Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо - Страница 30

• Предыдущая
• 30/41
• Следующая

— Так і зробимо, Джеллін, — вигукнув Сандер весело. — Тільки зараз ша… А тепер ходімо спати, нам це корисно. Зустрінемося тут о дев'ятій і виробимо конкретний план дії.

Ніч принесла Джелліну раду. Перед Сандером він постав і посвітлілим обличчям і вже знав, Що треба робити. Зате капітаї сидів похмурий. Він старався поводитися ввічлива з Джелліном, але щось його, видно було, тривожило.

— Ось погляньте на цю фотографію. її зробив наш технік через півгодини після знайдення трупа Вейтона в його автомобілі,— сказав він по хвилі. — Кажу вам, Джеллін, збожеволіти можна!

Артур узяв фотографію й уважно придивився до неї. Вейтон сидів, спираючись головою на кермо, зі скроні збігав струмочок крові, права рука спущена на сидіння, а за кілька сантиметрів од неї лежав револьвер.

— Вас нічого тут не дивує? — спитав Сандер. Джеллін повернув йому знімок.

— Я це помітив, коли ми були на місці випадку: дуло револьвера обернуте в протилежний бік — від пальців правої руки Вейтона. Якби револьвер випав у Вейтона з руки, він упав би на сидіння дулом у той бік, що й пальці, які стискали його. А тут усе навпаки: пальці обернуті в бік керма, а дуло револьвера в бік спинки сидіння.

— Я теж звернув увагу на цю подробицю, — признався Сандер, — але не приписував їй такого значення, як зараз, роздивляючись знімок. Це майже неспростовний доказ, що Вейтон сам себе не вбивав.

Джеллін притакнув, граючись кульковою ручкою.

— Яке алібі в Макх'ю? — спитав він.

— Нормальне. Був у своїм закладі до третьої ранку, як завжди, потім пішов у квартиру, яку він наймає над пивним баром, і ліг спати. Його алібі можуть підтвердити кілька вірогідних свідків.

— Макх'ю не розмовляв з Вейтоном, не бачив його?

— Ні, мабуть, ні. Алібі в інших теж бездоганні. Матільда Чезлі була вдома, як це ви ствердили самі, так само, як обидва шуряки Вейтона: Альберт і Френсіс Чезлі, яких ми розбудили. Гертруда Веймар сиділа під арештом.

— А челядь Вейтона?

— Удома. Тієї ночі, коли Вейтон загинув, ніхто не рипався з дому.

Сандер відповідав на питання Джелліна сумним і розчарованим голосом.

— Хотілося б нарешті знати, що робити, — сказав він знуджено. — Де шукати винного, якщо взагалі він існує?

— Я вас розумію, — усміхнувся Джеллін. — Проте мені здається, що звиклими поліційними методами викурити лиса з його нори нам не пощастить. Ми знаємо, що це було не самогубство, але довести це не зуміємо. — Він замовк на хвилю, потім вів далі: — Я прийшов сюди з однією пропозицією, якою хотів би з вами поділитися. Треба, щоб ми цікавитися цією справою перестали. Хай усі думають, що Вейтон, як ви це підказали раніше, вчинив самогубство. Не будемо вести ніякого слідства, не допитуватимемо. Через два тижні візьмемося до роботи знову. Може, за цей час дещо зміниться. Не виключено, що смерть Вейтона потягне за собою якісь наслідки, на перших порах непомітні. Єдине, що ми можемо зробити, це перешкодити всім замішаним у цю справу виїжджати з Бостона.

— Такий наказ я вже дав. Наші люди розміщені скрізь. Якщо хтось з підозрюваних спробує покинути Бостон, його затримають і йому доведеться пояснювати причину свого виїзду.

— Мені здається, що нічого іншого зробити ми не можемо, — повторив Джеллін. — Якщо мені з цікавості закортить поїхати кудись, сподіваюся, що ви мені це дозволите.

Слова Джелліна перервав прихід одного із співробітників: з капітаном Сандером домагався побачення камердинер Вейтонів пан Карлтон.

Річард Карлтон становив собою класичний взірець справжнього камердинера. Такого, як він, можна тепер знайти хіба що в англійських романах. Вейтон прийняв його до себе, як одружувався з Матільдою Чезлі, і відтоді Карлтон їхнього дому вже не покидав. Високий і зовсім лисий, він виглядав вельми імпозантно. Говорив він, на прикрий подив усіх, найчистісінькою англійською мовою, й коли він відповідав на питання, було таке враження, ніби він прагне дати своєму співрозмовникові урок правильної вимови і гарної дикції.

Капітан Сандер зустрів Карлтона якнайпривітніше.

