Майже опівночі - Кейдин Мартин - Страница 13

• Предыдущая
• 13/40
• Следующая

— Якщо так, то чи може зграя кримінальних злочинців підірвати ці бомби коли їм заманеться? Звідки їм знати про конструкцію ядерних пристроїв?

Шейнкен у відповідь посміхнувся.

— Голубонько, — сказав він добродушно, — ви заплющуєте очі на реальність. Щоб обслужити стільки бомб, скільки ми їх тепер маємо, не досить кількох чоловік. З ядерною зброєю мають справу тисячі людей. Технічне обслуговування здійснюють переважно особи, призвані на військову службу, а не постійні фахівці. А оскільки більшість їх служить короткий термін, ми намагаємось по змозі спростити механізми. Кожний випускник коледжу може розібратися в цих ядерних пристроях.

Рія Карлайл замовкла. Роберт Вінсент нахилився вперед, щоб краще розгледіти жінку з Управління національної безпеки.

— Міс Карлайл!

Вона обернулась до нього.

— Скажіть, будь ласка, звідки у вас такі відомості?

— Що? Я не розумію вас, містере Вінсент, — відповіла вона голосом різким і роздратованим.

— Я поясню, — махнувши рукою, мовив Вінсент. — Я хотів би знати, чому ви так упевнені, що бомбами заволоділа, як ви висловились, «зграя кримінальних злочинців»? Як ви це встановили?

— Але ж це очевидно, містере Вінсент, — відповіла вона сердито.

— Дивно, — зауважив Вінсент. — Я, мабуть, щось випустив з уваги. Може, ви підкажете мені?

— А хто ще може захопити військовий літак з атомними бомбами?

— Нісенітниця!

Всі обернулися до Нійла Кука. Пахкаючи люлькою, він окинув усіх поглядом і повторив:

— Нісенітниця! Як інакше назвати це безглузде припущення? У неї такі самі відомості, як і в усіх інших. Тобто ніяких. — Показавши мундштуком на Шерідана, він мовив — Генерале, продовжуйте нараду, — а тоді повернув голову до Вінсента і сказав — Прошу вибачити мені, — чим мало не довів Рію Карлайл до вибуху люті.

У кімнаті було ще двоє учасників наради. Один з них — Джім Крайдер, друга людина в службі безпеки Білого дому. З ним Лью Кербі дружив давно, і саме він наполіг, щоб Крайдера запросили на нараду. «Крайдер кмітливий і беручкий, — пояснив Лью. — Якщо ми не знайдемо ці бомби за лічені години, тоді сам президент буде в небезпеці. Можливо, його доведеться евакуювати з Вашінгтона. Тут без Крайдера не обійтися. Тягніть його сюди — і якнайшвидше».

Вінсент намагався не затримувати погляд на останньому а присутніх за столом. Ллойд Паккард. Один з найупертіших урядовців, вороже настроєний до ВПС. Кілька небезпечних пригод з ядерною зброєю посилили занепокоєність в урядових колах. Водневі бомби, «упущені» неподалік від одного іспанського села. Далі тривожні чутки про те, що десь у Гренландії упав бомбардувальник Б-52 з водневою бомбою на вісімдесят п'ять мегатонн. Цього вистачило, щоб уряд серйозно й безпосередньо заходився перевіряти причини аварій з військовими літаками. Ллойд Паккард якраз і був тим урядовим чиновником, який цілив у ВПС. «Тепер, — похмуро подумав Вінсент, — у нього «найпевніша» справа. Одразу зникли п'ять атомних бомб. Наче їх і не було».

І не велика втіха, що одна з них виринула в Канзас-Сіті. Ніхто не знав, куди поділися інші. Всі тільки висловлювали припущення, але ніхто нічого не знав. Не знали навіть, де їх шукати. Ллойд Паккард був уособленням осуду. Високий, худорлявий, незворушний, з голубими очима, в яких світилося звинувачення в злочинному недбальстві.

Людина, що жадала знімати скальпи.

Всі обернулися до капітана, який швидко увійшов до кімнати й рушив просто до генерала Шерідана. Він поклав перед ним телетайпограму і вийшов. Усі інші напружено спостерігали, як витяглося генералове обличчя. Його аж пересмикнуло, коли, дочитавши, він передав аркушик Вінсентові.

— Знайдено «сто тридцятку», — Шерідан зачекав, поки стихли приглушені вигуки. — Я, певно, мав висловитись інакше, — провадив він на диво безвиразним голосом. — Знайдено уламки літака, приблизно за тисячу чотириста миль на захід від Сан-Франціско. Туди послано корабель. Вони знайшли одне тіло. — Слова падали холодними, безживними фразами. — Це тіло другого пілота, капітана Бена Майклса. Знайшли, власне, частину тіла. — Шерідан говорив без будь-якої інтонації. — Тулуб і голову. Без ніг.

