Майже опівночі - Кейдин Мартин - Страница 27

• Предыдущая
• 27/40
• Следующая

— Коли ви бачили їх востаннє?

— Десь другого дня після вселення. Виходить, днів із чотири тому.

— Могли вони бувати там уночі або в якийсь інший час, щоб ви про це не знали?

— Ну звісно, могли, але… — Старий знизав плечима, уже підходячи до квартири з ключем у руках. — А ви, хлопці, впевнені, що все законно? Ось так удиратися до чужої квартири?

— Усе гаразд, сер. Цілком законно.

— Ну, коли ви так кажете…

Їм бракувало часу, щоб оглядати кожну квартиру, кожну кімнату в мотелях. Вони мали діяти швидко й безпомилково. Так вони й діяли.

Агент Карлос Мендес мав незвичайно гостре чуття на проводку. А цей дріт було протягнуто відкрито, тож одразу впадав у вічі. Звичайнісінький телефонний дріт. Свіжопофарбований під колір шпалер. Провід ішов від вікна, проходив за шторою, далі тягся під килимом і зникав у шафі для білизни. Прибравши купу волохатих рушників, Карлос Мендес побачив оте. Інтуїція не підвела його. Застерігши інших, щоб нічого не торкалися, Мендес знову простежив усю проводку у зворотному напрямі — до зікна. Ясно, дріт правив за приймальну антену. Бомба мала вибухнути за радіосигналом.

Негайно, через найближче відділення ФБР, до Пентагона було надіслано екстрене повідомлення. Всі команди обслуги ядерної зброї перебували в стані бойової готовності. Загін фахівців було доставлено на невеликому реактивному літаку з Еглін-ської бази ВПС у Флоріді; на аеродромі в Атланті їх уже чекали вертольоти, які приземлилися на шкільному подвір'ї за чотири квартали від того будинку, а звідти вони доїхали до мети полі-ційними машинами.

Молодий капітан, який зуби з'їв на обслуговуванні атомних бомб, пильно оглянув металевий предмет.

— Вона, лялечка, — усміхнувся він до інших.

У відповідь не всміхнувся ніхто. Більшість присутніх пополотніли. На саму думку, що вони стоять біля атомної бомби, усіх пройняв дрож. А ця до того ж була напевне на бойовому зводі і могла…

Капітан засміявся.

— Ну, чого зажурились, панове? Якщо я припущуся помилки, ви ніколи про це не дізнаєтесь.

За п'ять хвилин він уже дістав бомбу з шафи.

— Оголошуйте відбій, — сказав він з видимою полегкістю. — Скажіть усім, що ми видерли в неї ікла. Тепер вона нешкідлива.

— Містер Вінсент?.. Говорить Тед Шарпс, Атланта. Чи не хочете доброї звістки, для різноманіття?

— Не завадило б.

— Ми знайшли третю бомбу.

— Господи, — прошепотів Вінсент.

— Тут, в Атланті. Ваші люди мали рацію. Мебльована квар— І тира найнята тиждень тому. У лялечки вже видерли зуби. Тепер j вона нешкідлива.

— Дякую, Тед. Трохи полегшало на душі.

— Що ж, лишилося знайти тільки дві.

— Ви вже повідомили?..

— Оце якраз передаємо. Дехто відчує полегкість і у Ва-шінгтоні. Преса ж бо домагається крові Даулінга. Під час паніки загинуло чимало людей, і газети в усьому звинувачують президента.

— До чого тут президент!

— Я знаю, але справа стоїть саме так. — Тед Шарп зробив паузу. — Боб, здається, ми маємо ключ до пошуку людей, які найняли цю квартиру.

Вінсент затамував подих.

— Цей старий, управитель будинку, має чудову пам'ять на людей. Нам треба шукати подружжя середніх літ.

— А прикмети?

— Вони в нас є. У чоловіка обличчя подзьобане віспою, а на лівій щоці тонкий шрам, добре помітний. Управитель зауважив і ще дещо. Він назвав це гусячими лапками.

— Гусячими лапками? Не розумію.

— Запитайте у своїх приятелів-військових. Вони знають. Це характерна ознака пілотів, які літають з відкритою кабіною, їм доводиться щулитися від сонця й вітру. Звідси ті зморшки в кутиках очей, за якими можна впізнати багатьох льотчиків-винищувачів ще пропелерної авіації.

Сподівання Вінсента встигли за коротку мить і злетіти до небес, і знову впасти на грішну землю. Користі від цього не так багато. А втім…

Тед Шарпс, певно, прочитав його думки.

— А знаєте, хто тепер літає з відкритою кабіною? Пілоти сільськогосподарської авіації і трюкачі. Ми вже поставили всіх на ноги, щоб з'ясувати його особу. Триматимемо вас у курсі.