— Мабуть, мого візиту, пане капітан, ви не сподівалися, але існують поважні причини, які змушують мене турбувати вас… Насамперед я хотів би все ж признатися, що я явився сюди, не попереджаючи моїх хлібодавців, і просив би вас зберегти, настільки це можливо, у таємниці мій прихід сюди, так само, як і те, що я збираюся вам сказати.

— Це залежить від того, що ви нам скажете, — втрутився Джеллін.

— Звичайно, — погодився Карлтон. — Так ось коротко, що я маю сказати. Саме в той час, коли пані Гертруда Веймар перебувала в поліції, мені доручили відповідати на телефонні дзвінки. Одинадцятого листопада, як ви знаєте, їх було дуже багато. Люди, довідавшись, що Вейтон не вмер, дзвонили додому. Це був дуже виснажливий день. Дзвінків було не менше, як двісті, і серед них, як я вже казав, і такі, коли співрозмовників разпізнавати мені не вдалося, а також дзвінок, на який особисто відповів пан Вейтон.

— Ну, а далі? — спитав нетерпляче Сандер, оскільки Карлтон зробив паузу.

— Не в моєму звичаї підслухувати чужі розмови чи шпигу вати, але сподіваюся, що ви мене зрозумієте: з огляду на незвичайні обставини я трохи, може, перестарався щодо своїх обов'язків, прагнучи стати в пригоді Вейтонам.

— Звичайно, — підбадьорив його Джеллін.

— Я не хотів би, щоб те, що я маю сказати, комусь зашкодило. — Капітан Сандер ледве стримував себе, слухаючи цей довгий вступ, але Карлтон врешті приступив до суті. — Я хочу сказати, що я знаю, з ким розмовляв пан Вейтон той єдиний раз, коли особисто підійшов до телефону. Я збирався саме вийти з кімнати, коли почув, як пан Вейтон говорив у трубку. «Авжеж, пане Лодері, авжеж». Я не мав сумніву, що він розмовляє з паном Лодері. Я зупинився, щоб слухати далі, бо знав, що це добрий імпресаріо, і я зрадів би, якби пану Вейтонові пощастило підписати з ним контракт. Він дуже потребував цього. Я почув, як пан Вейтон кілька разів повторив: «Так… так… звичайно» і нарешті на завершення розмови: «Отож до завтрашнього ранку, до дев'ятої… якщо я житиму… Але вірю, що житиму!»

Сандер з люттю підскочив до Карлтона і крикнув:

— І ви утаїли це все під час допиту! Ви промовчали про ймення того, хто дзвонив Вейтону, і про зміст розмови!

— Дозвольте мені скінчити мою розповідь, — сказав ґречно Карлтон, нітрохи не злякавшись. — Пан Вейтон побачив, що я чув цю розмову. Такого розгніваного я не бачив його ніколи. Добрими манерами він не відзначався взагалі, але того вечора він поводився просто брутально. Він допитувався, чи я чув що-небудь, і мені довелося признатися, що зміст розмови випадково не пройшов повз мою увагу. Тоді він почав погрожувати мені, звелівши, щоб я нікому, особливо поліції, ні слова не говорив про те, що почув. І тому, коли того самого вечора об одинадцятій годині ви допитували мене, я мовчав.

— Раджу не розказувати нам байок, — верескнув Сандер. — Ваше зізнання на вагу золота. Так що, Вейтон справді заборонив вам говорити будь-кому про цю телефонну розмову чи це тільки вимовка для виправдання, чому ви не повідомили нам цього раніше? Тільки не брешіть, бо це може вам дорого коштувати!

Карлтон сидів нерухомо і з кам'яним спокоєм слухав виступ капітана — достоту маяк під час шторму.

— Мені дуже прикро, що ви не вірите мені,— сказав він, коли Сандер трохи заспокоївся. — Запевняю вас, що я мовлю правду, і я можу довести це. Пан Вейтон кричав на мене, бо я чув його розмову. Діялося це в коридорі, недалеко від дверей, що ведуть до телефонного вузла. Там саме проходив Альберг Чезлі і, коли він побачив нас, то гукнув пану Вейтону: «Тепер тв до Карлтона сікаєшся? Дай йому спокій!» або щось у цьому дусі. Отож досить спитати в пана Альберта Чезлі. А проте я був би вам дуже вдячний, якби ви цього не робили. Я хочу, щоб моє зізнання залишилося таємницею, як я вже просив. У мене й так чимало клопотів у зв'язку зі справою пана Вейтона, і якби довідалися, що я прийшов сюди, нікого про це не попереджаючи, моєму становищу ніхто б не позаздрив.

• Предыдущая
• 30/41
• Следующая