— Тоді все зрозуміло, — втрутилася Рія Карлайл. — Ми всі, звісно, дуже вболіваємо за екіпаж літака, але в такому разі нашу проблему розв'язано, хіба ні?

Вона вигукнула це різким голосом, і очі її блищали, коли вона переводила погляд з одного учасника наради на іншого. Джон Ховінг, що невідривно дивився на Шерідана, ухопив жінку за руку і цим урвав її мову. Вона розлютовано обернулась до нього.

— Джоне, що це ви собі дозво…

— Припніть язика! — просичав той.

— Так, міс Карлайл, замовкніть! — обурено вигукнув Шерідан, і вона прочитала в його погляді неприховану відразу. — Річ у тім, що руки капітана були скручені за спиною дротом.

— Ми не знаємо, з чого почати. Ми зібрали випадкові факти і пробуємо відштовхнутись від них. А час минає. Хто хоче висловитись?

Усі мовчали.

— Гаразд. Тоді я ще раз зроблю короткий огляд подій, — сказав Боб Вінсент. — Ви знаєте, за яких обставин зникла «сто тридцятка». Містер Кербі докладно доповів, як було виведено з ладу наземну навігаційну апаратуру. Ви також прослухали спільну доповідь ВПС та обох авіаційних управлінь про те, що, найімовірніше, сталося на покинутому аеродромі, куди примусили сісти С'130. Після цього бомби винесли, повантажили в двомоторний літак, і він полетів у невідомому напрямку. Ми знаємо також, що одна з бомб опинилась у Канзас-Сіті і вже не становить небезпеки. Чотири бомби досі перебувають у руках людей, чиї особи ми намагаємося з'ясувати. Візьміть до уваги: особу негра, який привіз бомбу в Канзас-Сіті, встановити не пощастило.

Вінсент кивнув Полу Бейєрсдорфові, і далі провадив той.

— Невідома радіолокаційна ціль, яку виявила станція Саи-Гі, Франціско, являла собою літак С-130. Це уже всім відомо, але я повторюю, щоб нічого не пропустити. Літак пролетів, як ви знаєте, тисячу чотириста миль на захід від Сан-Франціско. На занедбаному аеродромі ми знайшли три гільзи. Можливо, їх було більше. Ми гадаємо, що коли «сто тридцятка» приземлилася, над нею у повітрі кружляв принаймні один П-51 або інший подібний винищувач. Тільки-но команда вийшла з літака, її було розстріляно з повітря цими — поки що назвімо їх так — лиходіями. Сержанта Келлі, який мав автоматичну зброю, очевидно, вбили найпершого. Маючи гвинтівку тридцятого калібру з оптичним прицілом, зробити це не важко. Ми не знаємо, чи всіх членів команди вбито, не знаємо, чи намагались вони знищити літак з вантажем.

Джон Ховінг підняв руку, і Бейєрсдорф кивнув йому.

— Чи не скажете ви, підполковнику, як вони змогли підняти літак у повітря і як він залетів так далеко, перш ніж упав?

Відповів генерал Шерідан:

— Знов-таки лише припущення, але досить вірогідне, мїстере Ховінг. Згідно з моєю гіпотезою, декотрих або всіх членів екіпажу було вбито; перед тим їх, можливо, скрутили дротом так само, як капітана Майклса. Вивантаживши бомби, нападники внесли 'в літак тіла вбитих. Той, хто знав, як управляти «сто тридцяткою», підняв її в повітря. Це цілком під силу одній людині. Може, було й два пілоти, але це вже tie має значення. Злетівши, вони встановили напрям і ввімкнули автолілот. Коли літак уже ліг на курс, набираючи висоту, вони вистрибнули. На землі їх підібрав двомоторний літак. «Сто тридцятка» летіла над морем, аж поки скінчилось пальне, тоді літак упав.

— Я схильний погодитися з припущеннями містера Кербі, — знову заговорив Бейєрсдорф. — Він розповів нам про пограбування банку в штаті Джорджія, і є підстави вважати, що в обох випадках діяла одна й та сама банда. Методи надзвичайно подібні, аж до використання парашутів. Це може дати нам першу нитку. Будемо сподіватися. В цьому ми покладаємо свої надії на відомство містера Вінсента.

— Врахуйте, що ми досі не змогли з'ясувати нічого певного, — застеріг Вінсент.

— Знаю, сер, — відповів Бейєрсдорф. — Проте я сподіваюсь, що ФБР, працюючи разом з Федеральним управлінням авіації, досягне успіху. На сьогодні це у нас найперспективніший слід. — Бейєрсдорф обернувся до Фреда Елліота. — Вам нещодавно дзвонили. Якісь новини? Той заперечливо похитав головою.

• Предыдущая
• 13/40
• Следующая