— ФБР. Дженкінс.

— Містере Дженкінс, слухайте мене уважно. Я маю… Дженкінс блискавично дав сигнал на пошук телефону, з якого дзвонять.

— …для вас повідомлення, яке я повторю тільки один раз.

Збагнули?

— Одну хвилинку, будь ласка. Я тільки візьму олівець і…

— Ніяких штук. Якщо через дванадцять годин, починаючи від цієї хвилини, Девід Сілбер ще не вилетить з країни з усіма зазначеними цінними паперами, ви втратите одне місто. На ім'я Сілбера замовлено квиток у компанії «Пан-Амерікен», рейс дев'яносто чотири. Він має вилетіти із Сан-Франціско рівно через дванадцять годин. Запам'ятайте: або Сілбер вилетить цим рейсом, або загине місто.

Телефон відключився.

Дзвонили з містечка Гренд-Репідс, штат Мічіган. Але звідки саме? Щоб це з'ясувати, потрібно було шість хвилин. І коли агенти ФБР примчали до тієї телефонної будки, вона вже давно стояла порожня.

— А розтуди його! Дайте-но мені Боба Вінсента. Він зараз у Сан-Франціско.

Боб Вінсент поклав трубку. Нічого не скажеш, вони діють напевне. Навіть якби ми не повірили Сілберові, то мусимо повірити їм. Вінсент зблід: далі чекати було не можна. Він передчував, що досить їм затримати Сілбера — а для нього справді було заброньоване місце на дев'яносто четвертий рейс «Пан-Амерікен», — як цього разу «видовище» відбудеться у центрі великого міста. Він довго боровся з суперечливими почуттями, які краяли його серце, але виходу не було. Якщо вони припустяться фатальної помилки, уся відповідальність ляже на нього.

їм доведеться звільнити Сілбера. Але чи погодиться уряд сплатити ці сто мільйонів доларів?

Зрештою, рішення приймати не йому.

Задзвонив телефон.

— Містер Вінсент?

— Так. Я слухаю.

— Містере Вінсент, з вами говоритиме президент. Одну хвилину, сер.

Він затамував віддих.

— Містере Вінсент, говорить президент Даулінг.

— Слухаю, сер.

— Державні цінні папери та інші документи, що їх зажадали як викуп, перебувають на шляху до вас, містере Вінсент.

— Так, сер.

— Коли ви одержите їх, містере Вінсент, ви все перевірите в присутності двох свідків.

— Так, сер.

— Переконайтеся, що вони там у повному комплекті.

— Так, сер.

— Коли переконаєтеся, що все гаразд, передайте папери тому Сілберові.

— Так, сер.

— Звільніть Сілбера — і негайно.

— Так, сер.

— Не випускайте його з вашого поля зору. Я хочу, щоб ви особисто супроводжували його в аеропорт і самі посадили його в літак.

— Так, сер.

— Для його охорони посадіть у той же літак двох ваших найкращих працівників. Вони повинні бути при ньому, доки він цілий і неушкоджений прибуде до Лісабона. Вам усе ясно, містере Вінсент?

— Так, сер.

Година за годиною вони ледь просувалися, буфер до буфера, мов у кошмарному сні. Гостре прагнення якомога скоріше вибратися за місто зводило їхні тіла судомою страху. Кожна проїзна смуга тунелю «Лінкольн», на шляху з Нью-Йорка до рівнин Нью-Джерсі, була вщерть забита автомобілями. Вливаючись із бетонних шляхів у довгі труби-тунелі під річкою Гудзон, вони сунули ривками, метр за метром, утікаючи від атомної смерті. Стіни тунелів відбивали гуркіт двигунів, автомобільні гудки та різкі вигуки наляканих безвихіддю людей. У тунелях було так багато машин, що вентиляційні пристрої просто не встигали видаляти вихлопні гази, і кількість окису вуглецю в цих трубах неухильно зростала, так само, як і температура. У багатьох розколювалася від болю голова, нерідкі були нервові припадки.

Рано чи пізно це мало скоїтись. Жінка за кермом свого автомобіля була уже в дурмані від вихлопних газів, гнітючої спеки та безперервного гуркоту й галасу. її діти просились до туалету, просили чогось попити. Вона сердито обернулася, щоб дати штурхана розрюмсаній дитині. Автомобілі попереду неї просунулися трохи вперед. Несамовиті гудки сирен і лайливі вигуки ззаду налякали її. Вона натиснула на газ, і машина рвонулася вперед. Дитина верещала від болю й перевтоми. Знавісніла мати забрала ногу з педалі газу, щоб різко натиснути на педаль гальма. Але схибила.

• Предыдущая
• 27/40
• Следующая