаку, сумнівів немає. Можна викреслити тих двох із списку, — похмуро додав він.

— На жаль, це ще далеко не кінець, — зауважив Вінсент. — Досі не знайдено останню бомбу. Напруга не спадає.

— Але якого біса вони хочуть від нас? Щоб ми покинули свої кабінети й самі заходилися шукати ту бомбу?

— Так, — відказав Вінсент, — якщо це буде необхідно. Скажу вам відверто: я дуже стривожений. Джеффріз здатен на все.

— Намацали якісь нитки?

— Анічогісінько. — Вінсент струсив попіл з сигарети. — Щось давно я не бачив вашого помічника.

— Він у Форт-Міді. Я послав його туди…

— До Ховінга?

— Атож. Я подумав, що нам не слід нехтувати жодною можливістю, — пояснив Шерідан. — Він зібрав на Джеффріза повне досьє і тепер разом з програмістами із УНБ ставить завдання комп'ютеру.

Вінсентове обличчя лишилося байдужим.

— Гадаєте, це щось дасть?

— Ні, звичайно. І Пол тієї самої думки. Але ми зобов'язав ні спробувати все. — Шерідан скривився. — Та навіщо я вам це кажу! Ви ж самі усе чудово розумієте.

— Ви маєте рацію, — стомлено мовив Вінсент. — Бо, коли ми не знайдемо цю останню бомбу найближчим часом, не виключено, що я прийду до вас найматися на службу.

— Домовилися, — сказав Шерідан.

— Але я волів би зберегти за собою своє нинішнє місце, — сухо зауважив Вінсент і, помовчавши трохи, додав: — Слухайте, я ж хотів у вас запитати дещо. Ага, про того полковника, якого ви згадали вчора. Ви сказали, він був…

— …безпосереднім командиром Джеффріза у В'єтнамі, — закінчив за нього Шерідан. — Він буде тут о десятій нуль-нуль сьогодні. Приблизно за годину. Можливо, він чимось зможе допомогти нам. А зараз я хочу їсти. Може, розділите зі мною другий сніданок?

• Предыдущая
• 36/40
• Следующая